Сьогодні у Львівській філармонії відбудеться перший різдвяний концерт хорової капели «Дударик». Керівник колективу Дмитро Кацал розповів про те, що особливого побачать та почують глядачі на цьогорічних концертах, якою працею дається вокальне диво на сцені та яким він бачить «Дударик» у майбутньому.
За понад сорок років у вашій капелі склалися особливі традиції святкування Різдва. Можете про них розповісти?
Дудариківська традиція має кілька етапів. Ми упродовж багатьох років співаємо у церкві Лазаря вечірню у Надвечір’я Різдва. Це неймовірної краси музика. Потім усі розходимося на вечерю, багато дітей разом з родичами їдуть зі Львова до родини, але все одно частина залишається, щоби 7 січня зранку співати в цьому ж храмі Святу літургію.
На самі різдвяні свята маємо невеликі вакації, хоча це також відносно, бо хлопці стають колядниками. На базі «Дударика» зараз є щонайменше п’ять колядничих груп, і це без найменших. На свята обходимо майже весь Львів. Хлопці для цього стараються, самі створюють якісь аранжування, хочуть зробити щось нове.
На різдвяних концертах, які ми традиційно проводимо, починаючи з Йордану або трохи пізніше, звучать передовсім твори золотої скарбниці української музичної традиції – це близько 20 творів, до яких постійно додається щось нове.
Є оповідка про те, як Матір Божа опинилася з новонародженим Ісусом в монастирі. І тамтешні ченці вирішили показати свої різні вміння. Вони цитували Святе письмо, потім промовляли його різними мовами. В кінці черги стояв молодий послушник, який нічого такого не умів. Він народився у родині циркачів і навчився тільки жонглювати апельсинами. Та коли він підійшов до дитяти і почав підкидати фрукти, йому єдиному Ісус усміхнувся. Ця оповідка має величезний підтекст: ми и маємо право принести на спільний стіл Різдва все, що маємо на цей час найкраще чи можемо найкраще зробити.
І що цього року ви робите найкраще?
Наші цьогорічні концерти – це цікавий експеримент. Кілька років тому Славко Нудик із «Піккардійської терції» попросив мене аранжувати твори для різдвяного мюзиклу. Пізніше вони зрозуміли, що робота з симфонічним оркестром їм не надто пасує, тому Славко дуже перепрошував, але повернув мені ці аранжування. Тут також є коляди із золотої скарбниці, є новорічна Ігоря Білозора «Сієм, сієм, посіваєм!». Також маємо нову обробку «Щедрика», який в Україні нічого спільного з Різдвом не має. У підсумку назбиралося 12-13 творів у нових гарних аранжуваннях, де хор є акомпанементом і мусить робити звукові пейзажі, мусить перетворитися на єрихонську трубу.
Це буде виключно акапельний спів?
Ні, ми залучаємо оркестр та солістів. Це все буде у другому відділенні: хлопавки, феєрверки та бенгальські вогні тощо. Дуже смачна програма. А перше відділення – дуже стримане і концептуальне. Квінтет сопілкарів «Дудаліс» і «Дударик». Вибрали з класики найкращі твори. Це данина нашим батькам і наставникам, бо вони мають запит на ці твори у виконанні «Дударика». Ми зробили таку в’язанку, коли інструментальний твір перетікає в акапельний та навпаки. І все це так міцно тримається в одному, що навіть не виникне бажання аплодувати. Це не музика, це стан тихого внутрішнього усвідомлення свята. Перше відділення буде містерією, а друге – феєрією.
Чи ви плануєте з цією програмою виступати поза Львовом?
Львівський слухач однозначно заслужив, щоби йому дарували прем’єри. Ми не поїдемо з цією програмою по інших містах цього року, плануємо це зробити вже наступного.
Але різдвяна програма – це лише невелика частина вашого доробку. За десятки років це мали би бути щонайменше сотні творів.
Різдво – Різдвом, але є ще Шевченківські дні, Франкові, є дні, пов’язані з Лесею Українкою. Це контрфорси, на яких тримається наша нація. Ми також маємо цілий обрядовий календар та суспільно-політичний. І до всіх цих свят у нас є своя програма. Ми 26 років співаємо акафіст до Пресвятої Богородиці і концерт на День незалежності. Чи виступ на свято Миколая. Це усталені традиції і ми на них стоїмо, як на стовпцях. Очевидно, саме тому від «Дударика» не варто чекати чогось екстравагантного. Ми канкан танцювати не будемо, це точно.
Це було би дуже сміливо…
Це було би абсурдно. Сьогодні та завтра на концертах буде саме те, що ми вміємо робити якнайкраще, з чим ми хочемо прийти до глядачів і розділити з ними радість Різдва. На це глядач і слухач може розраховувати.
Мене дуже тішить, що наші концерти збирають аншлаги, але я мрію, щоби такі аншлаги були й на концертах у Шевченківські дні. Бо Шевченко і порожній зал – речі несумісні, так само, як Різдво і порожній зал. Цей проект – це протест проти порожнього залу і духовної пустки, наш внутрішній протест…
Ви кажете це так, ніби воно вже було – порожній зал під час концерту в шевченківські дні?
Було і є. Ви знайдете на таких концертах сорока- та п’ятдесятирічних відвідувачів, але двадцяти- та тридцятирічних там уже нема. Це сумна тенденція. Я не кажу вже про асоціацію Тараса Шевченка з футболістом Андрієм Шевченком. Але ми зробимо так, що й на ці концерти будуть аншлаги і кожен на свій рівень та смак отримає свою винагороду.
Як вам удається тримати в порядку колектив, в якому переважають хлопці-підлітки?
По-різному буває, але передовсім допомагає особистий приклад, віра та переконаність в ідеї. Якщо ти здатен заспівати концерт, його організувати і провести, а потім спакувати разом із хлопцями апаратуру, вони все це бачать і хочуть бути поряд.
Ми працюємо з дітьми, базуючись на трьох основах: Бог, правда, праця. Ми маємо церкву і ми її обслуговуємо, вона де-факто стала центром нашого всесвіту, ми нею живемо і користаємося в духовному плані. Правда – бо діти не допускають брехні. Ти граєш у футбол або не граєш, ти або прийшов на допомогу, якщо товариша потовкли у школі, або не прийшов. І остання перевірка – праця. Ти або працюєш разом із нами і так само, як ми, або ні.
Що ви кажете хлопцям, яких батьки приводять до вас, щоби заохотити до творення?
Нічого особливого. Дитина мусить хотіти співати. Якщо вона не хоче співати, то не буде. А якщо хоче, то при вступі не має від нас дифірамб. Ми можемо включити нову дитину в загальний або в камерний склад, залежно від умінь. За рік вони опановують 10-15 годин концертної музики. Музична школа може відіграти 15 годинних концертів на рік, а ми маємо на рік 100-120 концертів. В грудні було 18 концертів, у жовтні – 16, до прикладу. Це дуже тяжка робота.
Фактично, що третій день концерт…
Буває так, що ми їдемо в якесь село чи на виїзд, то співаємо спочатку літургію, а потім концерт – це чотири години виступу плюс розспівка. Це серйозне навантаження, в тому числі й фізичне.
Ми з дітьми вітаємося як у Японії: викладач знімає капелюха і вклоняється дитині, а дитина вклоняється викладачеві. Оце все, що нас відрізняє від інших колективів. Зараз у хоровій школі від першого до восьмого класу займається 174 дитини. У хоровій капелі – тридцятеро хлопців. Їх навчають грамоти, і якби не ця школа, ми б не могли працювати з дітьми як із професіоналами. Програму, яку ми зараз ставимо, вони вивчають за сім репетицій. Це дві години повноцінної професійної музики. Хочуть чи не хочуть, вони працюють у ритмі професіоналів. Наша норма – чотири репетиції та півтора-два концерти на тиждень.
Головне – це бажання дітей та батьків. Дитина мусить хотіти, а батьки – знайти можливість возити її до нас чотири рази на тиждень. Частина відходить, дехто не витримує, в когось змінюються життєві обставини. Ентузіазм відіграє велику роль: вони ходять, бо хочуть.
Все одно виходить велике братство, члени якого тримаються разом багато років і приходять на допомогу при потребі…
Це одна з наших традицій, яку можна і треба підтримувати. Зараз можна в центрі Львова гукнути «Ео!» і щонайменше людей п’ять повернуться, бо це наш клич «Увага!».
Чи розглядали ви якісь інші варіанти кар’єри? Адже бути сином відомої і талановитої люди є викликом.
Викликом? Я вважаю, що бути сином Миколи Кацала – це щастя. Я пробував себе в інших царинах: працював у відділі реклами газети «Поступ», на будівництві, в археологічній експедиції та в Академії управління персоналом. Потім був на вільних хлібах продюсером, тож маю вельми багатий досвід. Навіть у Форумі видавців працював. Співпрацював із Українською греко-католицькою церквою, поставив «Ірмос» Наталки Половинки, втілив проекти «Дударик назавжди» і «Невідомий Івасюк». І аж тоді батько сказав: «Час, ходи».
Поки батько мав багато енергії та витрачав її на капелу, місця для іншої енергії там не було, навіть для синівської. А коли почав розуміти, що йому потрібна допомога, то покликав мене.
Читайте також: Мажори та мінори «Піккардійської терції». Розповідає Славко Нудик
Співпраця з батьком не була простою. Бо у відносинах він бував гострий і холодний. Ця співпраця наклала багато синяків і шкодую, що взаємно. Ми могли сперечатися про колір афіші й надавати моральних стусанів один одному. Я через свою молодість, наївність і гарячість, а він через свою непоступливість і твердість. Але в нас абсолютно неподільне бачення ідеї. Часом я тішуся, що в моїх інтонаціях проскакують цілі батькові фрази. Гени пальцем не розтопчеш.
Яким ви бачите розвиток «Дударика» за 10-15 років?
Це будуть екуменічне братство, хорова школа і хорова капела, об’єднані в український молодіжний національний центр хорової культури. Єдине, чого нам зараз бракує – навчально-методичної бази. Наші традиції ще не виписані. І саме цим треба зайнятися: школа мусить бути виписана і видана. Усе це треба покласти на папір та тиражувати, бо людей, які цього потребують, дуже багато.
Що ви можете сказати про сучасну українську музику – класичну й естрадну?
Мені багато за що соромно в українській музиці, особливо в сучасній. Якщо люди лінуються вкластися в роботу, це ніколи не принесе успіху та шани від публіки.
Нещодавно була низка виступів різних львівських артистів в опері. Зокрема, виступала й «Піккардійська терція». Коли я захотів купити квиток, то їх уже не було, все розкупили. І мені це було приємно, бо люди справді вклалися в роботу, щоби все було зроблено правильно і якісно. Це дало відповідний результат. Так само було і з концертами Тараса Чубая – повні зали попри робочий день. Усе, що я в українській естраді люблю, збирає аншлаги.
