Складно знайти людину, у якої немає жодних образ на батька і матір, навіть якщо ті були ідеальними. Комусь не вистачало любові й участі, комусь – уваги, а хтось не може забути певний вчинок чи слова. Давайте з усім цим розберемося.
Це деструктивно
Багато людей в принципі люблять акумулювати в собі образи й не відпускати їх. У них формується відчуття, ніби якщо вони забудуть і будуть жити далі, то зрадять самих себе. Гнів поглинає їх, і вони залишаються глибоко нещасливими.
Життя з образою в принципі і на батьків зокрема схоже на життя з постійним ниючим болем. Це означає навмисно позбавити себе впевненості і любові до себе. Якщо ми не приймаємо своїх батьків (якими б нелюдами вони не були), ми, по суті, не приймаємо частину себе – генетично це саме так. Для початку зрозумійте, що відмова від цієї образи – дуже важливе, хоча і нелегке завдання. Поставте собі таку мету, інакше виходить, що ви страждаєте собі ж на зло. Образа позбавляє щастя.
Інакше бути не могло
У ваших батьків теж були батьки. Вони могли виховуватися в агресивному середовищі. У них могли бути свої найглибші травми, які призвели до того, що в результаті заподіяло вам біль у дитинстві. Класична історія, із якою я безмежно часто стикався у практиці, – мати або батько, які ображали дитину, могли гримнути, сказати гидоту. Потім з’ясовувалося, що їх самих у дитинстві били, аж до переломів.
Звичайно, це їх не виправдовує. Але, з іншого боку, зрозуміло, що ці люди нещасні, зламані, і вони просто не могли бути іншими по відношенню до своїх дітей.
Вони любили вас, як вміли
Ніхто не здатний любити “на замовлення” – саме так, як цього хочеться нам. В одних батьки намагалися бути друзями, але при цьому нехтували базовою турботою. В інших були занадто холодними, хоча виконували необхідні функції: вчасно годували, одягали, водили по лікарях.
Треба прийняти як факт, що, якщо ви живі, батьки вас, безумовно, любили. Вони вставали вночі на ваш крик, підривалися, коли ви падали з ліжечка, доглядали за вами як могли, інакше ви б не вижили. Але в іншому це люди зі своїми “тарганами”, з тим характером, який у них є.
Тато з мамою – живі люди зі своїми проблемами
Ви вже не дитина
Ідеальних людей не буває, але багато-хто застряє в інфантилізмі, дивиться на батьків знизу вгору, вимагаючи від цих живих людей зі своїми тарганами бути ідеальними й ображаючись, засмучуючись і втрачаючи надію, адже вони просто не можуть бути іншими.
Треба “перерости” своїх батьків. Стати внутрішньо зрілою людиною, яка розуміє, що тато з мамою – живі люди зі своїми проблемами. Такі, які є. Припинити порівнювати їх із якимись надуманими ідеалами, з батьками друзів чи партнера. У кожної людини – своя сімейна історія, і в ній вже нічого не перепишеш.
Навчіться вибудовувати стосунки з татом і мамою так, щоб вони вас не ображали і не завдавали вам болю. Це означає, що, якщо вам роблять зауваження, знецінюють ваші плани й досягнення, треба вчасно сказати, що слухати це ви не будете. Вчіться будувати розумні межі й спілкуватися так, як вас влаштовує.
Михайло Лабковський
