Галицька дихотомія

23 Квітня 2018 23:14

Зростання інтенсивності українсько-російської асиміляції на негалицькій Україні паралельно зі зворотнім процесом в Галичині веде до різного розуміння українськості зі всіма наслідками, каже Орест Друль у третій лекції з циклу “Галицького лекторію”. Цей проект заснували спільно УКУ та Українська галицька асамблея, він має на меті пояснити значення Галичини у минулому, теперішньому та майбутньому. 

 

 

Гляньте на клавіатуру перед собою. Чи задумувалися ви колись, чому латинські літери розташовані саме в такому порядку, а не в іншому? Якщо ви сподіваєтеся, що вирішальним чинником вибору була ергономічна доцільність – збільшення швидкості та полегшення друкування, – то помиляєтеся. Цілком навпаки – розташування букв на клавішах визначалось не за принципом найчастіших буквосполучень, а найрідших. Щоби при роботі на друкарській машинці букви не залипали.

 

Не знаю, де нині знайти друкарську машинку з латинкою, але клавіатурна розкладка – вже не на комп’ютерній клавіатурі, а на тач-дисплеї смартфону – залишилась із 1868 року незмінною. Звичайно, що раціоналізаторські спроби були, вони забезпечували прискорення процесу набору на 30-50% – з тим, щоб залишитися в історії технологічними курйозами (Microsoft увіковічив одну з них в UnitedStatesDvorak). Всеперемагаюча сила звички в 1985 році з легкої руки Пола Девіда отримала назву QWERTY-ефект (ще раз, уважніше, гляньте на верхній літерний ряд клавіатури і зліва побачите це слово) та численну наукову літературу про консервативність правил.

 

 

 

Добре, але яке це має відношення до Галичини? Безпосереднє, оскільки йдеться про один з її основних атутів.

 

QWERTY-ефект узасаднює залежність зміни діючих інститутів (у значенні сукупності норм та правил) від їх попередньої історії. Концепція “історія важлива” означає, що певний інститут, закріплений у масовій свідомості як елемент загальної системи норм, тримає в собі траєкторію попереднього розвитку, і це звужує можливі шляхи його подальшого розвитку (в інституційній теорії цю концепцію так і називають: “path-dependence” – залежність від пройденого шляху). Історія задає певну інституційну матрицю, і нові норми не можуть діяти поза нею, а мусять припасовуватися до її рамок.

 

Атут Галичини власне полягає в тому, що вона має унікальну для України історію середньоєвропейського реґіону.

 

 

Унікальна для України не означає унікальна для Європи – наша історія органічно запакована у європейський контекст, і це означає, що він формував доволі типову для Центральної Європи матрицю норм. Еволюційним шляхом йшов неухильний процес модернізації суспільства в руслі загальноєвропейського переходу від порядків обмеженого доступу до порядків відкритого доступу, як це концептуалізував 2009-го у своїй (із двома співавторами) підсумковій книзі “Насильство та суспільні порядки. Основні чинники, які вплинули на хід історії” Дуглас Норт (у рік публікації він вже мав 90 років).

 

Львів у цьому процесі ставав типовим середньоєвропейськимметрополійним містом.

 

Попри те, що Львів був метрополією другого порядку (тобто не столицею держави, в ієрархії міст Австро-Угорщини займав п’яту позицію, міст II Речі Посполитої – третю), зона його метрополійного впливу завше виходила за межі адміністративної одиниці, офіційним центром якої він був: Королівства Галичини і Лодомерії в Австро-Угорській імперії (в зону його впливу потрапляла й частина Буковини), воєводства ІІ Речі Посполитої (в зоні його впливу були додатково не тільки традиційні території Станіславського, Тернопільського та Краківського, але й частини Люблінського воєводств; натомість волинські воєводства так і не потрапили до львівської метрополійної зони). Наперед можна зазначити, що й за часів СССР та незалежної України у метрополійну зону Львова, крім Львівської, входять ще шість західних областей України.

 

Вперше системно-теоретичне обґрунтування природної необхідності існування міст – метрополійних центрів подав Вальтер Крісталлер 1933 року у своїй теорії центральних місць, побудованій за принципом – мінімум часу, сил і засобів для досягнення населенням малих населених пунктів своїх центральних місць, де можна отримати послуги і товари вищого порядку, які були би нерентабельними в меншому місті. В результаті виникає ієрархія “залежних” та “центральних” місць, міста спонтанно ранжуються за населенням. Найвища концентрація пропозиції (а, отже, у пропонованій моделі – і населення) досягається у її метрополійному центрі, де внаслідок високої концентрації індивідуальностей досягається нова креативна якість – створюються умови для генерування нових ідей та “культуральних мутацій”. Всякі новації, нові форми діяльності мають осередковий характер – виникають у точках розвитку, в осередках більш творчої діяльності, що потребує в цих місцях певної концентрації ресурсів: “кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має” (Матей, 25:29).

 

Теорія центральних міст Крісталлера пояснювала емпіричну експоненційну залежність, яку ще в 1913 році виявив німецький географ Фелікс Авербах, між розміром міста за населенням та його рангом у переліку, ранжованому за цією ознакою. А в 1949 році Джордж Ціпф, гарвардський професор польсько-єврейського походження, показав, що степеневий показник рівний одиниці, і відтоді ранґ-розмірна залежність носить його ім’я. Ця залежність характерна не лише для геоурбаністики, але й для дуже широкого кола суспільних та біологічних явищ, де необхідна мінімізація зусиль при досягненні найбільшої ефективності: частоти вживання слів у мові чи ранжування відвідуваності сайтів, згадуваний вже розподіл доходів чи кількість виконуваних музичних творів, розподілу науковців за числом опублікованих статей чи біологічних родів за чисельністю видів.

 

 

Радянська історія природній для Центральної Європи процес зупинила, 1939 року Галичину було включено у сферу домінування цілком іншої матриці норм. І ця неприродність проявляється навіть на кривій Ціпфа. На цих графіках можна помітити кілька “плато”, бо уніфікаційність планованих категорійних показників розвитку для совєтських обласних центрів різних категорії гальмувала розвиток одних і штучно посилювала розвиток інших (що, зокрема, вилилося відсутністю повноцінного другого міста львівської системи розселення).

 

Отож, з вересня 1939 року було цілковито змінено не тільки формальні правила функціонування суспільства, поступово Галичина пізнавала всю неформальну совдепію у первозданній ницості.

 

Привнесена система була не те що іншою – вона в абсолютній більшості своїх складових була кардинально протилежною до автохтонної.

 

Відмінність двох етичних систем добре, з математичною формалізацією за допомогою Булевої алгебри, показав Владімір Лефевр у своїх рефлексивних моделях.

 

У 1968 році він закінчив мехмат Московського держуніверситету, а через три роки захистив дисертацію з психології. З 1974 року він працював вже в Каліфорнії, тобто і одну, і іншу етичну систему він вивчив з нутра. Існує легенда, що Рейґанова концепція імперії зла, що була проголошена навесні 1983-го, інспірована книгою Лефевра “Алгебра совісті” з 1982 року.

 

За Лефевром, різність двох етичних систем виходить з різної відповіді на базове питання: чи можна за допомогою зла досягти добра. Цю різницю в підходах він проілюстрував статистикою відповідей на чотири прості питання корінних американців та імміґрантів з СРСР.

 

 

Іншими словами, для західного світу важливішою є заборона зла, для радянського – досягнення добра. На перший погляд може здаватися, що це просто різні формулювання тріумфу добра, але це не так.

 

Перша концепція лежить в основі християнського декалогу і західної моралі, що виросла з нього, друга – в основі “морального кодексу будівника комунізму” і “совкової” моралі. Лефевр теоретично показав: ця друга етична система не має процедури розв’язання конфлікту зі збереженням гідності його учасників – конфлікт завершується або перемогою однієї із сторін, або ліквідовується вищою інстанцією. Якщо такої інстанції нема, то навіть невелике протиріччя має здатність розростатися до соціальної катастрофи.

 

 

Основний результат цієї роботи полягає у теоретичному передбаченні, що в першій етичній системі ідеальний індивід, який негативно оцінює компроміс між добром і злом, тим не менше – щоб максимізувати етичний статус свого образу себе – намагається встановити відносини компромісу з іншим індивідом навіть у ситуації конфлікту.

 

А в другій етичній системі ідеальний індивід, який позитивно оцінює компроміс між добром і злом, тим не менше a priori прагне до конфронтації зі своїм партнером.

 

Своєрідний парадокс: етична безкомпромісність пов’язана з компромісом у людських стосунках, а етичний компроміс – з безкомпромісністю у відносинах між людьми. Найточніше новий етос передається популярним у часи совдепії мотто “наглость  второе счастье“, застосування цієї настанови приносило якщо не щастя, то успіх.

 

Реакція галицького суспільства на накинуті норми була теоретично прогнозованою. Частина, звичайно, вибрала тактику “ідентифікації з агресором”, хоча в новій номенклатурі тавро “западенця” було пожиттєве. Частина – непримиренність, але з часом практично всі вони з міста щезли, і, як правило, не зі своєї доброї волі.

 

 

 

Реакція ж основної частини описується цитатою з підручника інституційної економіки:

Залежне становище суспільства, нав’язування йому норм ззовні створюють особливо сприятливі умови для дуалізму норм. Нав’язані норми асоціюються у свідомості із зовнішнім ворогом, що викликає ненависть, ворожість, тоді як “свої” норми стимулюють добровільне підпорядкування їх приписам, солідарність“.  (Антон Олійник)

 

Так і сталося. Сфери діяльності були гранично розділені: у виробничій чи, скажімо, громадській діяли одні норми, а у традиційній (скажімо, релігія, обряди, мова тощо) чи родинній – цілком інші; назовні – одні правила, всередині – інші. Перенесення одних норм у “чужу” сферу тут же каралося – апаратом державних силових органів (обмовки a la “нас визволили і нема на то ради” дозволялися лише особливо заслуженим “западенцям”) чи інститутом суспільної (громадянської) обструкції. Це якби вертикальне сепарування.

 

Другий момент накидування нової інституційної матриці полягає у сепаруванні горизонтальному.

 

В.Лефевр показав, що при всьому декларованому колективізмові homo sovieticus  за суттю своєю є вельми егоїстичним, налаштованим на конфронтацію, а homo europaeus – навпаки, при всьому індивідуалізмові є в результаті доволі альтруїстичним і налаштованим на кооперацію. Співпраця альтруїста і егоїста ставить першого у a priori програшну позицію. Але співпраця двох альтруїстів обіцяє обом більший виграш, аніж співпраця двох егоїстів. Підхід еволюційної біології показує, що носії “альтруїстичних” норм стратегічно мали б прагнути до формування однорідних і закритих груп.

 

І знову ж: так і сталося. “Местные” замкнулися у своєму колі (точніше, у багатьох закритих колах), вибираючись з нього тільки у разі необхідності зайти в “совдепівську” сферу діяльності: робота, армія, профспілкові збори, паради тощо. Мабуть, не мені одному доводилося спостерігати багатолюдні весілля, уродини чи інші імпрези без жодного чужого – “все местные”. У разі потреби – на роботі виставляли окремо.

 

З точки зору процесу модернізації суспільства обидві сепарації – горизонтальна і вертикальна – були безумовним регресом.

 

Про деперсоніфіковану довіру – основу соціального капіталу – в таких умовах, звичайно, згадувати не доводиться.

“При зустрічі з чужим перша реакція полягає не у страхові, але в недовірі. Чужим не довіряють ніколи, навіть якщо вони намагаються показати свою прихильність”.(Річард Гоґґард)

Деперсоналізована довіра при радянському режимі була попросту суїцитабельною.

Власне на цей момент вказує сучасна британська дослідниця проблем довіри філософ баронеса Онора О’Ніл:

“Кажуть, що метою є мати більше довіри. Я, якщо чесно, думаю, що це просто бздури. Я би воліла більше довіряти тим, хто заслуговує довіри, а не тим, хто її не заслуговує. Я, фактично, стараюсь категорично не пробувати довіряти тим, хто не заслуговує довіри.

Ми повинні набагато менше думати про рівень довіри, зафіксований чи неправильно зафіксований соцопитуваннями, а набагато більше фокусуватися на тому, що заслуговує довіри, і які ви даєте людям адекватні, корисні і прості докази того, що заслуговуєте на довіру”.

Егалітарну відкритість теж не розглядаємо. “Чужому” в закриті кола потрапити було практично неможливо, сутнісно “своїм” теж не так просто було знайти ці невидимі ззовні кола імені Грицька Чубая чи Карла Звіринського, гіппі чи рок-колекціонерів. Присутність їхня відчувалася, виливалась наслідками, Львів, зокрема, виконував свою метропійну функцію, тусовки нуртували, але для стороннього це була fata morgana. Якраз цей феномен описав Юрій Андрухович у своїй “Малій інтимній урбаністиці” (а потім розвинув цю тему в “Таємниці”):

“Мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування”.

Далеко гірше виглядало нерозділене застосування норм – їхня інтерференція. Персоніфікована довіра, що переходила у продукційну сферу, породжувала преференційну корупцію. Ні, подача хабара була максимально естетизована, будь-яка експлікація цинізму його суті глибоко засуджувалась, а при найменшій можливості пряме хабародавство поміщалось у форму обміну послугами. Сама система совдепії як влади, що дає право на матеріальну “ренту” (“владовласність”), є засадничо корупціогенною (“натуральна держава” Дуґласа Норта). Накладання на цю систему деяких цілком “правильних” засад протоєвропейської системи цінностей львівської “автентичної” матриці (таких, як платність медичних чи освітніх послуг, ринковість цін як засіб усунення дефіциту тощо) легалізовувало у масовій свідомості корупцію, надавало їй певної навіть фронди. Галичина, а особливо Львів стали знамениті хабарництвом. Зрештою, теж закономірно. Неспівпадіння формальних та неформальних правил завжди породжує химери. Як і інтерференція різних систем – неформальних, до речі.

 

Якщо розглянути питання взаємодії двох ідентичностей ширше, то побачимо, що описаний процес сепарування був частковим, хоч і наймасовішим  випадком акультурації: сильна первинна (галицько-українська) ідентичність зіткнулась із накиненою (совдепівсько-російською).

 

 

 

Треба сказати, що така сама сепарація відбувалася і в середовищі новоприбулих мешканців Галичини: сильна первинна російськомовна радянська ідентичність практично не взаємодіяла з локальною галицькою, яка іншувалася як рагульська.

 

Рідше, але траплялися і випадки подвійних ідентичностей: галицько-радянських (зокрема серед комуністично-владних функціонерів чи бійців ідеологічного фронту), були й носії російсько-галицьких ідентичностей (зокрема серед творчої інтеліґенції). Зрештою, і серед регіоналів чи есдеків недавніх часів можна було зустріти галичан, що не стидалися своєї ідентичності.

 

Третій аспект взаємодії двох ідентичностей – це асиміляція, поглинання слабкої первинної ідентичності сильною набутою.

 

Так само, як і сепарація, це двосторонній процес – асиміляція автохтонної ідентичності і асиміляція автохтонною ідентичністю, але з різними інтенсивностями.

 

Серед факторів, які впливають на інтенсивність асиміляції двох ідентичностей, можна виділити кількісні та якісні. До якісних належать близькість цих взаємодіючих ідентичностей (що проявляється у близькості їхніх мов чи культур) та статусна різниця ідентичностей у суспільстві. До кількісних – інтенсивність мовної і соціальної взаємодії (частота і якість контактів), які, у свою чергу,  визначаються рівнем територіальної сегрегації представників етнічної групи.

 

Оцю взаємодію можна описати в термінах нормального розподілу ймовірностей – кривої Гауса.

 

 

При однаковому статусі ідентичностей і однаковій кількості взаємодіючих носіїв цих ідентичностей переходи з однієї на іншу ідентичність і навпаки приблизно однакові за частотою. При однаковому ж статусі, але з кількісною перевагою однієї ідентичності переходи саме на неї будуть частішими; при рівній кількості, але неоднакових статусах частішими будуть переходи на ідентичність із вищим статусом. Кількісна залежність доволі точно апроксимується степеневою (експоненційною) залежністю, в логарифмічних координатах це пряма.

 

Якщо глянемо, на якому рівні ця пряма перетинає вісь, де однакове число носіїв обох ідентичностей, то зможемо оцінити рівень соціальних статусів цих ідентичностей – чи, точніше, різницю цих статусів, бо суспільне уявлення про близькість ідентичностей теж змінюється, і це теж відображається на рівні перетину цієї осі. В цьому аналізі первинна ідентичність фіксується національністю, вторинна – рідною мовою.

 

За 1959–2001 роки – це дані переписів, за 2013–2017 роки – трьох масових всеукраїнських соцопитувань загальною кількістю 18 тис. респондентів.

 

Тренд часової динаміки цих рівнів за час незалежності, як бачимо, не змінився: відносний статус української ідентичності в незахідній Україні порівняно з російською зменшується, а в Галичині навпаки – збільшується. Сама динаміка за останні десятиліття і в Галичині, і в Україні в перше десятиліття незалежності прискорилась, але потім в Україні вийшла на довгостроковий тренд; хоча треба мати на увазі, що останні дані – це не перепис, а вибіркове опитування, тому цікаво буде, наскільки вони верифікуються майбутнім переписом. В абсолютних цифрах дані наведені в таблиці: при рівній кількості на певній території осіб з російською та українською етнічною ідентичністю в незахідній Україні частка асимільованих українців мала би становити 43% (в 1959 році цей рівень був 20%), росіян – 14% (в 1959 році – 1,1%); в Галичині ж зміни від 14,3% в 1959 році до нинішніх 10% серед українців та від 0,3% в 1959 році до 3% 2001 році серед росіян (в аналізованих опитуваннях вибірка в Галичині була недостатня, щоб оцінити рівень асиміляції для росіян).

 

Для порівняння: 1931 року в Галичині при таких умовах у польськість асимілювало приблизно ті самі 14,0% українців та – в українськість – 1,0% поляків і 0,2% євреїв.

 

Характерно, що в переписі того року було два вибори для української рідної мови: власне українська та русинська, і за даними перепису можна зафіксувати процес переходу від русинської до української.

 

Так-от, серед греко-католиків розподіл української ідентичності між українською рідною мовою і русинською був 60% на 40% (див. на мапі територіальний розподіл цих відсотків), серед православних – 19% на 81%, римо-католиків (1% відсоток із них вибрали українську мовну ідентичність) – 43% на 53%, серед тих 0,06% (343 особи) гебреїв, що вибрали українську мовну ідентичність – 28% на 72%.

 

 

Якщо вже зайшла мова про релігійний розподіл, то варто зауважити, що в Галичині 39% мешканців є практикуючими християнинами, в негалицькій Україні – 7%; іншими словами, в Галичині мешкає 43% всіх практикуючих, а не декларативних християн України. У тому числі в Галичині зосереджено 85% практикуючих вірних УГКЦ, 88% УАПЦ, 35% УПЦ КП і 2,5% УПЦ МП.

 

 

Але вернімося до культурної дистанції. Якщо твердження “українська і російська культури цілковито однакові” взяти за нульову дистанцію, а твердження “українська і російська культури різні” за  дистанцію в 100%, то з точки зору Галичини–2015 ця дистанція становить 78%, а з точки зору негалицької України в півтора рази менша: 55%; за оцінкою ж російськомовних негаличан ця дистанція менша в два рази.

 

При чому в той час, як галицька і загальноукраїнська оцінка після російської агресії зросла відповідно на 10% і 14%, то “російськомовна” навіть на півтора відсотка зменшилася.

 

 

Ще однозначніше виглядає динаміка частки людей, які вважають українську і російську культури цілковито однаковими (як у царські часи: українська мова як “малорусское наречие великорусского языка”). Серед українських росіян таких є 32%, а загалом на негалицькій Україні таких 16% (в Галичині – 3%).

 

 

Зрештою, зростає і частка тих, хто вважає українську а російську культури різними: від 15,5% в 2013 році до 25,3% серед негалицької України в 2015 році (в Галичині відповідно від 46,5% до 55,6%).

 

Тобто у ставленні до російськості в Україні – при дистанціюванні в цілому – зростає поляризація.

 

Аналогічно до культурної дистанції нормуємо політичну дистанцію: твердження “Україна і Росія мають бути однією державою” відповідає нульовій дистанції, а твердження “Україна і Росія мають бути окремими державами” за дистанцію в 100%.

 

Тут можна відзначити, що після російської агресії Галичина і негалицька Україна значно зблизилися в розумінні необхідності політичного дистанціювання від Росії. Якщо в 2013 році це дистанціювання відрізнялося в обох частинах України навіть більше, як культурне – в 1,6 раза (Галичина – 96%, негалицька Україна – 60%), то в 2015 році різниця зменшилась до 1,2 раза (98,5% і 84% відповідно).

 

Аналогічна картина і щодо динаміки відсотка тих, хто допускає, що Україна і Росія мають бути однією державою.

 

Якщо 2013 року в Галичині таких було 14%, а в негалицькій Україні – 71% (серед російськомовних – 89%, серед росіян України – 90%), то в 2015 році відповідно 4% і 38% (серед російськомовних – 65% і серед росіян – 72%).

 

Ось так ці відсотки розподілялися по областях України (товщина міжобласних меж пропорційна різниці в цих областях частки цілковитих опонентів єдиної з Росією держави). Видно, що за два роки Україна стала набагато гомогеннішою в цьому антимосковському плані, хоча рубці колишніх поділів (Галичина з Західною Волинню, правобережний лісостеп та Донбас) збереглися; додалося також певне – в плані росієфілії – вирізнення Одещини від сусідніх областей.

 

 

 

Разом з тим зберігається континіумне збільшення питомої ваги згаданих опонентів у напрямку зі сходу на захід.

 

Побіжний погляд підказує, що природа цього континіуму – в континіумному ж, у напрямку зі сходу на захід, розподілі частки росіян по Україні.

 

Причому вплив російськомовності має двоякий характер: внутрішній і зовнішній.

 

Зовнішній проявляється через етнічне оточення, яке, творячи домінуючий дискурс, формує певні інститути (норми) “нормальності”, що через механізм психологічного конформізму (прагнення бути “як всі”) тисне на переконання особи в напрямі до середньостатистичних показників у даному оточенні. Цей процес, фактично, аналогічний акультурації особи, є одним з її аспектів, тільки тут асимілюються не культуральні, а політичні норми: чим більше в реґіоні “російськості”, тим менше прагнення сепаруватися від Росії.

 

Внутрішній же вплив, власне, походить від переконань, що йдуть від усвідомлення своєї етнічної ідентичності; і зрозуміло, що в українця буде більше дистанціювання від Росії, аніж у росіянина, котрий якщо не ідентифікує себе з Росією, то якоюсь мірою ідентифікує себе зі спільнотою росіян, більшість із яких (“соотечественники”), як знаємо, проживають у Росії.

 

Тут важливо наголосити на ймовірнісній природі цих залежностей: ні етнічна ідентифікація, ні оточення детерміністично не визначають політичних преференцій індивіда, а лиш вказують на певну ймовірність схильності до цих уподобань. Причому результати опитування чудово ілюструють цю ймовірнісну природу залежностей – розподіл відповідей по шкалі від “цілковито погоджуюсь” до “цілковито не погоджуюсь” апроксимується функцією нормального розподілу з коефіцієнтом кореляції від 0,983 до 0,999 (для різних зрізів).

 

 

На основі цих апроксимацій можна побудувати знайомі нам криві Ґауса – криві нормального розподілу ймовірностей. Чітко видно, як поряд із зсувом “від Росії” за два роки збільшилась (особливо для російськомовних) дисперсія, тобто зросла розмитість розподілу, відсутність більш-менш спільної для даного сеґменту суспільства позиції. Разом з тим можна зауважити, що діапазон пропонованих в опитуванні відповідей щодо дистанціювання від Росії далеко не охоплює діапазон розподілу в суспільстві: позиція великої частини населення (серед україномовних – 66% і 87% за 2013-й і 2015 роки відповідно, серед російськомовних – 40% і 60%) лежить поза межами цього діапазону.

 

А ось як виглядають криві Ґауса для російськомовних вірних УПЦ МП й україномовних – УГКЦ.

 

 

Характерно, що бажання приєднатися до Росії прямо пропорційно зростає із бажанням сепарувати з України Галичину.

 

 

Колись Юрій Шевельов пояснював подібну антигалицьку мовну настанову її апеляцією до “хуторянського почуття східноукраїнських мовців” за простою схемою архаїчного суспільства: інакший – значить чужий, чужий – отже ворожий. А чужість, як бачимо з аналізу соціологічних досліджень, полягає в іншому ставленні до російськості: бажання відторгнення Галичини надзвичайно тісно корелює з рівнем русифікованості.

 

 

І на закінчення дрібка оптимізму. Якщо український електоральний простір подати як простір багатомірний у математичному значенні поняття виміру, тобто якщо приймемо, що кожен вимір – це преференції до певної політичної сили чи політика, то відсоток голосів на кожній території (скажімо, області) можна розглядати як координату по осі цього виміру. Кожна область буде в цьому просторі відображена точкою з певною кількістю координат – координат стільки, скільки політичних суб’єктів брало участь у виборах. Тоді можна обчислити політичну віддаль між областями – аналогічно як міру ріжності при застосуванні семантичного диференціалу Осґуда в соціології.

 

Ось як виглядає динаміка від перших президентських виборів до останніх. Віддаль між сусідніми областями відображається метафорою бар’єра: що грубша лінія, то далі області в політичному просторі.

 

 

 

 

 

Чітко видно, як зникає прірва між Галичиною а негалицькою Україною.

Отож, підсумую: які – в сенсі поданого аналізу – загрози можуть виникнути в Україні:

– сильна первинна російська ідентичність плюс слабка набута українська веде до сепарації: творення замкнених слабо проникних для чужих середовищ, що зле інтеґруються в суспільство;

– зростання інтенсивності українсько-російської асиміляції на негалицькій Україні паралельно зі зворотнім процесом у Галичині веде до різного розуміння українськості зі всіма наслідками;

– не перейдено точку неповернення до Росії: більше 40% українських громадян поза Галичиною (а серед російськомовних – більше половини) не виключають такої можливості.

Хотів було закінчити відомим висловом Еклезіаста “багато мудрості породжує багато печалі” – але стримаюсь.

Джерело: Збруч