«Жувачковий» – так у дитинстві ми називали пронизливо рожевий колір, що асоціювався з яскравими жуйками. Зізнаюся, я взагалі не фанат рожевого, а цей – один з моїх найменш приємних оку. Тож ніколи не думала, що книжкова обкладинка такого несамовитого кольору може виглядати настільки ефектно та стильно. Зрештою, так само, як і обкладинка «канаркового» отруйно-жовтого. Мова тут про нову серію-диптих книг творчої майстерні «Аґрафка» «Голосно, тихо, пошепки» (2017) та «Я так бачу» (2018) Видавництва Старого Лева, що вже встигли отримати престижні нагороди. Чудовий квадратний формат (до квадрата маю особливий сентимент), лаконічна вишукана естетика, несподівана й виразна художня гама не залишать байдужим найвибагливішого книголюба.
Не вірю, що цифрові технології здатні витіснити друковану книгу: це неймовірне відчуття дотику до поверхні, шурхіт сторінок, навіть запах книги, – тонкі нюанси, які роблять життя Читача більш насиченим. Бо книжка – то не тільки інформація + картинки. Це і тілесність книги, її існування як речі серед речей – з невіддільними від неї фізичними параметрами, що також складають її сутність. І це по-справжньому усвідомлюють художники Андрій Лесів та Романа Романишин.
Коли береш до рук їх книги, мимоволі виникає бажання провести по них долонею. Ефект не розчаровує: легка фактурна поверхня додає особливої довершеності. Книга «Я так бачу» поєднує не лише візуальне зображення та текст, але й особливі тактильні компоненти. Поєднання (невидимих для неозброєного ока) делікатного рельєфу, гладкої поверхні та опуклих крапочок шрифту Брайля на обкладинці обіцяють не просто цікаве читання, а захопливу, сповнену несподіванок пригоду.
І справді, книга буде цікавою для дітей і для дорослих. Доступно й легко нам розповідають про здатність бачити і як про природну, і як про культурну властивість: бачення як інструмент різних рівнів пізнання. Інформація побудована так, що охоплює дуже різні виміри нашого відчуття життя: від уявлень та асоціацій про створення світу – до будови Всесвіту та телескопа Габбл (з покликанням на зроблені ним фото!); від уявлень про себе через своє відображення та емоції – до усвідомлення свого внутрішнього світу; реальності того, що побачити неможливо; можливості відчувати якось інакше, коли бачити немає фізичної змоги. Книга також допомагає усвідомити, що бачити можна по-різному, як і відчувати; і що всі ці здатності не співвідносяться з якимсь універсальним мірилом «правильного/неправильного» бачення, але розкривають багатогранність та розмаїття нашого відчуття світу, інших живих істот, інших людей, себе.
Книга «Голосно, тихо, пошепки» розповідає про звук у несподіваний спосіб, ведучи мову і про те, як влаштований наш слух, і про самі звуки. Звуки, які нам приємно чути (музика, голос); звуки, які ми сприймаємо як належне (мова, звуки міста, звучання нашого дня), а отже – просто не помічаємо як щось особливе; звуки, неприємні для нас (шум, крик); звуки, які ми не чуємо, або не усвідомлюємо, що чуємо (шурхотіння крил і звуки нашого тіла). І про тишу, яка також буває різною. І про її потребу як часом життєво необхідну й органічну річ. Тож зрештою, ці книги також і про повноту життя.
Може скластися враження, що всі ці премудрості викладені у якихось довжелезних розумно-філософських опусах. Та насправді тексту у цих книгах, як і належить за законами жанру книжці-картинці, зовсім небагато: загалом велика кількість вільного простору підсилює легкість сприйняття. На противагу постмодерністському принципу «менше – значить нудно», який часто можна зустріти у багатьох дитячих виданнях, тут чудово втілено принцип «менше – значить краще»: лаконічність, відмова від всього зайвого. При чому це стосується і зображень, і текстів, і кольорової гами.
Якщо охарактеризувати дизайн книг одним словом, найдоречнішим, мабуть, буде цілісність. Йдеться не лише про зв’язок зображень та текстів, а про сам принцип книг взагалі. У книзі «Я так бачу» крапка домінує як лейтмотив, своєрідний візуальний модуль, що модифікується, видозмінюється, але об’єднує всі образи: крапка зі шрифту Брайля і крапка-зіниця, крапка-горошок на сукні головної героїні і ґудзики-крапки, крапка-об’єктив і крапка-планета крізь око телескопа….
Почуття єдності підсилює надзвичайний баланс тексту та зображення, де одне перетікає в інше. Слово «ілюстрація» тут якось не пасує, бо ілюстрація асоціюється з доповненням до тексту, додатком, чимось, що принципово не є текстом. Натомість тут зв’язок зображення з текстом настільки органічний, що не завжди вловлюєш момент, коли закінчується одне й починається інше.
Ще одна важлива річ, яку варто відзначити, – дуже важлива й рідкісна (навіть для багатьох художників) риса – відчуття великої форми. Логіка структурування від загальної маси до дрібної плями, від загального до конкретного, добре знайдене співвідношення великого й малого: кольорових, тональних плям, зображення й тексту, пропорційних величин – вирізняє справді талановиті твори мистецтва. І саме як твори мистецтва, які просто хочеться мати, передовсім сприймаються книги майстерні «Аґрафка». Купуючи чергову книгу, ловлю себе на думці, що беру її не так дітям, як передовсім для себе – як ексклюзивну естетичну річ (бо ж розкуплять, і не буде!).
Прикметно, що естетика книг «Аґрафки» тяжіє не до декоративності, а до концептуальності. Кожне зображення – не красива картинка-оповідь, а радше, візуалізація ідеї. І щоб дійти до суті – необхідно докласти зусиль. Тож не випадково при розробці концепції оформлення цих книг автори зверталися до теоретичних праць В. Кандинського та Ф. Юр’єва. Концептуальний підхід відчувається у трактуванні візуального образу як узагальненого знаку. Авторам на диво вдається поєднувати різні візуальні мови – власні пластично-образні рішення (як-от, головні герої книжок), схематизовані зображення (різноманітні окуляри чи зображення грибів та звірів, музичні інструменти чи місто), діаграми та схеми (як-от, будова ока або вуха, чи людські емоції), фотографічні зображення тощо – і вся ця, здавалося би, така неоднорідна візуальна каша в кожній книзі виглядає надзвичайно органічно й цілісно.
Ці книжки – добрі. Ні, не в тому сенсі, що добре зроблені, а в сенсі смислів, якими наповнені, імпульсів, які вони посилають, акцентів, які ставлять. «Я шукаю красу, і знаходжу її навіть у простих речах навколо», чи «У морі знаних і незнаних звуків ми шукаємо порядку і гармонії. Так народжується музика» або ж «У тиші вдається віднайти те, що довго шукали», «Хтось живе не бачачи, але відчуває усі барви світу». Як не подібно це на наші моралізаторсько-нафталінові шкільні підручники, що мали б розповідати про такі, на перший погляд, прості речі.
Ці книжки – добрі. Вони не лише про те, як і що ми бачимо й чуємо. Вони створюють такий образ світу й ставлення до нього, яке ми в принципі й прагнемо сформувати у своїх дітях. Бо передовсім з дитинства можна принести віру у те, що світ – гармонійний. І загадково-дивовижно-чудовий у своєму розмаїтті й складності. І однаково важливо, що ти бачиш і чуєш, що розумієш, про що думаєш, що відчуваєш і у що віриш.
