Настоятель гарнізонного храму святих Петра і Павла про останню кулю війни, капеланство, волонтерство й церкву, відкриту для всіх.
Пригадую день, коли храм нарешті вдалося відкрити для мирян – 6 грудня 2011 року, день двадцятої річниці відновлення Збройних сил України. Тоді ми перебували у певній ейфорії, але вже на наступний день з’явився перший виклик: ми замислились, як далі служити… Раніше ми провадили богослужіння тільки для людей у формі, на території військових частин і полігонів. Ми ніколи не працювали з цивільними людьми, які не мали до армії стосунку. Відповідно, постало питання: як інтегруватися в цивільне середовище? Це було непросто, але поступово ті практики, які кожен капелан отримав у військових частинах, він старався адаптувати у новому контексті.
Війна – це певний формат життя. Ми живемо далі, ходимо вулицями, займаємось своїми справами, не зупиняємося, думаємо «десь там іде війна». Але це не «десь там, це тут… І навіть тоді, коли ми п’ємо каву, одружуємося, хрестимо дітей, переживаємо похорони, молимося кожен день… Кожна війна – це агресія, і хоч не ми її починали, але наше завдання її зупинити. Війна не природна для людини. Коли ти береш у ній участь, це дуже боляче. Але також ми знаємо, що кожна війна має свою останню кулю, і я сподіваюся, що вона вистрелить якнайшвидше.
Бути капеланом – це найперше бути людиною, священиком, другом, братом, отцем. Можна вкладати різний зміст у це слово, але капеланство точно вимагає певної гнучкості від самого священика. І гнучкість полягає у тому, що ми повинні працювати з різними групами людей: із мирянами й військовими, віруючими і невіруючими. Девізом капеланства є слова «завжди поруч» – незважаючи на релігійні переконання. Важливо, щоб солдати, маючи різні погляди на Бога, все ж знали, що у їхній військовій частині чи спільноті є військові капелани, до яких вони можуть звернутись у будь-який момент. Перебуваючи поряд, ми як капелани ні до чого не зобов’язуємо, але водночас демонструємо готовність подати руку, коли це буде потрібно.
Ми ніколи не питаємо військових, вірять вони чи ні. Якби Христос працював тільки з категорією людей, які моляться і є побожні, саме християнство втратило б сенс навернення і спасіння. У розмовах із військовим важливо не намагатися переконати їх у тому, у що вони не вірять. Це як переконувати, що вітер існує, попри те, що він не має кольору, ми його не бачимо, не знаємо, де він починається, і не можемо його зупинити. Тобто є речі, які існують самі по собі. До них кожен має дійти своєю дорогою і зрозуміти, що є Бог, любов, щастя чи вітер. Ми не завжди можемо їх окреслити, але завжди можемо їх відчути.
Також у житті кожного з нас є моменти, коли ми віримо у щось більше або менше. Ми змінюємо своє уявлення, ставлення, сприйняття і це часто є результатом того, що ми внутрішньо розвиваємося, швидко дорослішаємо, здобуваємо досвід, міняємо кругозір, оточення, ми самі на себе по-іншому дивимося і розуміємо, що наше життя змінюється… Тому хоча б через це треба дати шанс людині прийти самостійно до того, в чому не варто переконувати. І саме «бути поруч» у таких випадках слугує цим невидимим, перманентним переконуванням. Також під час похоронів я завжди кажу людям, які прийшли попрощатися з покійним, що в них є шанс і можливість щось змінити… І треба просто наважитись зробити крок назустріч Богу, і просто прийти до церкви без будь-якого обов’язку, не сподіватися, що щось станеться, а просто прийти. Це потрібно нам самим, адже багато речей у цьому житті треба робити бодай заради себе самого, не заради інших чи обов’язку, але заради власного добра. Бог чекає від нас такого усвідомлення.
Пригадую період, коли було дуже важко: Майдан, анексія Криму, початок війни. Ми спали по чотири-п’ять годин, були дуже виснаженими. В такі моменти хотілося нарікати. Але тоді я просто переключив себе на іншу хвилю розуміння й вирішив, що, коли хочеться нарікати, краще дякувати Богові за те, що ти маєш, нагадувати, що ти потрібен людям. Поєднання капеланства і душпастирства у гарнізонному храмі і усвідомлення того, що церква стала ширшим поняттям – це те, за що я маю дякувати. За роки війни ми зібрали приблизно 24 мільйони гривень, які передали на потреби захисників України. Ці пожертви не лише від парафіян нашого храму, але й від українців, греко-католиків з усього світу. Також ми дбаємо про сім’ї військовослужбовців, які загинули на війні або зникли безвісти, поранені чи отримали серйозні ментальні травми. А ще у Львові на Личаківському кладовищі у кожну останню суботу місяця провадимо спільну молитву з родинами військових, які загинули на війні.
Мої парафіяни – звичайні християни, які хочуть приходити до церкви як додому, в місце, де не будуть звертати увагу, як вони стоять, як ставлять свічки, чи вони там сіли, чи не там, туди, де буде створена атмосфера, яка дає можливість людині побути сам на сам із Богом. Також до нас приходять багато туристів, які часто кажуть: «Знаєте, я не є віруючим, але у вашому храмі хочу молитися». Це мене наштовхнуло на думку, що варто розвивати тему туристичного капеланства, адже турист – це теж паломник, який може бути невіруючим, але його маршрут – це паломництво, дорога, небо, Бог… Для людини, яка прийшла до церкви як турист, побачила там молодих людей, зодягнутих по-сучасному, це справляє більше враження, аніж навіть проповідь священика. І важливо продемонструвати цим людям, що крім пригод і гарних місць вони також можуть знайти Бога і не боятися, що їх хтось не зрозуміє.
Одного дня о восьмій ранку я йшов на Службу Божу і побачив біля храму туриста з фотоапаратом і в шортах. Побачивши мене він запитав:
– Чи можу я зайти до церкви, мене не проженуть через те, що я в шортах?
– Все добре, можете заходити, – відповів я.
– Але як Бог дивитиметься на мене?
– Ну… Він дивитиметься на вас як на людину з фотоапаратом і в шортах, – усміхаюся.
– Хіба Бог так дивиться? – здивовано.
– Так, Господь бачить нас такими, як ми є.
Важливо, щоб люди з легкістю приходили до церкви, не боялися, що вони виглядають якось не так. Цей турист прийшов таким, яким він є у повсякденному житті, він не одягав масок, і це особливо цінно сьогодні.
Аби храм кликав, а не відштовхував людей, ще у 2008 році ми прописали певну концепцію роботи, служіння. Взяли декілька аркушів паперу і написали те, що, на нашу думку, має бути у церкві, відкритій для всіх людей: тих, що є побожними і тих, що не знають молитви «Отче наш». Відтак, ми вирішили, що на богослужіннях співатиме професійний хор, упродовж дня лунатиме Служба Божа, покладена на музику, адже багато людей, які відвідують наш храм, кажуть, що просто прийшли послухати музику. Це добре, бо слухання літургійних текстів веде до певного духовного стану, спокою… Приємно, що серед них є й ті, які активно шукають Бога у своєму житті. Також ми вирішили, що двері храму будуть відчинені довше, адже багато людей заходять увечері, з сьомої до десятої години. Як правило, більшість церков у Львові в цей час уже зачинені. Коли молода людина приходить у місто й бачить, що двері храму відкриті, спрацьовує бажання зайти. А взимку це ще й можливість погрітися. Таким чином наш храм перетвориться на острівець спокою у середмісті Львова. І коли ми роздумуємо, а що нового храм може запропонувати людині, то відкриті двері не лише у переносному, але й у прямому сенсі – це одна із цих пропозицій. Навіть через такі прості речі Бог промовляє до людей, пропонує не лише молитися, але й ставити запитання і шукати правильні відповіді.
фото Panoramio
Принцип «відчинених дверей» справді працює. Пригадую історію мого товариша, якого призначили настоятелем храму у центр Парижа. Одного разу я приїхав до нього в гості і під час розмови він запитав: «Що мені зробити, щоб люди приходили до церкви?». Я кажу: «Відчини двері». Він здивувався. Тоді я пояснив, що у його храмі відчинені лише малі та непомітні бічні двері, які більшість не буде шукати. А для того, щоб люди побачили церкву, іноді достатньо не боятися розкрити центральні двері.
Церква повинна робити те, що сказав Господь – зробити всі народи Церквою, нести добру вістку про спасіння і говорити про цінність, яку дає життя людини з Богом. Щоб інші, споглядаючи праведне життя, могли його наслідувати. А от методи, як донести цю Божу істину, ми маємо право міняти залежно від обставин та середовища. Навіть якщо на вулиці ХХІ століття, гріх залишається гріхом, але пояснити те, що гріх – це зло треба прикладами і порівняннями сучасності. Мені здається, що все життя Церкви – це долання різних викликів. Її завдання – говорити правду про спасіння, яку для нас усіх залишив Господь. Церква завжди закликає до добра, до пошани життя, говорить про те, якою має бути щаслива людина. Важливо щораз знаходити вдалі методи того, як правду про спасіння людини, про саму людину донести у світі. Люди ж забувають, що правда є одна, незмінна. Сьогодні світ часто веде людину стежками напівправди, спотворює поняття щастя, краде у неї спокій. Тому завдання Церкви – бути завжди поруч із кожною людиною усе життя.
Текст – Оксана Левантович
