Я не дивилася останні 30 років програму «Концерт вітань», але на «похорон» прийшла. То як старий родич, який тебе далекому дитинстві бавив, розважав і якось заповнював вакуум у твоєму незрілому житті. Потім ти виріс і забув про родича. Багато років його не бачив. Так давно, що сумніваєшся, що впізнаєш…
Але я впізнаю. Аж до комка в горлі – хто б міг подумати!? Я досі, а пройшло три десятиліття, відчуваю атмосферу тієї, зараз для мене далекої, програми. Неквапливість, провінційність, яка сходила тоді з екранів переважно чорно-білих телевізорів наче консервувала десятки тисяч сімей на ту годину чи півгодини… Ватра, Соколи, Надія Шостак… це мені в дитинстві не надто подобалося, юна душа більше потребувала «цоїв». Але свою місію у забезпеченні потреби в естетично-культурному куражі програма виконувала. Не було більше що дивитися і слухати.
Я недавно дізналася, що до цього часу! до тепер! програму дивилися цілими селами, містечками… люди наче вимирали коли починався «Концерт вітань». Програма охоплювала досить велику аудиторію. Це, мабуть, 50+ і до кінця… Я не розумію навіщо закривати успішний і реально цінний для багатьох глядачів проект. Старші люди дуже любили цю програму. Навряд чи вдасться знайти для аудиторії цієї програми рівнозначний контент. А головне, навіщо!? В програмі звучали українські пісні. Це цілком відповідає інтересам культурного дискурсу України. Так ламали стару хату щоб звести нову, що угробили цілком добрий ще водопровід…
Ну, але прошавай, друг дитинства! Якщо я досі не забула наші з тобою «ігри», то вже не забуду…
Вікторія Балицька
