Після розмов з чималою кількістю друзів, з’ясувалося, що багато хто не може дивитися ілюстрацій до нашої історії – як сьогоднішньої, так і минулої. Причин кілька: від болю, якого вже за край, до того, що люди, обізнані у всіх колізіях з історичних документів або з власного досвіду, і «художнє» осмислення теми їм не цікаво. Є і третя категорія (вона невелика і, зазвичай, чемно мовчить, аби не бути звинуваченою у непатріотизмі чи заздрості) – «кіношники», що знаються на тонкощах і поки що не дуже сприймають «ляпи» і елементарні речі, за якими будується фільм високого ґатунку. Як сказав один «монстр-майстер» (не називаю, звісно): не можна непрофесіоналізм замінювати патріотичною тематикою – інакше вийде спекуляція.
Про це у Фейсбуці про українське кіно написала письменниця Ірен Роздобудько.
Подаємо її допис у повному обсязі:
«Так, люди плачуть і страждають в залі – але від тематики, не помічаючи купи проколів. Часом – неймовірної купи проколів. Через які… ох, до «Оскару» нам ще дуже далеко. Можна сказати – та на фіга нам той «Оскар»! – головне, що громадяни плакали в залі…
Але я все ж таки вважаю, що Україні потрібні різні культурні відзнаки і нагороди – від перемог на Євробаченні до Нобелівки. Адже країна пізнається через культуру. Недаремно ж Петлюра послав хор Кошиця у світ, зокрема, як і «політичну місію» в найважчий час…
А я… боюся дивитися черговий фільм – боюся знову і знову бачити прикрі проколи.
Нещодавно пішли на подібний фільм – взяла з собою купу паперових носовичків, думала – чи витримають нерви. А з першої ж фрази героя, дістала не носовичок, а… блокнот з ручкою. І записала 7-10 помилок. Причому, досить серйозних, які «голлівудські академіки», далекі від теми, але дуже близькі до професійних знань «проклацають» миттєво.
До речі, їх «проклацують» і пересічні глядачі, якщо вгамують емоції щодо того, що це – «українське патріотичне кіно» і порівняють з найкращими світовими зразками (це я, до речі, перевіряла на багатьох людях).
Що робити? Біда в тому (як на мій погляд), що люди, котрі створюють такий продукт (чи проект) не оновлюють і не поновлюють знання – скажімо з такої науки, як «кінодраматургія» (подія-дія-діалог-характер і т.п.), «режисерське бачення» (візуалізація дії, рішення сцени і т.п.) – те, що студенти «проходять» в університеті, як ази, як предмет. А потім забувають на користь амбітної фрази (яку я ненавиджу) «Я ТАК БАЧУ»… А кіномова ж розвивається і глядач змінюється!
І проїхати лише на темі і емоції буде все важче. Аж доки не увіпремося в глухий кут і, вибачайте, ту ж «шароварщину» (вишиватницю), від якої так хочеться відійти, аби створювати щось на світовому рівні.
На додаток: не будуйте здогадок, про які фільми йдеться, – їх нині доволі багато – і Слава Богу. І я радію ним і вітаю українське кіно з «проривом», на який так довго очікували.
Я поділяю думку друзів, котрі в захваті від того, що їм показали… їхні ж емоції і промовляли до них їхніми ж словами – цього, можливо, поки й досить. Людина ж хоче бачити і чути те, що вона бачить і чує – а ще й – «так само думала і говорила!». Так ми з захватом можемо дивитися на добру ілюстрацію або гарне фото.
Але, мені здається, що справжнє кіно – це щось трохи інше. Магія. Заснована на… професійних знаннях і законах цього жанру мистецтва, якби нудно це не пролунало». Читайте більше тут:
