Колишній Alfa Jazz Fest змінить назву, але не суть. Арт-директор фестивалю непокоїться, чи вдасться повторити минулорічний успіх, покладається на успіх Фрідмана і каже, що кияни мають, за що заздрити львів’янам.
2018 року у Львові вперше відбудеться Leopolis Jazz Fest. Утім, фестиваль не зовсім новий: із 2011 до 2017 року він називався Alfa Jazz Fest. Після кількарічних протестів активістів проти реклами бізнесів російської Alfa Group «Альфа-банк» відмовився від титульного спонсорства, і назву фестивалю змінили. Та головні речі залишились незмінними, зокрема команда: креативним директором фестивалю є Олексій Коган, музикант і радіоведучий, знавець джазу та почесний амбасадор Львова. Він відповів на запитання Tvoemisto.tv про майбутнє фестивалю та джаз у Львові. Далі пряма мова.
Я – киянин. Сім років буваю у Львові під час фестивалю. Але це робота, тому говорити про Львів як про місто не можу. Маю багатокутник із чітким маршрутом: готель, три сцени, прес-конференції, знову сцени, готель – і так упродовж восьми днів, бо ми з командою організаторів приїжджаємо до Львова за два дні до початку фестивалю. Якщо трапляється нагода випити кави з друзями-львів’янами – це щастя.
Головне – зробити так, щоб було добре. Це не слова, так є насправді. Назва фестивалю змінилась, суть – ні. Із 27 червня по 1 липня 2018 року – п’ять фестивальних дні. Чотири з них будуть, як завжди, працювати сцена Ринок і сцена Потоцьких, п’ять днів працюватиме головна сцена Едді Рознера.
Із десяти артистів маємо вже шість контрактів. Не можу сказати, хто ще буде, крім тих двох, яких уже оголосили. Хоча ні, назву ще одного. Сьогодні я вичитав і узгодив анонс із Києва від піар-директора. Третім хедлайнером буде знаменитий піаніст Джеймі Каллум. Хоча я не вважаю правильним презентувати учасників фестивалю так рано: все буває в цьому житті. Не дарма літні фестивалі починають анонсувати своїх гостей усередині квітня.
Я радий, що спрацював проект із Ларсом Даніельссоном. Із ним виступатиме львівський академічний оркестр INSO. Є попередні домовленості; ми розмовляли з його менеджером ще минулого року, сподіваюся, що все вийде. Я навіть думаю, що на сцену з Ларсом вийдуть українські джазмени. Буде гідно. І це якраз буде відповіддю на запитання «коли ж на великій сцені будуть українські джазові музиканти?». Не хвилюйтеся, будуть. Все має бути step by step.
Найбільше на фестивалі мене цікавлять об’єднані проекти: коли українці грають з іноземцями. Як вважаю фестиваль вдалим, якщо такі виступи мають логічне продовження. Колись Ігор Гнидин та Настя Литвинюк привезли німецького джазмена Ганса-Петера Залентина. Він познайомився з купою українських музикантів, і вийшли два альбоми. Один із них – альбом Quests Наталії Лебедєвої. Другий називається Try to feel, і на ньому Лаура Марті, Ігор Закус, Наталія Лебедєва та Віктор Павелко грають разом із Залентином. Спостерігати, як народжуються такі проекти, – справжня насолода.
Читайте також: Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»
На п’ятому фестивалі ми представили українців, які мешкають зараз закордоном: Вадима Неселовського, Андрія Прозорова, Дмитра Бондарєва, який живе в Берліні та, до речі, нещодавно виграв конкурс найкращих німецьких трубачів.
Спонсори – не моя зона відповідальності. Я не лукавлю, мені цього навіть не треба знати, я – арт-директор. Є якісь питання чи претензії до артистів – я готовий дати будь-які коментарі. А дискутувати про справи, до яких я не залучений, не бачу сенсу. Щось відбувається, можливо, бо слова «Альфа-банк» дратують багатьох. Я ж не бачу тут ніякого скандалу. Наскільки я знаю, до засновника банку Михайла Фрідмана зараз дуже погане ставлення в Росії. Не думаю, що це справедливо, але факт залишається фактом. Я завжди сподівався на мудрість цієї людини, а Фрідман – людина мудра.
Опоненти «Альфа-банку» забувають, що фестиваль не заробляє. Хіба що заробляє добре ім’я для міста, більше нічого. Люди, які дають гроші на його проведення, на цьому не збагачуються. Це імідж, а не прибуток. Та розгляньмо інший бік медалі: чи заробляє Львів? А чому ви всміхаєтесь? Чому ніхто не каже, скільки отримує місто?
Взагалі я дуже боюся за цьогорічний фестиваль. Із погляду арт-директора минулий фестиваль був найкращим. Нам удалося зачепити артистів, яких ми раніше технічно не могли поєднати. Найчастіше всі можуть приїхати, але в один день, а не кожен в окремий, щоб було п’ять різних концертів. А торік на жодній сцені не було жодного прохідного концерту! Все починалось і завершувалося вчасно, все спрацювало, навіть погода. Але немає гарантії, що так буде завжди.
Квитки, які з’являються в продажі, зараз зникають за двадцять хвилин. За таких умов головне завдання фестивалю – зробити фан-зону доступнішою та привабливішою для тих, хто не може купити квитки. Торік я зазирав до фан-зони: там кльово. Я б із радістю провів там усі дні. До того ж, коли багаті люди вигулюють свої сукні, їхні місця можуть зайняти ті, хто придбав квиток за двісті гривень, і сісти на місце за дві з половиною тисячі.
У Києві не можна було б зробити кращий фестиваль. Київ не такий компактний, не такий зручний. Я навіть не уявляю, де зробити велику сцену. Це при тому, що я – патріот свого міста. У Києві відбувається більше локальних концертів. У Львові є фестиваль імпровізаційної джазової музики Jazz Bez. Кияни можуть по-доброму позаздрити львів’янам, чиї діти вчаться у джазовій школі Ігоря Гнидина та Насті Литвинюк. Мені здається, вони дуже правильно роблять, що працюють із дітьми. Просто те, що робиться правильно й тихо, не помічають.
Хтось каже, що Leopolis Jazz Fest – головний фестиваль України. А я кажу те, що мій тато: «Сину, не хвилюйся, все буде добре. У крайньому випадку – ні».
Текст – Марта Коник
Фото – Дарія Скрипнюк
