18 квітня 1926 року у польському місті Лодзь народився хлопчик. Усе своє життя він присвятив мистецтву – графіці, портретові, а згодом і кіноіндустрії. У його житті була і слава одного з творців польських культових фільмів і поразка Армії Крайової, у рядах якої служив під час війни. В його житті було багато доріг, одна з яких привела до Львова.
«Веслав Снядецький (Wiesław Śniadecki) (1926−1996), випускник права на Лодзькому Університеті (1950) і Державної Вищої Школи Образотворчих мистецтв у Лодзі (з 1959). Художник, художник-постановник театру і кіно, солдат Армії Крайової» − читаємо у короткій біографічній довідці на сайті Internetowa Baza Filmu Polskiego. Розлогішої інформації в інтернеті годі шукати. Лише читаючи про творців таких польських фільмів, як «Чотири танкісти і собака», «Все на продаж» надибуємо прізвище Снядецького. Саме він створював декорації та сценографію для найвідоміших польських фільмів 70 – 80 років минулого століття. Варто також сказати про те, що Снядецький співпрацював із Анжеєм Вайдою та Олександром Сцібор-Рильським, відомим завдяки своїм фільмам «Людина із заліза» та «Людина із мармуру».
Веслав Снядецький був чудовим графіком, працював у жанрі портрета. Він залишив нам чимало образів вже минулої епохи, панорам Щецина, Сандомира і Тарнобжега. І Львова звичайно. Саме про ці зображення ми і хочемо вам розповісти.
У січні – лютому 2015 року в Клубі музики та літератури у Вроцлаві (Klub Muzyki i Literatury we Wrocławiu) було організовано виставку пам’яті Єжи Гурського – керівника «Towarzystwa Miłośników Lwowa i Kresów Południowo-Wschodnich» в Лєгниці. На цій виставці всім охочим вдалося побачити свіжий погляд на Львів очима відомого польського митця – Веслава Снядецького.
Ось струнким рядом постали кам’яниці Чорна, Тривіконна і Королівська на площі Ринок. Під їх стінами вирує життя, як і сто і триста років тому. Людські тіла ніби розпливаються на фоні цих будинків, як розчиняється буденна метушня на циферблаті часу.
Буйна весняна зелень ховає у собі Вірменську катедру. ЇЇ древні стіни, збудовані ще у ХV столітті, пам’ятають багато зустрічей і розлук, очей піднятих в небо і сліз що билися дощем об землю. Вони без сумніву пам’ятають і ту мить коли папером ковзав грифель олівця, силкуючись передати рукою митця їх велич і красу.
Між Каплицею Боїмів та Латинською катедрою проглядається вежа львівської ратуші. Вона ніби грає з нами у піжмурки, як майбутнє, що його уже видно. Воно уже перед нами, але шлях до нього ще далекий, вимощений бруківкою минулого поміж стін, які творилися історією.
І хай буде над цим містом спокій. Хай воно береже його і буде таким самим прекрасним, як у ті дні коли Домініканський собор та Успенська церква купалися в буйності зелені.
Лише вежа Корнякта високо здіймала свою голову і дивилась на схід, слухаючи шурхіт листя та чекаючи день завтрашній.
Сергій ГУМЕННИЙ
