Презентація видання «Мої 70 заньківчанських літ» відбулася на камерній сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, і це була творча й по-сімейному щира зустріч – і з колегами по театру, і з театрознавцями, і з численними глядачами – прихильниками не тільки акторської майстерності Міруса, а й творчого довголіття.
У спогадах Бориса Михайловича, який, пройшовши сталінські табори і спромігся піднятися до зеніту акторської слави – історії про однокурсників-студійців та колег-режисерів, митців та партійних бюрократів, кадебістів і вірних друзів, також – видатних і мало знаних товаришів по рідній заньківчанській сцені…
«Коли я увійшов до Театру ім. Марії Заньковецької у пошуках репетитора для вступу, що мене підкорило, так це запах гриму!.. У цей, без сумніву, найважливіший для мене вечір, коли я вперше потрапив за лаштунки незнайомого театру, заньківчани грали українську класику. Мабуть, це був «Назар Стодоля» Шевченка, бо коридорами ходили загримовані актори в українських строях, а за ними стелився шлейф отого дивовижного запаху гриму. Мені перехопило подих від захвату, я був вражений у самісіньке серце! Як з’ясувалось невдовзі – на все життя…», – пише народний артист.
Борис Мірус народився 1928 року у селі Синякова Чортківського району, що на Тернопільщині. 1948-го закінчив акторську студію при театрі ім. Марії Заньковецької і був зарахований до трупи. Та вже через рік його заарештували і як політв’язня відправили до Воркути у «Речлаг».
1957-го повернувся до рідного театру. Створив понад 200 образів, більшість із яких стали надбанням українського сценічного мистецтва. Грав у виставах «Марія Заньковецька» Івана Рябокляча, «Тил» Миколи Зарудного, «Дами і гусари» Олександра Фредра, «В степах України» Олександра Корнійчука, «Князь Данило Галицький» Василя Босовича, «Хазяїн» та «Савва Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Мазепа» Богдана Лепкого, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Візит літньої пані» Фрідріха Дюренматта та ін.
Колеги в один голос називають Міруса актором від Бога, бо Борис Михайлович є актором без амплуа і йому підвладні всі ролі. А ще хвалять за делікатність, прекрасне почуття гумору і щасливий дар акторської органіки. Також ювілярові ставлять у заслугу те, що він до 90-та років «зберіг форму», що, радше, виняток, ніж правило. За словами головного режисера – художнього керівника театру Федора Стригуна, «Мірус – актор найвищого класу, правдивий, вихований заньківчанами. Досі на плаву, а це означає, що на нього можна покладати все що завгодно». Звичайно, вважає керівник театру, Борис Михайлович міг би набагато більше зробити в мистецтві та в українському театрі, якби в молоді роки не випав з обойми…
Вперше на сцену рідного театру Борис Мірус вийшов нереально давно – 70 років тому, 1948-го. І стартував тоді, а це було відразу після закінчення акторської студії при театрі, фантастично – головною роллю у виставі Островського та Соловйова «Одруження Бєлугіна». Причому з великим успіхом. Вже тоді йому пророкували стрімке просування в кар’єрі. Здавалося б, жити і радіти, далі вчитися, вдосконалюватися, влаштовувати особисте життя.
«А далі я мав «перерву» – з 1949-го до 1956-го, – гірко усміхається актор. – Мене ізолювали як небезпечний елемент суспільства й відправили добувати вугілля у Воркуту, під Північне сяйво. Я його ніколи не бачив, а тут отримав нагоду аж 7 років спостерігати…»
Книжка «Мої 70 заньківчанських літ» Бориса Міруса, поза сумнівом, буде цікава багатьом – професіоналам і любителям театру, зрілим майстрам та майбутнім акторам, також – тим, хто вивчає історію Україну, бо доля Міруса, на жаль, типова для тих часів, гідна наслідування в сенсі уміння не зламатися – жити і творити попри будь-які обставини.
