У 2018 році у «Видавництві Старого Лева» зі своєю першою книжкою, збіркою короткої прози «Нестримна сила води», дебютував молодий автор — Маркіян Прохасько.
Свою книгу син відомого українського письменника Тараса Прохаська презентуватиме у дев’яти містах країни. Тур розпочався у Львові в книгарні «Є», де автор разом із модераторкою поетесою Галиною Крук говорили про місто як найвищий вияв людської цивілізації, а також про те, яким могло би бути львівське море.
Галина Крук (Г.К.): Все, що нас формує, накладає певний відбиток. Гадаю, що у твоєму формуванні не останнє місце відіграло спілкування з батьком Тарасом Прохаськом і стрийком Юрком Прохаськом. Зважаючи на це, я очікувала побачити, яка буде твоя проза: наскільки буде інакшою?
Маркіян Прохасько (М.П.): Набагато важливішим є не те, що Тарас Прохасько — письменник, а те, що він є тим, ким є. Він за фахом біолог і працював у інституті лісу. Якби він не став письменником, але залишався тим, ким є, зі своїми поглядами на світ, то це вплинуло б на мене у принципі в тій самій мірі, в якій вплинуло: цілком вірогідно, майже на сто відсотків, що я би все одно прийшов до того, ким зараз став.
Є ще одна дуже важлива складова. Те, що він — письменник, хоч-не-хоч призвело до того, що я познайомився із людьми з його середовища. А такі речі також мають вагомий вплив. Кожне середовище має свій унікальний вплив на формування. Довкола мене була культура говоріння, читання, писання — це була важлива і цікава складова життя.
Г.К.: Розкажи кілька слів про книгу та її концепцію: чому саме «Нестримна сила води»?
М.П.: Тексти, що ввійшли у книгу, дуже різні, адже походять із кількох періодів писання. За останні три роки я кілька разів переглянув своє письмо. Книжка писалася у віці 23, 24, 25 років, коли ти маєш можливість досить динамічно змінюватися і часто по-іншому дивитись на своє письмо. Кілька разів я викидав велику частину написаного. Адже те, що я написав, перш за все мало подобатися мені, я не писав за якимось рецептом, і створив те, що писалося.
Концепція подвійна. Кожен текст — про якусь емоцію та аспект відчуття світу. З іншого боку, всі ті ідеї, всі відчуття я наклав на міське тло. І хоч я дуже люблю природу, гори, але хочу того чи не хочу — я людина міста, адже прожив тут більшість життя, і це не могло на мене не вплинути.
Коли вже були написані усі тексти, то вони уклалися у концепцію огляду міста від загального до дуже персонального. Одні тексти розкривають уявлення про місто так дуже зверху, таку собі панораму з висоти Високого Замку чи Ратуші, коли усе дрібне. І з тексту до тексту воно зближується аж до малесенького помешкання, до кількох десятків квадратних метрів, де ти проводиш найбільше часу і найінтенсивніше проживаєш життя. Але місто здебільшого у тлі, бо ми не завжди думаємо про нього, коли живемо у ньому.
Г.К.: У кожному місті, де будуть презентації цієї книги, планувалося говорити про один із текстів. Для Львова призначалося «Львівське море». Як ти собі придумав цей текст?
М.П.: Було так, як коли ти не навмисне щось придумуєш, а воно приходить само. Я люблю сидіти на Лисій горі, і там — коли заходить сонце — можна було б подумати, що море дійсно є. Адже вночі цього не видно. У районі проспекту Чорновола є безліч вуличних ліхтарів, які розташовані так, що могло б здатися, що там — доки. Ця думка промайнула у мене дуже давно, і вона разом з іншими схожими на неї десь собі накладалися одна на одну, а потім «клац» — і проривається текст. Власне, одного разу вдома я почув дуже гучний нетиповий сигнал маршрутки, схожий на гудок пароплава, який долинав з далекої відстані. Це стало тим перемикачем, що спонукав мене буквально того ж дня почати писати про море у Львові.
Г.К.: Вода — дуже містка метафора. Ти говориш про стихію міста, а до чого тут вода?
М.П.: Практично у кожному тексті є вода, і часто вона є серцевинною. Назва «Нестримна сила води» говорить про все основне, що я написав у книжці. Це тому, що, по-перше, оскільки ми — люди, то мусимо жити на землі — вона є даністю. Повітря поки що є всюди, поки його не випалили чи не забруднили. Однак вода є не всюди. Міста виникають там, де є вода, навіть у пустелі — якщо є оаза — то там може виникнути людське поселення. Хоч це вже і архаїзм, бо зараз можна кинути кількасоткілометрові водогони або просвердлитися до артезіанських вод, але для історії цей період — маленький відтинок часу. У історії людства дуже часто надзвичайно важливими були запаси прісної води. Там виникали поселення і вони були від води залежні.
По-друге, вода як історія міста. Місто перетікає. Наприклад, Рим. Йому три тисячі років, але це те ж місто. Як вода у криниці, якій десятки років: звісно, що та вода, яка є зараз, це не та вода, яка була спочатку, але завдяки плинній заміні — це наче і та сама вода. Так само з містом. Від того, що було на самому початку, залишилися руїни і фундаменти. На початку була одна комбінація, потім щось додалося, а щось віднялося, але місто лишилося те саме. Так поступово, таким ланцюжком воно прийшло до сьогодення. І те, що ми маємо зараз, — це, звісно, зовсім інше місто, ніж те, що було на початку. Але завдяки триванню і перетіканню — це те саме місто.
По-третє, нестримна сила води має ще метафоричний вимір. Це як плин історії, плин часу. Він не позитивний, не негативний, а такий, який є. Як вода має життєдайні та руйнівні властивості, так і з історією: є війни, а є мир, є негативи, є позитиви. Інколи те, що для одних позитив, для інших — негатив. Однак, якщо відсторонитися, то це просто плин. Тому я проводжу таку паралель із водою.
Г.К.: У тексті «Місто» є відсторонена оповідь. Цей рівень нагадує міфологізування. Ти не вибудовуєш його на історії, а на основі власного бачення.
М.П.: Цікаве питання, наскільки ти одні речі свідомо вкладаєш у текст, а інші можеш вкласти туди несвідомо. Мабуть, це одне із дуже важливих питань творення – і тексту зокрема, коли ми є інструментами цього створення. Зробивши щось, ми пізніше можемо віднайти у створеному ті сенси, які не закладали зумисне.
Якщо ж про «Місто», то це — утопія, місто, яке не існує, але могло б бути. Це декларація того, яким суто для мене могло би бути ідеальне місто. Хоч могло би бути й інакшим. Але ж ідеальне не є остаточним чи одиничним. Воно може проявлятися у різних формах. Два дуже різні міста можуть бути ідеальними, і навіть для однієї людини.
У цьому тексті старався розповідати не від імені персонажа, а скласти з малих фрагментів образ. Якщо, наприклад, у оповіді є сотні велосипедистів, а не один, то це — струна міста.
Г.К.: Що для тебе є містом?
М.П.: Колись я із своїм стрийком Юрком Прохаськом мав розмову про те, що культурніше: вимочити кусочком хліба грибний сос із тарілки чи ні? Він сказав, що ясно, що вимочити, бо культура — це завжди прикладання зусиль і певної дії. Тому місто — це вершина людської цивілізації. Не тому, що місто краще, ніж село – це так просто мова змушує нас ділити на місто і село, але йдеться про людське поселення. Чим у нього більше вкладено енергії, тим більше воно є вершиною людської цивілізації. Той же Рим: три тисячі років вкладати енергію, щоб місто було, щоб його не поглинула навколишня природа.
Також це організація простору, коли людина придумує, що ось у цьому місці буде клумба. Загалом, це наче й не практично, воно потребує прикладання зусиль. Але чим більше цих зусиль потрачено, тим більше місто чи поселення йде до вершини людської цивілізації, адже тим більше акумулює в собі різні історичні моменти, правителів, музеї, мистецькі надбання.
Г.К.: Наскільки глибоко ти копаєш углиб, створюючи історію твоїх міст?
М.П.: Останнім часом мені цікаво було би мати змогу відсторонитися і поглянути збоку на весь процес від початку цивілізації і дотепер. Неймовірну цікавість викликає тривання цього плетива: як все йшло? Це ж неймовірно фактурний сюжет із безліччю деталей. На цьому рівні вже немає значення, чи події позитивні, чи негативні. У історії дуже багато негативу, але було б цікаво відсторонитися і дивитися на це як на книжку. Звісно, я не можу стати настільки осторонь, щоб вповні бачити цей процес, тому мені залишається лише пробувати копнути вглиб настільки, наскільки можу. У моїх текстах в цій книзі немає більше, ніж три покоління.
Г.К.: Нарація, яку ти обрав, передбачає тільки особистий досвід, і це мені подобається. Я помітила, що у нашій сучасній прозі часом є жонглювання, оперування чужим досвідом, а за тим губиться сам автор. Мені буде цікаво почитати у такій нарації, як в цій книзі, якусь історію, яку ти напишеш через років десять або двадцять.
М.П.: Так, я не пишу із необхідності, що от, мовляв, треба. Текст — це насолода вибудовування світу. Звісно, що світ ти вибудовуєш із цеглинок, репродукованих із себе і вкладених в оповідь.
У мене була спокуслива думка, що непогано було б колись дожитися до того, щоб можна було тільки писати, не розпорошуватися. Але насправді, письмо і береться із цього розпорошення: із нарізання хліба, гнилих помідорів, які тобі підсунули на базарі. Це все десь збирається, переплавляється, і після цього ти пишеш текст. Також це як із написанням магістерської роботи: у мене була дуже цікава тема, але оскільки це треба було зробити, то я довго не міг завершити написання. Коли ж це не є обов’язком, а ще й до того весь час у тебе зайнятий роботою, життям, то ти постійно вишукуєш вільну хвилинку і намагаєшся займатися письмом як хобі.
Одразу задекларую, що не буду говорити про майбутні книжки, про те, чого нема. Це досить небезпечна річ: сказати, що щось роблю, а потім не зробити. Вчені, скоріш за все британські (усміхається), дослідили, що якщо людина щось декларує, то на 80% імовірно, що вона цього не зробить. Тож краще не казати.
