«Це було після Різдва 1921 року. Як дуже здивувався я, коли побачив на подвір’ї прямуючого до мене Леонтовича. Він був убраний в старе пальто, на голові у нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина зі старого одіяла, на руках рукавиці на один палець, а штани – сіро-чорного кольору, з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодуючий, аж ніяк не Леонтович. Я засипав його цілою в’язкою різних питань: що чувати у Тульчині, як поживаєте, що робите. Він хвалився, що в Тульчині хор співав українські колядки, між тим і деякі його твори. Багацько народу прийшло почути тих колядок. Надзвичайно гарне враження зробили вони на слухачів».
Це – спогади вчителя Якима Греха, якого знищили у 37-у. Я от думаю, що віддала би всі ці блискучі різдвяні ілюмінації, цей мегакомерційний хаос, всю цю банальну сухозлотицю, аби на мить повернутись у той час і почути, як у Тульчині хор співає «Щедрик», «Дударик», «Ой ходила дівчина бережком». І побачити чоловіка, що подарував світу найпрекраснішу мелодію усіх часів, яка належить тепер людству. Чоловіка, одержимого поліфонією, надзвичайно чутливого, доброго і безкорисливого. Можна сказати – українського праведника, скромного і відкритого до світу. Коли йому казали: не йди сам, бо розбишаки нападуть, він сміявся і казав, що вони ліпше знайдуть, ніж його латані лахи, а він з ними побалакає про гармонію у Всесвіті. І вони мирно розійдуться. І ось такого блаженного, що на свої гроші купував селянам музичні інструменти, вбив чекіст, а не розбишаки. Тут він мав рацію. Він цілий вечір співав тому чекістові, а той його вбив сплячого у власній хаті.
Українські музиканти – найбільш небезпечні. Максима Березовського довели до самогубства за те, що хотів писати музику для українців, Артема Веделя знищили у божевільні, Денис Січинський помер з голоду сам-саміський у Станіславові, Володимира Івасюка вбили. Музика має величезну владу над людиною. Тільки поезія може до неї наблизитись. Української музики зараз не чути. Вона наче струмок пробивається на фестивалях, невеликих концертах, в Ютубі. Я маю на увазі справжню музику, яка торкається українського серця, а не викаблучується під африканські ритми, не пересипану блатняком і примітивом. Яка наче краплі, що падають зі стріхи у відлигу, як стомлена хода женця, що вертається з поля, як гойдання колиски і щебет жайворонка, як вітер, що проривається між гори. Не відчувши – засохли, не збагнувши – відкинули. І не мають доступу, як у часи Валуєвського циркуляру. Українську музику душать не циркуляри, а страх влади перед національним відродженням. Тому ті, хто творив, як то має бути – ходять безмовні наче мерці, бо живим позакладало вуха.
Щедрість Леонтовича – це щедрість українців, які вмирали від голоду на найбагатших чорноземах, які віддають найкращих синів, щоб вони захищали часом навіть тих, хто навіть мізинця їхнього не вартий: жадібних, підступних перевертнів без коріння. Але в цій нечуваній щедрості є те, що підіймає Україну над світом, як підняло колись Дон Кіхота над іспанським королівством. Те, що миле Господу – дух, краса, гармонія.
Може, колись небі засяє зірка на ім’я Леонтович. Може, добрі руки відбудують його родинне гніздо, яке руйнується. Це потрібно не йому, він давно вже у раю керує ангельським хором. А тим, хто цієї зимової ночі в голоді і в холоді творить, а не тішиться багатим столом і слухає вульгарний спів дилетантів та масні жарти коміків. До кого йде бездомний подорожній Леонтович із вузликом калачів.
Галина Пагутяк https://zik.ua/news/2018/01/11/shchedrist_leontovycha_yakyy_podaruvav_svitu_nayprekrasnishu_melodiyu_usih_1242731
