Цінності, як життєздатні високі, але й практичні речі, є передумовою суспільного перетворення. Саме довкола них об’єднуються агенти змін. Подібні моделі вже діють в певних середовищах України, але як перенести цей ефект на всю Україну? Саме таке засадниче питання сформулював проректор із призначення та місії УКУ Мирослав Маринович перед учасниками круглого столу “Чи можлива ціннісна альтернатива теперішній фрустрації?”, що відбувався 22-24 березня на базі УКУ, за підтримки міжнародного фонду «Відродження».
Пропонуємо Вашій увазі інавґураційну доповідь Мирослава Мариновича у перший день семінару.
На попередньому Круглому столі рік тому ми обговорювали «нові виклики свободі – насильство, ненависть, облуда». З сумом можу відзначити, що за цей рік ситуація не покращилася – радше навпаки. Особливо руйнівними стали спроби Кремля підірвати ситуацію в Україні зсередини. І хоч суспільство начебто розуміє, що ми є об’єктом підступних провокацій з боку Кремля, все ж повністю нейтралізувати їх не може. Бо ми є не лише об’єктами агресії, а й суб’єктами нашої власної етнопсихології, яку прекрасно вивчив ворог і якою ефективно зловживає. Це давня імперська традиція – згадайте лиш, як про підходи до українців говорили цариця Катерина і Лев Троцький…
Найкраща зброя проти Путіна – це успішна Україна
Проте і тодішній, і теперішній Круглий стіл – не про політику. Вони – про суспільні альтернативи. Найкраща зброя проти Путіна – це успішна Україна. Проте саме тут наші зусилля пробуксовують. І бачити в цьому лише підступи ворога – це хіба половина справи. Мені пригадується, яким миршавим і безсилим кремлівський «наполеончик» видавався учасникам Помаранчевої революції. Чому? Бо сильними тоді були ми. А зараз ми ослабли. Отже, не забуваючи про підступи ворога, придивімося до наших власних дій: може, їх треба у чомусь змінити, щоб знову стати духовно сильними?
Ми запросили до участі в Круглому столі потенційних агентів змін – тих, які не потребували корупції чи кумівства, щоб стати успішними. Тих, хто зумів вирватися з зашморгу несприятливих обставин. Тих, для кого слово «альтернатива» не несе загрози. Ваш свіжий погляд на стан речей може мати вирішальне значення.
Україна або модернізується – або її взагалі не буде
Усі ці роки незалежності ми здебільшого діяли стандартно, покладаючись на вже усталені зразки. Йшли по колу, ніби коні у млині. Зрідка запозичували моделі, які гарантували успіх іншим, але нам вони допомагали мало. Майдани були винятком з цього правила, бо там народ піднявся на найвищі рівні самоорганізації та креативності. А далі – знову згасання творчого запалу й наш український business as usual: взаємна недовіра, готовність жертвувати цінностями задля інтересів, покладання на давні, але любі серцю стереотипи, хоч вони якраз і заводять нас у глухий кут.
Проте сьогодні вже можна сформулювати тезу: Україна або модернізується – або її взагалі не буде. Інерційність прийомів чи то в управлінні державою, чи в суспільному житті ніби запрограмовує повторення наших національних поразок. Отже, придивімося, що перешкоджає нашій суспільній модернізації, – точніше, повторімо собі те, що ви знаєте й без мене, але що потребує постійної уваги.
Завдання 1: позбутися стереотипності мислення – здобутися на інноваційність
Мій стандартний приклад такої потреби – це регіональні відмінності. Ідентичність України мозаїчна, вона складається з багатьох субідентичностей, і в імперіальну епоху це було нашим історичним фатумом. Проте та епоха минула, ми живемо в час, коли еволюційно успішним стає принцип «єдності в багатоманітті». В ньому наявність багатьох субідентичностей якраз і є необхідною передумовою отого феноменального спалаху креативності, який має назву «ефект Медичі».
Те саме маємо в питанні духовної єдності. Ми завжди проклинали «клаптиковість» українського релігійного та конфесійного ландшафту, оскільки уявляли собі єдність як гомогенність. Модернізувати Україну означає розкрити перед нею багатство розмаїтості і навчити її правильно інтегрувати, а не нівелювати це розмаїття. Іншими словами, там, де видно «клаптиковість», побачити мозаїчність. А це означає також надати нового сенсу усім звичним поняттям, як-от: єдність, гідність, солідарність тощо.
Наша реальна ідентичність пістрява ще і в іншому сенсі: активізм майданів сусідує в нас із патерналізмом, націоналістичне – з креольським, модерне – з відсталим. Нова інтегральна ідентичність усе ще формується. Ризикну сформулювати сміливу метафору: у грозовій атмосфері нинішнього часу в українському «бульйоні» зʼявилося вже чимало «амінокислот» нової ідентичності, проте у єдину і струнку ДНК вони ще не сплелися.
Майдан був великою школою для нас, бо саме там ми почали усвідомлювати, що наше культурне, релігійне чи просто регіональне розмаїття не є прокляттям. Навпаки, це – дар Божий, бо завдяки цій розмаїтості Україна може спалахнути креативністю, як зірка першої величини. Але спершу має зʼявитися критична маса пасіонаріїв, які усвідомлять сенс своєї місії і стануть носіями бажаної креативності.
Моє покоління вже не запустить ефект Медичі – тут потрібен молодечий інтелект. Ось чому вам і пропонуються такі теми, які й ілюструють потребу креативного, інноваційного мислення – потребу вийти за рамки усталених канонів. А щоб наш аналіз був плідним, нам тут також потрібен маленький ефект Медичі, і його дає механізм brainstormingʼу. Але щоб творчий спалах таки відбувся, потрібна не лише співдія різних перспектив. Треба ще й забезпечити, щоб оті субідентичності, чи розмаїття позицій, взаємодіяли рівноправно та у свободі. В нашому випадку це означає, що кожна, навіть чудернацька, ідея має вважатися допустимою й леґітимною, а співрозмовники мають шанувати гідність одне одного. Лише за цих умов ваше спілкування викрешуватиме не іскри гніву, а спалахи прозрінь.
Інноваційність – це дуже давньокиївське поняття: ми з дитинства виростали під знаком інноваційності. Згадайте лишень казки: поки герой діяв стандартно і стинав голови Змієві, доти програвав. А виграв тоді, коли знайшов Кощеєву смерть у схованці під дубом, у голці, захованій у яйці. Наші казки просто сповнені отими інноваційними підказками: шукай не там, де шукаєш традиційно.
Ту саму інноваційність можна прочитати й сучасною мовою. Це означає вміння побачити за своїми поразками приховані шанси. Вміння побачити свої життєві фатуми в іншому світлі, коли вони можуть засяяти багатообіцяючими можливостями. Бо Бог не карає народів, даючи їм ті чи інші риси. Вони всі мають високий сенс у Господньому задумі. Треба тільки розпізнати, які саме.
Завдання 2: знайти ефективну модель самоорганізації
Розвʼязки для цієї теми мені ніяк не піддаються, тому я і виніс її у програму наших дискусій з надією на вашу поміч. Про неї ми вже говорили не раз. Історично українці не хотіли коритись своїй владі – через що корились чужим диктаторам. Головна причина – синдром отаманщини, отого стихійного розпадання цілості на дрібненькі групки, які гостро конкурують між собою і не терплять вищого авторитету.
Це – ще одна причина наших історичних поразок. Сьогодні, однак, світ змінився, бо на зміну імперіальним ієрархічним структурам прийшла мережева структура, для якої наявність багатьох напівзамкнутих асоціацій є леґітимною і закономірною. Здавалося б, це дає нам еволюційні шанси, бо вперше наша стихійна природа входить у відповідність до цивілізаційних трендів.
Проте навіть якщо це і справді є нашим цивілізаційним шансом, реалізувати його ми не вміємо. Тут також діє інерція, зокрема інерція націоналістичної доктрини, яка прагне реалізувати мрію Дмитра Донцова й перетворити українців на домінантну націю ієрархічного типу. Як засвідчує комуністична історія, українці справді можуть вжитися в таку модель, але лише в умовах диктатури, причому, як правило, чужої.
Отож, що нам скаже нове мережеве покоління? Як ви хотіли б організувати свою державу, щоб, з одного боку, не ламати своєї «отаманської» природи, а з іншого – надати їй, тобто державі, ефективності та модерності?
Завдання 3: зняти з ніг гирі – духовно очиститись
Сьогодні Україна входить у турбулентний період парламентських, а тоді президентських виборів, і ми ще не раз дивуватимемось креативності політтехнологів. На нас зваляться спокусливі партійні чи коаліційні проекти, нас бомбардуватимуть вигадливі гасла на всюдисущих білбордах. Не буде лише одного – ціннісної альтернативи нинішній моральній безхребетності та вседозволеності.
У час Христа, щоб спонукати суспільство до духовного очищення, Йоан Предтеча одягав власяницю, споживав сарану й дикий мед і волав до людей з пустелі. Блукали пустелею також Мойсей і Магомет, шукаючи нові підходи до людського серця й тим переплавлюючи етнотипи своїх народів. На жаль чи на щастя, але нема такої пустелі, через яку можна було б пропустити увесь український народ. Проте проблема позбутися хибних духовних установок залишається.
У середні віки, маючи завдання духовно очистити народ, ми стали б свідками появи нового релігійного руху – чи, якщо хочете, нового монашого чину, який поставив би собі за мету відвернути людей від гріха. Яким буде духовне очищення сьогодні, у час ґаджетів і вай-фаю, я не знаю. Знаю лише, що воно мусить відбутися. Без цього не запрацюють жодні політичні проекти чи економічні програми. Без цього Україна не набуде своєї новітньої субʼєктності. Без цього Східна Європа і далі борсатиметься в епігонстві та імітаціях, не будучи спроможною сказати своє цивілізаційне слово.
Розмову про цінності вести щораз важче. Говориш наче суцільні банальності, які зрозумілі кожному, але справа не рухається. Це природно, що кожна людина хоче бути успішною, але в нинішньому суспільстві бути успішним – це майже автоматично означає ігнорувати цінності, бо, за свідченням соціологів, більшість українців вважає, що жити чесно означає бути лузером. Як сказано в одному з недавніх звернень Ініціативної групи «Перше грудня», «перехід від цінностей виживання до цінностей самореалізації відбудеться лише тоді, коли люди відчують реальність і доступність альтернативи». «Журавель у небі має бути настільки досяжним, щоб синиця в руці втратила свою привабливість». Наче все правильно – але як це реалізувати?
Можу назвати принаймні одне, що заважає, – це заниженість духу. У час Майдану Україна стояла на своїй духовній вершині. З неї чітко було видно інші вершини і той шлях, яким можна було до них дійти. Була висока напруга духу. Була довіра до людей і, якщо хочете, довіра до Бога. Труднощі були заохотою до дії, випробування ставали сходинками до духовного зростання.
Я радий, що якась частина людей зберегла духовну напругу Майдану – створила волонтерський рух, укріпила українську армію або, як ви, стала «острівцями» позитивних змін у суспільстві. Проте якщо говорити про народ загалом, то ситуація виглядає доволі сумно. Чимало людей спустилися з гори і блукають у тумані низин. Не видно вершин, не зрозуміло, в якому напрямку йти. Дух занепадає і вже не кличе людей до душевного пориву. В суспільстві посилюється недовіра одне до одного. Труднощі втомлюють і знеохочують людей, випробування стають для них мукою і вже не ошляхетнюють їх.
Заниженість духу – це велика загроза для людини, бо вона тоді не спроможна осягнути сенс свого життя – точніше, бачить його в іншому світлі. Всі ви знаєте оту коротеньку притчу про калюжу. Один бачить у ній каламутну воду, якою можна забруднитися. Другий у тій самій калюжі бачить відображене небо.
На духовних вершинах не завжди комфортно: там вас шарпатимуть вітри й повітряні циклони – там справді небезпечно. Доля ізраїльських пророків тут дуже ілюстративна. Але лише звідти, з духовних вершин, можна розпізнати Божі письмена Істини, які, ніби візерунки в пустелі Наско, невидимі для заземленого зору.
Все це має пряме відношення до нинішнього нашого завдання. Здрібнілий дух не спроможеться на оту заявлену інноваційність. Згадаймо, що всі наші національні перемоги ми здобували, коли наш дух був високим. І навпаки, всі національні поразки звалювалися на нас, коли ми блукали в тумані низин.
Стан нашого духу має прямий вплив і на наші найважливіші політичні завдання. Як ми вже згадували раніше, ключ до подолання путінського режиму – в успішності трансформації самої України. Проте бінарна система «Росія – Україна» наче зависла в рівнодійній безсилості: Росія не може з Україною розправитися – Україна не може вразити Росію привабливістю своєї альтернативи. В цій ситуації навіть незначне зусилля може схилити шальки терезів у той чи той бік.
Таким тригером і може стати поява духовної альтернативи нинішньому занепаду. Засадничою передумовою суспільного преображення є правильна ціннісна платформа, довкола якої об’єднуються агенти змін. Ми знаємо це на прикладі УКУ, який пішов у ріст саме тому, що має в своїй основі правильну ціннісну матрицю. Як перенести цей ефект на всю Україну?
Підготував Андрій Гриниха
