Якими мовами говорили у Львові 500 років тому?

Уявіть собі, що ви простий пекар Онисько із незнатного роду, який походив із містечка Бібрка. У 1523 р. ви приїжджаєте до Львова, адже хочете купити невелику ятку для торгівлі хлібом на передмісті. Прибувши до Львова через Галицьку браму (де стоїть сучасний пам’ятник королю Данилу Романовичу), ви потрапили у місто, куди щодня з’їжджаються “люди з усіх країн світу”. Прямуючи до площі Ринок, ви зустрічаєте “угорців у їхніх малих магерках, євреїв одягнених у кіпи, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках і турків у білих чалмах”. Хоч і місто було віддалене понад сто миль від моря, але ви постійно відчуваєте себе ніби в порту (або в сучасній Одесі), бачачи як “вирує натовп критян, продаючи мальвазію (вино), а також турків, греків та італійців, які були у своєму традиційному одязі”.

Не доходячи до сучасної вулиці Руської ви зустрічаєте крамарів-русинів (українців), поляків та молдавських купців, а збоку від вас проїжджають вірмени, які їдуть у Пруссію та Сілезію, де хочуть продати свої товари (спеції), які вони привезли зі Сходу[1].

Після такої мандрівки містом виникає логічне питання – як всі ці люди спілкувалися між собою? Варто перш за все розділити мешканців міста на дві групи – корінних жителів та приїжджих купців. У тодішньому місті проживали 4 великі “національні” громади – русино-українська (православна), польсько-німецька (католицька), вірменська та єврейська. Під час ярмарків до Львова з’їжджалося безліч купців – угорців (мадяр), італійців, греків, турків, татар, шотландців, молдаван, московитів (росіян) і т.д.

Тогочасною міжнародною мовою була латинь, але нею лише писали релігійні трактати та інші наукові твори, а на самій латині між собою ніхто не розмовляв. Це була мова науки і діловодства, якою, для порівняння, була церковнослов’янська[2] (в меншій мірі грецька) мова у Східній Європі. Латину і грецьку вивчали у єзуїтських колегіумах, а церковнослов’янську ще й у православних братських школах.

Унікальним і водночас смішним прикладом використання латині є історія запрошеного із Трансільванії польського короля Стефана Баторія (1575–1586), який чудово володів угорською та латинню, але зовсім не знав польської мови, через що спілкувався зі своїми підданими через перекладача. Одного разу, розмовляючи з Львівським католицьким архієпископом, Стефан Баторій глузливо заявив: “Цікаво, як це, не знаючи латині, можна стати католицьким архієпископом?”. На що клірик відповідав: “Точно так само, як можна бути польським королем, не знаючи польської мови”.

Звісно ж, найпопулярнішою в місті була польська мова, адже 50% міщан були поляками при населенні Львова в 20–23 тисячі людей на початку XVII ст. Старопольська розмовна мова у Львові та Галичині відрізнялася від решти етнічних польських земель. Поляки у Львові переймали м’яку вимову близького їм українського населення, котре розмовляло на староукраїнській розмовній мові. Для прикладу, поляки говорили не “хлєб (chleb)”, як в польській мові, а “chlib (хліб)”, що гарно прослідковується у відомій пісні про Куликівській хліб (“Chlib Kulikowski”).

Не зважаючи на домінацію польської в регіоні, не всі приїжджі купці її знали. Коли йдеться про західний напрямок торгівлі, то саме німецька мова, якою володіла частина поляків, виконувала функції мови комерції. Вперше німецька мова у Львові появляється ще в середині XIV ст., в часи правління останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ Болеслава Тройденовича (1325–1340), який запрошував німецьких ремісників та купців до міста.

Вже у 1349 р. польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів і приєднав його до польської держави. Відтоді місто змінило свій національний склад. З середини XIV – до початку XVI ст. в місті переважало вже не руське, а німецьке населення (воно становило більшість в цехах та гільдіях).

З часом, приток німців з Центральної Європи зменшився, натомість зросла чисельність польських іммігрантів, що призвело до поступової асиміляції німців поляками, адже обидва народи були католицького віросповідання. Натомість, на передмістях та міських селах переважало (руське) українське населення. Саме ж німецьке населення, котре до XVI ст. мало у Львові численну громаду, з часом почало переходити на польську мову спілкування.

Щодо сходу, то тут головною мовою була турецько-османська, оскільки турки домінували на торгових шляхах. Османську мову, тюркську в своїй основі з домішкою арабських, перських та інших слів, добре розуміли вірмени, як посередники на львівському ринку. Саме через це вірмени, фактично, контролювали всю східну торгівлю Польщі. Відомою є приказка кінця XV ст.: “Де торгує 1 грек, плачуть 5 євреїв, але де торгує 1 вірменин, то плачуть і греки, і євреї”.

Самі ж вірмени у Львові спілкувалися не вірменською, а кипчацькою мовою. Це пояснюється тим, що вони прибули до Львова у XIV ст. не з території Вірменії, а з Криму, де вже перед тим перейняли цю мову. Варто зазначити, що для написання текстів кипчацькою мовою вірмени використовували свій алфавіт, створений ще Месропом Маштоцем у V ст.

 

 

 

 

Починаючи з XVII ст. вірменська громада почала занепадати, адже не було нового притоку вірмен до міста. Під тиском польської влади у 1630 р. відбулася унія між львівським вірменським єпископом Миколаєм Торосовичем та католицькою церквою на чолі з папою Урбаном VIII про визнання вірменами католицького віросповідання. Фактично, ця подія ознаменувала процес асиміляції поляками вірмен, що посилилось в наступних роках.

Унікальні написи на грабарі (Գրաբար) залишилися у внутрішньому дворику на вулиці Лесі України 16. Це була церковна старовірменська мова, яка навіть в той час була “застарілою”, адже її використовували лише у богослужіннях та в офіційній документації.

Завдання цих написів полягало у захисті помешкання та його власників від злих сил. Саме тому їх писали над входом у дім.

Популярною мовою спілкування серед купців була італійська. Сюди приїздили генуезці, які володіли колоніями у Причорномор’ї та венеціанці, котрі навіть мали своє посольство у Львові (Венеціанська кам’яниця на площі Ринок).

Хорошими купцями та лихварями були євреї-ашкенази (жиди)[3], які переселилися з Центральної Європи до Львова (втікаючи від єврейських погромів). У повсякденному спілкуванні євреї розмовляли ідишем (на основі німецької) чи сефардською (на основі іспанської) мовами. Саме ці діалекти використовувались при спілкуванні зі східними купцями, які привозили вино з Константинополя (Стамбулу).

Слід згадати про посаду “тлумача”, або перекладача, який мав у своїх обов’язках порозумітися з різними купцями. На диво, цю функцію у Львові виконували приїжджі греки[4], котрі також володіли східними мовами. Саме вони забезпечували східним купцям безперешкодне пересування містом та сприяли проведенню торгових операцій. Було чимало італізованих греків, котрі прибували з о. Крит чи о. Хіос, якими володіли Венеція та Генуя відповідно. Про торгівельний талант греків свідчить відома приказка: “Приїхали греки – привезли цитрини”. Осілі греки, які ставали членами Ставропігійського братства[5], використовували в повсякденному житті грецьку, руську чи польську мови.

В часи правління Стефана Баторія, який був угорцем за національністю, почали масово прибувати мадярські (угорські) купці, які були основними постачальниками вина на львівський ринок. Найвідомішою угорською родиною Львова були Боїми, родоначальником якої був Георгій Боїм, котрий зробив свої статки саме на торгівлі вином. Його син Павло Боїм був придворним лікарем короля Сигізмунда ІІІ Вази (1587–1632), а внук Міхал став першим європейським місіонером-єзуїтом, який поїхав у Китай. Вважаємо, що через економічний інтерес угорці швидко асимільовувались та вивчали польську мову.

Не менш цікавою є ситуація стосовно молдавських купців. Річ у тім, що на території тогочасної Молдавії проживала велика кількість слов’ян, які говорили мовою, подібною до староукраїнської. Варто згадати, що в складі тогочасного Молдавського князівства перебувала Буковина (Шипинська земля), яка була заселена переважно руським (українським) населенням.

Зауважимо, що в самому ж князівстві в XIV–XVIІ ст. мовою документації була староукраїнська офіційна мова, а зі Львова до Молдови привозили книги. В той же час Львівське братство з Молдови отримувало матеріальну допомогу на будівництво церков і потреби друкарні.

На спорудження “третьої” Успенської церкви у Львові (адже дві попередні були знищені) дав кошти молдавський господар Олександр Лопушанин (Лопушняну) та його дружина Роксана: в пам’ять про це церкву називали Волоською[6]. А коли у 1628 р. згоріла львівська друкарня, на її відновлення велику суму грошей виділив господар Молдови Мирон Барновський-Могила.

Іноді, молдавські бояри та заможні городяни, для отримання освіти, посилали своїх дітей до українських шкіл, зокрема в братську школу Успенської церкви.

Можемо стверджувати, що тісні українсько-молдавські контакти сприяли тому, що молдавани могли розуміти місцеву староукраїнську розмовну мову. Через те, що Молдавія довший час була під турецькою протекцією, молдавські купці могли виконувати функції посередників між турками й поляками, доволі добре володіючи їхніми мовами.

Звісно ж, популярною мовою спілкування на локальних базарах (особливо у невеликих містечках навколо Львова) була розмовна українська (руська) мова, адже місцеве населення Руського воєводства (Галичини) було переважно українським. Саме від українських селян навколишніх сіл місто отримували більшість необхідних продовольчих товарів.

Феномен Львова полягає не у будівлях, а у людях різних національностей, культур та віросповідань, які тут проживали. Вони створювали мультикультурний міський простір, який базувався на повазі та терпимості до інших, що є актуальним й для сьогодення.

Дмитро ДИМИДЮК