Якісні зміни у будь-якій державній інституції – річ проблематична й дискусійна. Особливо, якщо ця установа – театр, що роками (якщо не десятиліттями) транслював глядачеві один і той самий репертуар, один і той самий образний ряд, одні й ті самі смисли. Тож проблема тут двостороння – змінювати треба не лише інституцію, але й глядача. І наважитися на такий крок ой як непросто. Тож тішить, що після призначення нового директора-художнього керівника, а точніше – директорки, Уляни Мороз, у Львівському академічному обласному театрі ляльок нарешті почалися зміни як у складі акторів-режисерів-художників, так і в репертуарі та підходах до режисури, декорацій, образного ряду вистав і до образу самого театру загалом.
Завдання дати фахову оцінку такому багатовимірному та багаторівневому синтетичному виду мистецтва як театр – просто-таки вищий пілотаж для критика. Тож жодною мірою не претендуючи на оцінку з позицій театрознавства, виключно в якості, так би мовити, глядача-споживача поділюся емоціями та міркуваннями з приводу прем’єрної вистави «Святкові сни» режисерки Яни Титаренко, що з’явилася в репертуарі Львівського лялькового театру. Замість традиційно-шаблонної постановки зі Святим Миколаєм глядачеві запропонували виставу із складною естетикою, заплутаним сюжетом, а найголовніше – спробою говорити з головними глядачами – дітьми – мовою не так наративу, як асоціативного образу. За сюжетною лінією, діти засинають і у сні мандрують трьома святами – від Миколая до Різдва та Йордану. Перевага духовних цінностей над матеріальними – висновок, якого герої мають дійти після пережитих пригод. Та навряд чи показана історія може переконати юних глядачів у перевагах дружби й відваги над конструктором «Лєґо ніндзяґо»: режисура супроти реклами – аж надто нерівні сили. Сюжетна лінія насправді нечітка, плутана й не дуже логічна, але по-справжньому цікавий у цій виставі не сюжет: глядача захоплює й «тримає» калейдоскоп образів та яскравих музичних вставок з колядками. Деякі з них ще й підсилені рок-звучанням: «…мамо, це – крута музика!» – захоплено стверджує шестирічний Данило.
Візуальний ряд дійства вибудовується через співставлення різних художніх мов в окремих візуальних складових вистави: ключові дійові особи – Святик, Дзвінка та їх мама; персонажі, яких зустрічають герої під час пригод; рухомі декорації на основі квадрата. Ці візуальні образи пов’язані між собою досить умовно, а радше навіть і не пов’язані. Особливо контрастує «мультяшна» й дещо архаїчна естетика, у якій виконані головні герої. Образи дітей, і особливо – їхньої мами (типаж «тітоньки в халаті») віддалено нагадують образи радянських мультиків Ф. Хітрука 1960-х. Персонажі, що їх зустрічають діти під час пригод, також візуально дуже неоднорідні й викликають широкий спектр асоціацій від купальської Мари та вітальних різдвяних листівок – до розкрійних лекал та растрової комп’ютерної графіки. Найсильніша візуальна домінанта вистави – не персонажі, а декорації на основі квадратного модуля (окрім тонко сконструйованого образу Миколая, який органічно перегукується з квадратами), створені випускницею кафедри монументального живопису ЛНАМ майстерні Альфреда Максименка Уляною Кульчицькою.
Квадрат належить до найархаїчніших пластів візуальної культури. Ця надзвичайно потужна форма в історії мистецтва інтенсивно розроблялася у ХХ столітті: художники досліджували пластичні, виражальні та символічні властивості квадрата у найрізноманітніших аспектах: він був наново переосмислений як образ-знак. Тож у сучасному візуальному мистецтві квадрат – не просто чотирикутник, у якого всі сторони рівні й усі кути прямі. Це форма, яка акумулює в собі смисли, що формувалися впродовж тривалого історичного періоду, і яка тягне за собою надзвичайно складні й багатогранні асоціативні ряди. Квадрат – глибинно символічна форма, що активізує уяву глядача на підсвідомому рівні. Завдяки смисловим нашаруванням квадрат немовби сенсибілізує оточення і провокує появу таких потужних асоціативних рядів, які підпорядковують чи навіть «поглинають» візуальне середовище. Смислова насиченість цієї форми має настільки потужну концентрацію, що візуальний ряд, вибудуваний Уляною Кульчицькою в декораціях, просто-таки «підірвав» наратив вистави. Тож художня мова, у якій виконані герої, виглядала радше своєрідним візуальним шумом, аніж центральною віссю оповіді. Квадратні декорації сприймалися як автономний та самодостатній об’єкт виставкового характеру, а не як середовище для розгортання дії. Навпаки, дія та інші візуальні елементи стали немов би зайвими, занадто конкретними й несуттєвими для такої потужної форми. Ефект «відірваності» від решти об’єктів підсилило використання світлодіодних стрічок – це спрацювало на підсилення опозиції «сучасність-архаїка», у якій квадрат значно «сучасніший» та «стильніший» за дійових осіб.
Квадрат як форма є своєрідним візуальним архетипом, що у декораціях був яскраво й виразно модифікований та розпрацьований. Слід відзначити, що музика до вистави сприймалася достатньо органічно – міфологічний світ колядок та епічне звучання їх мелодики знайшло «спільну мову» з архетипним звучанням квадратів. Але до естетики такого ґатунку хотілося б цілком іншої візуальної мови героїв та образів, сконструйованих оповіддю, – максимально узагальненої й лаконічної, що за своїми пластично-образними характеристиками наближалася б до символу.
Хтось скаже – ця вистава не для дітей, такі образи вони не здатні сприйняти, це надто похмуро й незрозуміло. І справді, під час показів траплялися невдоволені глядачі, що виходили посеред вистави (в основному – дорослі!). Але для мене переконливою відповіддю є реакція моїх дітей: дворічний Левко чемно дивився всю виставу, а під час колядок радісно гойдався у такт і намагався підспівувати. А шестирічний Данило – далеко не фанат театру, – поцікавився, коли ще буде ця вистава, й повідомив, що хотів би подивитися її знову. Тож можливо проблема полягає не в смаках наших дітей, а у тому, якими ці смаки й естетичні вподобання повинні бути в уявленнях батьків. Чи багато дорослих освічених людей здатні сприйняти авангардну естетику Казимира Малевича – та що там супрематичного періоду, – хоча б його селян ‘30-х рр.? Чи сценографію Олександра Хвостенка-Хвостова або Олександри Екстер? Театральні костюми Вадима Меллера чи Анатоля Петрицького? А це ж – класика. Це ж – 100 років тому! Але більшість середньостатистичних батьків з вищою освітою щиро переконані, що маленькі дівчатка обов’язково повинні виглядати як принцеси, а хлопчики неодмінно повинні любити бавитися машинками. Отже, дівчаткам належаться рожеві поні з серденьками, хлопцям – машинки й роботи. Бантики – сюди, стрілялки-кнопочки – туди. Але що, як раптом проблема не у дітях, а в дорослих, що мають няшно-мімішний образ дитинства (вплив реклами та медіа вимагає окремої розмови) й того, як повинні виглядати й що повинні любити їхні діти?
Всі батьки знають, що дитина – це колосальний потенціал, вир творчості, креативу, неймовірної енергії, безпосередності та фантазії, уміння радіти життю тут і зараз. І найбільша цінність цього потенціалу у тому, що він – унікальний. Самобутній. Ще не підігнаний під шаблон, під загальноприйнятий стереотип. Це – саме те, що найбільше зворушує нас у дітях і за чим ми ностальгуємо, ставши дорослими. Звісно ж, культура засвоюється як стереотипно організований досвід. Але досвід який? Няшно-мімішно-рожево-сопельний? Пострадянсько-нормативно-казенний? Можливо, варто припустити, що це ми, батьки, виховані великою мірою на маргіналізованій пострадянській візуальній культурі, культурі буквальності та оповідальності, перемішаній з кічем, маємо проблему з естетичним сприйняттям?
Сьогодні завдяки загальній увазі до теми раннього розвитку дітей та широкому спектру літератури про різні виховні моделі та системи, ми можемо знайти найрізноманітнішу інформацію про те, як виховувати. Але жодна модель чи система не працює сама по собі. Система чи модель – це інструмент, такі собі tools. Вони хоч-не-хоч накладаються на культурну матрицю. І якщо ця культурна матриця – совєцька чи пост-, то які tools на неї не наклади – вийде, як у старому анекдоті, – кулемет. Тож мабуть таки процес повинен бути паралельним – матрицю слід міняти. А матриця – це не тільки «будь чемним», «це – добре», «те – погано». Величезну частину цієї матриці ми засвоюємо через візуальний образ. Тому-то ця незграбна у своїй невизначеності назва – візуальне мистецтво – вживається у розвинених країнах замість традиційного для нас поділу за часово-просторовими характеристиками. «Візуальне» – читай «тотальне». Величезну силу впливу та маніпулятивний характер візуальної культури вперше було відзначено ще у 30-х роках минулого століття: ми сприймаємо світ передовсім візуально. Саме візуальні образи транслюють величезний потік смислів, які ми зчитуємо та засвоюємо майже неусвідомлено, а потім не можемо відмежувати від своїх власних переконань. Тому величезна частина нашої культурної матриці – візуальні образи. І саме тому в розвинутих країнах такої ваги у вихованні надають мистецтву, дизайну, загалом тій візуальній культурі, яка оточує дитину змалечку.
Тож експерименти, що з’явилися у Львівському ляльковому театрі, варто сприймати не лише як просто зміну репертуару, але і ширше – як спробу змінити візуальну матрицю, створити справді естетичне середовище для наших дітей. Щоб вони були здатні засвоювати й продукувати інші, глибші й складніші смисли. І напевно варто давати дітям можливість формувати власне судження про цю естетику. І не боятися, що вона буде надто складною чи похмурою. Що «не зрозуміють».
Величезним досягненням колективу, що працював над створенням «Святкових снів», можна вважати те, що вони довели: складна «доросла» естетика прекрасно сприймається дітьми, і, попри технічні нюанси та зауваження, якщо постановка виконана якісно – глядач її сприйматиме. Бо у глядача варто вірити. Глядача варто виховувати, не лякаючись експериментів. За глядача варто боротися, не боячись, що комусь не сподобається. І найбільш вдячним буде глядач, який відчуває, що це роблять для нього і його сприймають серйозно, не зважаючи на те, скільки йому років.
