25 серпня 1900 року Фрідріх Ніцше пішов з життя. Він писав, що колись ми ще зрозуміємо його велич, що він повернеться, коли зовсім відцураємось від нього. З того часу пройшло 117 років, протягом яких його ідеї використовувались силами і добра, і зла. Сьогодні, після закінчення доби постмодернізму, твори Ніцше вже не користуються такою популярністю, як, скажімо, на початку ХХ століття. Тим не менш, ніщо не заважає нам згадати про нього, щоправда, трішки змінивши ракурс.
Як ми читаємо Ніцше? Зазвичай, починаємо з усім відомого «Так казав Заратустра», який часто видається на пару з «Жаданням влади». Українською мовою ці два твори стали доступними завдяки видавництву «Основи» у 1993 році й відтоді жодного разу не перевидавались. Спраглий читач ще може знайти цю книжку в букіністів, чи десь біля Федорова (це так, до теми відсутності філософської літератури українською мовою). Отож, ми читаємо «Заратустру», захоплюємося темою надлюдини, бунтарством й таким іншим. Більшість читачів після цього не переходить до «Жадання влади», а& лише ставить ще один хрестик у списку обов’язкових для прочитання текстів. Разом із тим, в університеті на курсах філософії, чи історії політичної думки довідуємося про вплив Ніцше на ідеології фашизму та нацизму, маркуємо його в пам’яті як не дуже доброго дядька, додаємо до цього його психічні розлади й тоді все життя маємо до нього упередження. Якби Ролан Барт і дійсно був правий у «смерті автора», то нині популярність ідей Ніцше, певно, була б значно більшою.
Гюстав Доре, ілюстрація до “Божественної комедії” Данте, 1857 рік. ( із відкритих джерел)
Однак, повертаємось до «Заратустри», якого сам автор вважав своїм magnum opus. Коли читати Ніцше від початку до кінця, можна для себе виділити значно цікавіші тексти, доречніші сьогоденню. Не буду переповідати й аналізувати «Сутінки ідолів, або як філософствувати з молотком» чи «Esse Homo», лише скористаюсь деякими ідеями для міркування про сучасні тенденції в літературі та її читанні.
Ніцше не втомлювався повторювати й наголошувати на потребі відмови від ідолів та кумирів, яких за історію людства накопичилось надто багато. Сьогодні видається, що його заповідь таки стала реальністю, відтак маємо секуляризм, не надто успішне, але подолання тоталітаризму, свободу самовираження і можливість читати будь-яку літературу, якщо не в паперовому, то в електронному вигляді. Звичайно, в школі та університеті ми знайомимось із творчістю класиків літератури та філософії, іноді в аж надто нав’язливий спосіб.
Не буду робити українську систему освіти крайньою, бо не йдеться про нарікання «молодь не читає», яке існує стільки ж, скільки існують книжки. Цього літа на відкритті МАЧ Микола Рябчук сказав, що сучасна молодь має схильність до читання коротких текстів, бо вони не потребують багато часу для ознайомлення. Не цілком погоджуюсь з цією тезою, позаяк мене більше турбує інша сторона читання — кого читають і як. Адже тепер, маючи доступ до всіх літератур світу, що ми обираємо?
Спостерігаю біля каси в книгарні, переглядаю пропоновані нею книжки, гортаю соцмережі, говорю з людьми, які регулярно читають, і помічаю шалену одноманітність. Ні, читають не умовно однакові книжки, одноманітність полягає геть в іншому, а саме — літературі ХХ та ХХІ століть. Перевидані Гемінґвей і Лоуренс, автобіографія Муссоліні плюс «Майн Кампф», різноманітна слов’янська література, світові бестселлери, нон-фікшн, мотивація та саморозвиток, репортажі, есеїстика, сучукрліт, фентезі й фантастика, антиутопія, філософія, науково-популярна література — усі народжені пізніше 1900-их років.
То що, виходить, до тих часів нічого нормального не писалось, чи це таке радикальне ніцшеанство? Чи, можливо, ХХ століття на стільки неординарне своїми катастрофами і постмодернізмом, що можна обійтись без усього, що було «до»? Але ж ці ск…. діти двадцятого століття, попри всю свою геніальність, таки писали опираючиcь на якісь попередні здобутки людства.
Якби не було нічого «до», тоді Джойс не мав би з чого писати «Улісс» і на противагу чому створювати нову літературну форму; бітники б не існували без Вітмена і Міллера, який у свою чергу, не існував би без Достоєвського і Франса; Адорно, Барта, Беньяміна, Бодріяра, Фуко, Дерріди й низки інших філософів без Платона, Аристотеля, Спінози, Декарта, Руссо, Лейбніца, Гоббса, Канта, Шопенґауера, Гегеля, Шлегеля.. і винуватця свята Ніцше — не було би в принципі.
Проте більшість читачів їх чомусь уникає. Не один із вищезгаданих (та й не згаданих теж) писав про необхідність читати першоджерела і не базувати своїх знань на тому, що про минуле говорять люди, які наче читали основи та мають нахабство переповідати їхню суть непросвітленим. Але нині ми тільки й слухаємо отих людей, що вже все прочитали, бо ж нащо нам самим витрачатися на якісь середньовічні повчання. І навіть охоче користуватимемось «Історією Західної філософії» Рассела як словничком псевдоінтелектуала, якими більшість з нас і є, лиш би не залазити в нетрі доплатонівських часів. Однак, чомусь все одно любимо посилатись на «маккіавелізм», «сократиків», «гегельянство», «гоббсівську війну всіх проти всіх», «дон кіхотство», «буддизм», «античність» і т. д. і т. п., що завжди так розумно звучать.
Тільки шкода, що ніде не видно лідерів громадської думки й книжкових блоґерів з примірниками Сервантеса, Овідія чи котрогось філософа в руках.
Чи маємо право вживати усі ці розумні слова? Чи можемо стверджувати, що література після ХІХ століття дійсно якісна, якщо не маємо в активі прикладів для порівняння? Чи можемо довіряти постмодернізму, якщо поняття зеленого не маємо про його витоки? Хіба ж ми не створили собі нових кумирів? Хіба ми вільні у власному мисленні? Хіба не обираємо книжки за тим, на скільки вони модні, й на скільки про них говорять інші?
Окрім того, що читаємо, є ще й питання, як читаємо? Про «смерть автора» чули стільки разів, що вже й ліньки перечитувати. Автор, як і всі попередні ідоли, помер, читач займає їхнє місце. Але як він його займає? Барт писав про класичну критику, яка не відділяла автора від його твору і помічала в літературі лише того, хто пише, а нібито на противагу такому стану речей прийшов читач, який може читати твір без майоріння особистості автора над ним. Але в епоху медійності та доступності будь-якої інформації, я щось мало помічаю людей, які так читають. Джоан Роулінґ, Джордж Мартін та Стівен Кінґ звичайно не аналізуються через їхні твори чи навпаки, але в обличчя їх знають усі, на додачу фанати часто намагаються вплинути на розвиток подій книжок, які ще пишуться. Замість насолоди від тексту, маємо втручання в його минуле, теперішнє та майбутнє. А заодно й спробу взяти автора у заручники читача.
Але то півбіди, бо інший яскравий приклад, ясна річ, сучукрліт та її читачі. Окрім нав’язливого бажання мати селфі з автором (для чого не обов’язково читати його твори), українським читачам, особливо в соцмережах, здається, що вони краще знають як їхні улюблені автори повинні писати, про що і коли. Не сподобалось порівняння? — висміяти! Не сподобалась громадянська позиція? — поховати живцем! Недостатньо промовисто висвітлив тему? — так він ж взагалі не прозаїк, а просто графоман! Смерть автора тут (в соцмережах) інколи відбувається в буквальному сенсі. Читачі з українців нівроку — добрі, чуйні й ніколи не заподіють комусь зла, лишень словесно загноблять так, що краще якби раз побили. Правда дивно як вони тоді читають Селіна, Гамсуна, Юнґера, Юнґа, але чорт з ними, бо може й не читають. Так і маємо змогу спостерігати за конвеєрним виточуванням ідолів, приписуванням їм геніальності та здатності творити чудеса, та за першої ж ліпшої нагоди втоптуванням в багнюку й проклинанням страшнішим, ніж це вміють роми. Хоча, може, то всі, начитавшись Платона, вирішили гнати в шию розпусних поетів? І дарма, що та платонівська «Держава» аж надто нагадує тоталітарну.
Фрідріх Ніцше писав, що маса завше сильніша за індивідів, навіть, якщо вона поклоняється їм як ідолам. Слабші тиснуть на сильніших своєю кількістю, не даючи їм змоги довго протистояти, відрізнятись та не приймати всезагальних «правил». Ортега-і-Гассет пізніше розвинув цю ідею в «Бунті мас», пророкуючи час, коли демократія перетвориться в заручника народу, що диктуватиме владі як вирішувати питання, в яких народ сам не є компетентним. Нині маємо бунт соцмереж, із сотнями експертів, які вважають себе сильнішими за богів (мусимо визнати, що вкупі вони здобувають силу) і вповноваженими керувати навіть літературою. Тепер згадуємо Платона і діалог «Горгій», де він висміював риториків та доводив їхню недолугість й псевдоінтелектуалізм.
Якщо співставити їх з нинішніми експертами й лідерами громадської думки, що контролюють соцмережні маси, отримаємо практично те саме. І перші, і не тямить, тому й вбачає у тих промовах істину. На жаль, від цього не втекти, бо така природа людських мас. Але мені би хотілось, щоб її влада лишалась в царині політики та соціальних проблем. Бунт мас та її жадоба до влади, розширюючи гегемонію всферу культурного (яка стримує тваринні інстинкти мас), таким чином ризикує залишитись наодинці з собою, після чого вже направду почнеться озлоблена війна всіх проти всіх.
Шлях до становлення самих собою, проходить крізь споглядання себе, всіх власних негативних емоцій та визнання слабкостей, переосмислення цінностей та ідолів. Не буду приписувати це відкриття Ніцше, але якщо вже говоримо про його думки, то без цього не обійтися. Можливо, саме тут і проблема, перш за все, української культури та літератури, без яких народ не може розвиватись? Можливо, потрібно спробувати перезавантажити наше сприйняття власної літератури? Порівняти її з літературою Заходу, аби побачити, де ми сильніші, а де слабші. Засумніватись в не прикладаємо зусиль, аби їх позбутись?Навчитись читати без нарікань, що освіта нам поламала психіку й бажання брати до рук книжку?І взагалі, менше нарікати і більше працювати над собою? Почати стримувати мову ненависті та старатись бути мудрішими за своїх кривдників?
Адже прикро, що українці собі повсякчас ставлять ціль подолати корупцію, позбутись брехливих політиків і дотягнутись рівня ЄС, але ніколи не прагнуть просто стати кращими та розумнішими. І, може, якби зазирали далі літератури ХХ століття, то щось би таки второпали та знайшли спосіб вилікуватись від ментальних й культурних хворіб…
