Зимові свята традиційно асоціюються у нас із спокоєм, теплом, родинним затишком і відпочинком. Хтось, починаючи новий рік, дає собі обіцянки про те, що наступні 365 днів будуть кращими за попередні. Інші загадують бажання, треті просять у Бога за себе і своїх рідних. Сам факт того, що у цей період багато хто забуває про роботу і згадує, що є рідні і що можна сходити до церкви, робить ці дні інакшими. Одним словом, ці дні оповиті магією чистоти та оновлення, можливістю (хай навіть у головах) розпочати новий цикл, новий шлях, вдосконалюватись і розвиватись. Але чи так було завжди? Очевидно, що ні. Навіть більше того – в окремі моменти зимові свята ставали потужним каталізатором і подразником, спричиняли справжній вибух у суспільній думці і призводили до відкритих конфліктів. Про один з таких, який мав місце і на вулицях нашого міста, сьогодні й поговоримо.
Наприкінці далекого XVI століття на наших теренах активно обговорювали не тільки питання унії, але й новий календар. Нова система літочислення була введена до вжитку у католицьких країнах папою Григорієм ХІІІ 4 жовтня 1582 року. Базувалась вона на розробках Луїджі Ліліо та Христофора Клавія і ліквідовувала відставання юлінського календаря у порівнянні з сонячним роком. До карми авторів та винахідників можна також додати і те, що аби підготувати дану реформу, проводились серйозні та тривалі дослідження – у 1578 році папа Григорій ХІІІ наказав збудувати вежу для астрономічних спостережень, а також заснував Ватиканську обсерваторію. Відтак, зміни до календаря вносили не на пустому місці.
Але своїми дослідженнями та нововведеннями папа та його команда переконали далеко не всіх. Наступного року пропозицію перейти на новий календар було надіслано Константинопольському патріарху Єремії ІІ Траносу, але відповідь була негативною. На соборі у Константинополі, наприкінці того ж року, пропозицію визнали за таку, яка не відповідає канонічним правилам святкування Великодня. Очевидно, що позиція патріарха визначала також і орієнтацію Православної Церкви загалом. Тут і було закладено початок майбутньої конфліктної ситуації.
Річ Посполита, до складу якої на той час входило більшість українських територій, як католицька країна, календар прийняла. Разом з тим, православне населення цієї держави його не визнавало. У пізніший час це стало причиною та одним з наріжних каменів постання явища так званої “полемічної літератури”, яка розгорілась між католикам та православними, православними та уніатами. Усе було так складно, бо “O jedności kościoła Boźego” християни східного та західного обрядів думали по-різному. Для православних унія та інші компромісні питання були можливими, але тільки за умови збереження їхнього обряду та традицій. Натомість, для більшої частини католиків унія означала одне – лише інкорпорація та підпорядкування: бачимо це на прикладі творів єзуїта Петра Скарги, праць Бенедикта Гербеста і ін. Тиск був надто радикальним, а його натхненники не рахувались з місцевими традиціями, не демонстрували обізнаності й належного розуміння.
У цих умовах і виникла відповідна ситуація на вулицях Львова. У 1584 році православне населення міста Лева, за старим обрядом та юліанським календарем святкувало Різдво Христове. Це запримітив львівський латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський – дуже впливовий та енергійний діяч у масштабах всієї Речі Посполитої у той час. Йому не надто припали до душі такі святкування і він наказав розігнати учасників процесії, а церкви взагалі позакривати. 3 січня, у рамках цього наказу, відбувся напад на Успенську церкву – парафіян вигнали з храму, а священника зневажили. Тоді ж був і аналогічний напад на Богоявленську церкву. Ці дії викликали масу обурення й невдоволення у християн східного обряду.
Епізоди з Соліковським активно згадували у полемічних творах: Христофор Філалет у “Апокрисисі” апелював до того, що церкви “печатають”, богослужіння відповідно до старого календаря здійснювати не дають і людей з храмів виганяють; на свята дзвонити і через ринок з процесією ходити забороняють. Відтак, скандал з львівським архієпископом став енциклопедичним для православних полемістів. Але на цьому вони не зупинились – скаргу на Соліковського подали самому королю Речі Посполитої Стефану Баторію. Король зазначив, що “календар новий введено для порядку […] Речі Посполитої, а не обмеження свободи визнань” і заборонив наступні подібні фізичні силування. Варто додати, що цей епізод зіпсував відносини короля та львівського архієпископа і у всіх наступних складних та суперечливих ситуаціях останній перебував у опозиції до пропозицій монарха.
Позиція та поведінка архієпископа у описаній ситуації видається трішки дивною. Як Димітр Соліковський народився у протестантській родині, а його вчителем був видатний для того часу мислитель – Філіп Меланхтон. Крім того, Соліковський ще й був політиком і дипломатом зі стажем – тривалий час він відстоював інтереси Речі Посполитої у перемовинах зі Швецією та Данією, неодноразово бував при французькому дворі, зокрема, вів перемовини із королем Генріхом IV Валуа та намагався переконати того повернутись на польський трон; бував у Папській області. Усе перераховане вище кардинально розходиться із грубістю, яку архієпископ дозволив собі стосовно процесії східного обряду у Львові, що не підтримав навіть король. Як бачимо, сьогоденні зміни і дискусії довкола дати святкування Різдва, мають давнє, уже призабуте підґрунтя.
Євген ГУЛЮК
