Одна з типових для Професорської колонії вулиць, з приватними садибами та двоповерховими будинками у стилі конструктивізму, у 1993 році була названа на на честь української письменниці Ірини Вільде, яка жила, працювала та знайшла свій вічний спочинок у Львові.
Письменницький голос Ірини Вільде був голосом бунтівливої модерної жінки. І сам псевдонім (з німецької – “одержима”, “дика”) підтверджував настанову на протистояння неприйнятним традиціям. Справжнє ім’я письменниці Дарина Макогон.
Багато років вона очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» — в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.
В інтернеті є достатньо публікацій, в яких можна прочитати про її непросту біографію та долю, Але попри все, вона зуміла зостатися вірною своїм найдорожчим ідеям і цінностям.
Ірина Вільде була особистістю не лише сильною, а й непересічною: вона часто дивувала близьких і знайомих своїми ексцентричним звичками, витівками. Завжди прокидалася на світанку, писати полюбляла вночі, лежачи на підлозі на старій гуцульській ковдрі серед творчого безладу, який панував у кімнаті. Письменниця славилася своєю гостинністю та привітністю: вона залюбки приймала численних гостей, любила проводити костюмовані маскаради.
«Метелики на шпильках», «Повнолітні діти», «Сестри Річинські» – це найвідоміші її романи.
Успіх виданих творів письменниці визначила непорівнянна, як на тодішній контекст, авторська відвертість, готовність торкатися строго табуйованих речей. Вільде писала про труднощі становлення емансипованої жінки у патріархальній спільноті, про подвійні моральні стандарти, про те, що дівоча цнота ставала мало не товаром, а заказаність знання про власне тіло прирікала на тяжкі психологічні травми.
Взагалі вона була добрим психологом та дослідником людських, а особливо жіночих, характерів в інтер’єрі родинних стосунків. І в цьому полягає універсальність творів Ірини Вільде. Її розповіді про пересічних людей, їхні щоденні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями та переживаннями були і є близькими, зрозумілими читачам.
Окреме місце в творчості Вільде посідають її «мініатюри» – такі невеличкі психологічні образки, ескізи, нотатки.
Ще Шекспір писав: “Де мало слів, вагу вони там мають”.
І справді, лаконічні, і разом з тим інтелектуально місткі афоризми володіють здатністю, подібно спалаху блискавки, викресати іскру і запалити людську уяву – щоб пробудити певні асоціації та ідеї.
Окрім того, у них є перевага перед романом – їх завжди дочитують до кінця.
Збірка афоризмів та коротких оповідок Ірини Вільде містить понад п’ятсот творів. І ми переконані, що деякі з них відомі усім, хоч і не всі знають їх автора.
Ну, наприклад:
Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією.
Тисячі речей потрібні здоровій людині і тільки здоров’я — хворій.
Треба бути обережним з компліментом старшій жінці, аби подарунок не перетворився у милостиню.
Цікаво: сам процес старіння непомітний навіть озброєному оку, а наслідки його видно й сліпому.
Щоб здобути ім’я, потрібно довгої дороги зусиль. Щоб втратити його — вистачить одного необачного кроку.
Мірилом твоєї культурності є твоє ставлення, але не до начальника, а до підлеглого.
Час — не тільки найкращий лікар. Він і чудовий художник. Скільки сірих подій позолотив він нам у спогадах.
Не вірте кожним сльозам, — сказала Цибуля.
Скільки людського щастя розбилось тільки тому, що хтось із двох не сказав “пробач”.
Повертаючись до самої вулиці Ірини Вільде. У 1931 році до міста було приєднано частину приміської громади Кривчиці. На цих землях у 1930-х роках розбудувалося кілька масивів, що забудовувалися за проектами Тадеуша Врубеля, Леопольда Мартина Карасінського, Максиміліана Кочура. Серед них і Професорська колонія, до якої і належить вулиця названа на честь письменниці у 1993 р.
Від 1934 року вулиця носила ім’я польського історика, професора Львівського університету Яна Птасьніка, а у 1946-1993 рр. – Марата, на честь французького революціонера.
Забудована вона двоповерховими будиночками у стилі конструктивізму, а також спорудами 2000-х років.
Ірина ХМАРСЬКА
