Екс-міністр економічного розвитку й торгівлі розповів у Львові, що має змінити в собі кожен, аби Україна дорівнялась темпами зростання до Сінгапуру чи Малайзії.
Львів’янин Павло Шеремета зараз живе у Києві та є керуючим партнером компанії «Прорив.in.ua». Раніше він навчався у Гарвардській школі бізнесу, працював у Інституті стратегії блакитного океану в Малайзії, заснував Києво-Могилянську бізнес-школу (KMBS) та Школу управління Українського католицького університету, був міністром економічного розвитку й торгівлі. Під час зустрічі зі студентами Школи управління УКУ Павло Шеремета говорив, як українцям досягти особистого успіху, а містам розвиватися динамічно, мешканці якої країни заощаджують найбільше та чого нам бракує для потужного національного прориву. Tvoemisto.tvзанотувало головне.
Що не так із українцями
Я більше трьох років прожив серед китайців і малайців. Це фантастична культура заощадження! Водночас у нас фантастична культура споживання. Можливо, це через те, що в радянські часи ми не могли багато чого собі дозволити. Тепер можемо – і нам зірвало дах!
Крім Хрещатика, у світі є лише одна вулиця з такою кількістю дорогих автомобілів. Це Тверська в Росії. Західна Європа їздить на Volkswagen і Opel. Північна Америка – на Ford і General Motors. І тільки українці їздять на Mercedes і Jeep. Я не розумію, що і кому ми хочемо показати?
Із цим соціальним матеріалом годі думати про розвиток. Якщо ми хочемо прориву, то маємо заощаджувати 35%. Для цього потрібні глибинні зміни на рівні цінностей. Це, наприклад, не купувати новий айфон. У львівського історика Ігоря Лиля є прекрасна фраза: «Українці – єдина нація у світі, яка останньою моделлю айфона освітлює шлях до туалету на вулиці».
Інвестиції приходять із заощаджень. Наприклад, Китай заощаджує 45%, тому може знов їх інвестувати. Україна заледве інвестує 15%, тому що вона заощадила лише 15%. Показник Західної Європи – 25%. Найвищий рівень заощаджень у світі – це Сінгапур із 50%, але це теж китайська культура. І коли мені кажуть: «Ми бідна країна!», то я запитую: «А що, Китай – багата країна?».
Китайські заощадження свідчать про гігантські суми грошей у світі. В Україні є у п’ять разів більше грошей, ніж ми використовуємо. Багато, якщо не все, залежить від банального бажання взяти ці гроші. Проте в нас усе заповільно, занадто бюрократизовано. Водночас бракує хороших проектів і команд, які готові ці проекти реалізовувати. Українці бояться брати на себе відповідальність, бо кожен підпис може призвести до майбутніх пояснень прокурору.
Нам треба міняти соціальну тканину. Такого злісного порушення правил дорожнього руху, як в Україні, я не бачив ніде у своєму житті. Нещодавно у Києві потрапив у ситуацію, коли машина їхала по моїй смузі назустріч та ще й на червоне світло. Із таким не пускають в Європу! Звісно, після перетину кордону українці поводяться там добре, як зайчики. Але це ще один приклад соціальних цінностей, які треба міняти тут.
Нідерландський соціолог професор Герт Хофстеде виокремлює шість вимірів національної культури (six dimensions of national culture), із яких я назву три найважливіші. Перший – дистанція влади: в Україні вона завелика. Другий – індивідуалізм/колективізм. Ми занадто колективістська нація, але по-хитрому: хочемо індивідуальних прав, але спільної відповідальності. Третій (вирішальний) – уникнення невизначеності, тобто готовність іти на ризик. Ми бажаємо прикритися сотнями документів, усе перепідписати, ще досі використовуємо мокрі печатки… Тобто для українців вихід такий: зменшити дистанцію до влади, підвищити індивідуалізм, збільшити готовність ризикувати.
Успіх – це рух до мети без відпочинку і вихідних
Є гарна фраза: «Швидко – це повільно, але кожен день». Думати, працювати, заощаджувати треба сім днів на тиждень. В Україні забагато вихідних. Із 16-го квітня по 15-те травня в нас було із тридцяти днів п’ятнадцять вихідних. Треба знайти те, що вам до душі, і постійно над цим працювати. Автор стратегії блакитного океану професор Чан Кім, якого вважають одним із найвизначніших мислителів сьогодення, любив повторювати: «Я хлопчик із маленького гірського села». За все життя у нього не було жодного вихідного.
Я не кажу, що треба аж так. Але варто розуміти: я не маю Нобелівської премії, бо в моєму житті були вихідні. Як і скільки працювати – особисте рішення кожного. Та якщо ви хочете світових висот, тоді треба рухатися до мети без відпочинку і вихідних.
Я вихідні маю. У цей час намагаюся присвятити себе чомусь одному. Американський економіст Нассім Талеб у своїй книзі «Антикрихкість» описує теорію штанги. Згідно з нею, необхідно повністю себе навантажити на роботі, а потім повністю віддати себе сім’ї, друзям чи хобі. Тобто якщо ви граєтеся з дітьми – будьте лише з ними в цей час і не сидіть в електронній пошті.
Також українці мають унікальну здібність зосереджуватися на негативі. Під час інтерв’ю в Житомирі мене запитали: «Що нам, бідним, робити? Ми маленьке місто, яке є в тіні Києва». Відповідаю: «Те, що ви щойно назвали – це дві гігантські переваги. Ви є відносно великим містом насправді, 280 тисяч мешканців. У вас є аеропорт! Від Академмістечка у Києві можна швидше добратися до вашого аеропорту, ніж до Борисполя. Що вам іще треба?». Професор Кім говорив: «Сконцентруйся на позитиві, забудь про негатив». Це ще одна річ, яку українцям треба міняти.
Прорив можливий в окремих українських містах
Я маю малі надії на національні зміни, але в мене великі надії на зміни в містах. Уряд у нас один, а міст і містечок багато. На слайді нижче йдеться про розвиток Львова. Цей інструмент називається стратегічною канвою. Цю дискусію розпочала два роки тому група львівських бізнесменів. Я спробував підсумувати її у цій матриці. Ось пояснення, що треба робити в місті, аби воно проривалося. Про це доречно говорити якраз напередодні нового року: що треба залишити в минулому, що взяти з собою у рік наступний, а що створити наново, набути.
На слайді нижче – модель росту. Насправді нам відомо лише 50% того, що відбувається. На вході є праця і капітал, на виході – економічний ріст. У чорному квадраті – продуктивність використання праці й капіталу.
Найкращу продуктивність дають усе ж таки виробничі підприємства. Сфера послуг на такий результат не здатна. Однак усупереч цьому в Україні йдуть Львівська область, міста Львів і Вінниця. Тут є потужні команди, які зосереджені на залученні інвестицій, на полегшенні та усуненні бар’єрів.
Що треба для прориву
Автори стратегії блакитного океану професори Чан Кім і Рене Моборн із Малайзії говорять про «зсув реальності». Цей погляд новий, дещо суперечливий, не намацальний. Нижче у слайді йдеться про те, що для цього зсуву потрібно.
Найвище – ментальність. Усі приклади зсуву, які я бачив у світі та Україні, сталися тому, що були лідери, які хотіли це зробити. На місці Центру Шептицького у Львові, де ми зараз є, колись стояв недобудований радянський театр. Центр з’явився тому, що невелика команда людей вирішила, що тут буде не кінотеатр, а сучасна бібліотека. Косметичний ремонт не допоміг би. Театр знесли зовсім, а на його місці з’явився Центр Шептицького. Інакше ніяк.
Справа на слайді – інструменти. Проект і бюджет – це теж інструменти. Мало тих, які вам скажуть: «Ось гроші. Беріть». Коли йдеться про великі суми, необхідно мати хоча б проект і бюджет. Тут мова не так про відповідальність, як про розуміння, що ви зможете втілити те, що пропонуєте.
Зліва – я трохи комедійно це перекладав як гуманність – але ми маємо своє гарне слово людяність. Якось Львову представники групи моніторингу порадили розвивати ІТ і туристичний кластери. Ніби Америку відкрили! І тепер мене смішить, коли кажуть, що саме їм маємо дякувати. Однак задумайтесь, саме в цю хвилину хтось прибирає столи в ресторані, хтось застеляє ліжка в готелі, а хтось миє туалети в номерах. А хтось тим часом кодить уже 18-ту годину поспіль. За те, що Львів зробив прорив у туризмі та ІТ, я завдячую цим людям, а не якісь консалтинговій компанії з Америки. Це і є людяність процесу.
Кейс УКУ: постійний стукіт у різні двері
Ментальність прориву, інструменти та людяність треба роздробити на шматочки і втілювати. Чудовий приклад – Український католицький університет. Він створювався будівля за будівлею, курс за курсом, програма за програмою, школа за школою. Скільки в країні є таких університетів? Один. Може, півтора. А скільки мало би бути? У кожному обласному центрі хоча б по одному.
УКУ – це постійний стукіт у різні двері, багато дверей. Два роки тому я зустрівся у Торонто із Джеймсом Темертеєм, головним жертводавцем УКУ. Він родом із Донецької області, але переїхав із родиною до Канади після Другої світової війни. Джеймс, до речі, не греко-католик, а православний, хоч це тут і не так важливо. Із ним УКУ вів тривалі переговори упродовж років. Темертей мені розповідав: «Вони мене тероризували цілих п’ять років! Але у них був найкращий план і бюджет». Він бізнесмен, а тому має нюх на такі речі.
Коли президент УКУ владика Борис Ґудзяк переповідав цю історію, то говорив: «Ти уявляєш, як це – п’ять років просити грошей?». Насправді жертводавці, які дають кошти для України, нам нічого не винні. Вони винні своїм дітям купити подарунки до свят. А допомога нам – це не куплений (нехай навіть другий) подарунок дитині. Питання, що ми їм дамо натомість.
До речі, у Гарвардській бізнес-школі заступнику декана вдалося зібрати два мільярди доларів. Для цього його на два роки звільнили від усіх інших обов’язків. Він лише те робив, що займався фандрейзингом. А це 2500 зустрічей, по дві-три зустрічі на день без вихідних. Адже саме на вихідних відбуваються ті події, де треба бути і говорити з людьми.
Робота держслужбовця – це служіння… і підпис документів
Хто бачить себе на будь-якій управлінській роботі (а надто державній), має підготувати не лише знання, а й характер. Буде важливо не те, що ви знаєте, а наскільки можете протистояти постійному стресу й емоційному тиску.
Політикам необхідно визначити три речі, які треба неодмінно зробити, а також три речі, які нізащо не можна допустити. Сконцентруватися на цьому, ніби це місія всього життя. Я прихильник доктрини, що робота держслужбовця – не заробляння грошей, а служіння. Треба розуміти, що політика для будь-кого завжди завершується поразкою. У світі є лише два винятки – президенти США Рональд Рейган і Барак Обама.
За часи моєї роботи у міністерстві я підписував сотні документів. До мого приходу діяла система, що підпис першого заступника міг прирівнюватися до підпису міністра. Оскільки цих документів на день було орієнтовно триста, то я міг сказати, щоб лишили лише найважливіші. Через певний час міністр юстиції поцікавився, чому я особисто не підписую папери. Наступним було рішення відкликати всі документи, де не було мого підпису. Тож я місяць тільки те робив, що підписував.
Багато з вас хочуть реформувати країну. Я теж так думав, що ми прийдемо і візьмемося реформувати. А вони мені: «Ні, ось документи. Підпиши». У міністерстві було чимало веселих речей. У квітні 2014-го року, наприклад, серед листів на підпис була пропозиція Україні перейти на московський час. Це з того, що я пригадав. Таких документів було багато. Коли ти їх постійно підписуєш, увага розсіюється. Вони ж не кладуть усі корупційні документи зверху, а нормальні – внизу. Політика – це брутальна битва, dog fight.
Читайте також: Люди твого міста. Павло Шеремета про Львів як центр ідей
Я вирішив піти з міністерства. Написав твіт, що йду. Тоді у Twitter було ще 140 символів, треба було думати, що пишеш. Повідомив, що зосереджуся на підготовці завтрашніх людей, які змінять вчорашню систему, замість того, щоб боротися з нею самому. За ці три роки я отримував від різних команд запрошення долучитися. Були досить спокусливі пропозиції, я навіть вагався. Якщо мені завтрашні люди скажуть, що я їм потрібен, то сподіваюся почути: «Павле, комунікувати тобі вдається краще, аніж підписувати документи. Це буде на нас. А ти ходи країною і розказуй, що ми робимо». Ось така комбінація була б, напевно, найкращою.
Юлія Сабадишина
