Львівські театральні новини спонукають говорити про активний наступ жіночої режисури в нашому місті. Два конкурси на посади головного режисера – у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки та Першому українському театрі для дітей та юнацтва – виграли молоді режисерки Олена Апчел та Роза Саркісян. Для львівського глядача вони ще наразі terra incognita. Натомість Ірина Волицька – знане ім’я і в театральних колах і, в науковому світі. Театр, створений нею разом подругою-посестрою акторкою Лідією Данильчук двадцять років тому – один із найцікавіших пошукових театрів в Україні, а, можливо, і єдиний. Бо саме «Театр в кошику» ніколи не зрадив своїм ідеям, завжди шукав щось нове у своїй театральній мові, незважаючи на відсутність елементарних умов для творчості: репетиційного залу, хоча б мінімальних коштів на постановку, та й, навіть, можливості зіграти десь свої вистави.
Останні новоспечені закони фактично не дають змогу зіграти виставу в будь-якому театральному залі Львова, хоча колеги б радо вітали «Театр в кошику» на своїх сценах. Ми живемо в країні абсурду, де люди, які прославляють Україну в світах, не мають в ній найменшого притулку та й шансу бути визнаними. Тому прем’єру «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича спочатку було зіграно в Києві та Вроцлаві, аж потім – у Львові. Не на театральній сцені, а в арт-центрі «Дзиґа», і завдяки відданій любові до театру Зоряни Мірус. Саме вона в Арт-кав’ярні «Квартира 35» організувала вечір, де Барвінський у звучанні віолончелі Ярослава Мигаля несподівано став ніжною прелюдією до сплюндрованого хаотичного світу Ружевича.
Ярослав Мигаль
Ружевич-драматург створив нову, відмінну від попередників «драматургічну абетку». У його п’єсах без дії героєм виступає звичайна людина. Сказати, що «Стара жінка висиджує» Тадеуша Ружевича була вимріяною п’єсою для Ірини Волицької, то означало б – покривити душею. Радше для Ліди Данильчук це була вимріяна роль та й своєрідний акторський виклик, бо скільки визначних польських та й українських акторок «входило» у цю річку. Власне моно-варіант цієї п’єси став основою інтерпретації режисера Ірини Волицької.
Недаремно митці назвали свій творчий гурт «Театр в кошику», прем’єра – цьому підтвердження. З декорацій – лише стіл та крісло (до речі, частка декорацій з вистави театру «Річард після Річарда» за Шекспіром). На сцені – жінка з баяном. Лідія Данильчук так органічно вписується в цю невеличку кімнату, переповнену глядачем, який неспішно п’є каву, ще по інерції перекидається словами з друзями. Не зауважуєш, як стихає шепіт, тривожний шум невідомого залізничного вокзалу входить у свідомість несподівано ґвалтовно. Так, саме вокзалу. Ірина Волицька «поселяє» свою героїню у якесь умовне привокзальне кафе, де розвиває справжнє апокаліптичне дійство, аж до моторошності тривожне. Сидить собі Жінка – Лідія Данильчук, така реально позавікова, така львівська, наче щойно зайшла з вулиці і таки загубила черевичок десь на Коперника (лейтмотивом звучатиме «Na ulice Kopernika”).
«Стара жінка висиджує»
Її діалог зі світом пронизливо-екзистенційний, хоча реального партнера немає, та Ірина Волицька вибудовує акторське існування так, що партнерами стають і філіжанка кави і, склянка, в якій героїня Лідії Данильчук стоїчно шукає чистоти, наче ідеального світу і, містичний звук поїздів і очі кожного глядача, який приворожено слідкує за кожним порухом акторки і, баян, як продовження голосу акторки. Вона емоційно стримана (ще одна риса режисерського почерку Ірини Волицької), кожне слово наче викарбоване на скрижалях часу. Але текст Ружевича, написаний у 1966 році, звучить напрочуд сучасно, наче написаний про нас. І тому так щемно-тривожно звучить «Синку», і коли пурпуровий шалик цієї вишукано-дивакуватої пані раптом моторошно перетвориться на зашморг безнадії, тільки це «Синку» повертатиме героїню до життя, незважаючи на абсурдні реальності драматургії Ружевича.
«Стара жінка висиджує»
Масштабне режисерське мислення Ірини Волицької розвиває асоціативний ряд до безмежності та поліфонії думок, відчуттів, передчуттів аж до парафразу з образом Анни Кареніної. Цей дзиґовий біг-бій героїні перетнеться крізь нестерпний скрип коліс… Згасне світло… Кава охолоне… Хотітиметься тиші, яку зірве шквал оплесків. Радітимеш за Лідію Данильчук, в якої в цей день ще був день народження. Їй неймовірно пощастило в юності зустрітись в Одесі з Іриною Волицькою, з якою розуміються без слів.
«Стара жінка висиджує»
Не багатьом акторкам такий дарунок долі випадає. Хоч працюють вони в національних театрах, не бігають в пошуках сцени, не змушені шукати кошти на постановку, але роками чекають на вимріяну роль. Хтось чекає безнадійно, хтось бере справу в свої руки, як заньківчанка Наталя Лісова. Колись вона загорілася створити виставу про Олену Телігу. Знайшла собі однодумця в особі режисера Інни Павлюк, написали разом п’єсу за творами та листами Олени Теліги «Або-або». І Камерна сцена театру імені Марії Заньковецької отримала цікаву пізнавальну виставу, достойне вшанування поета. Здавалося, що співпраця акторки та режисера матиме продовження. На жаль… Але Наталя Лісова – одна з небагатьох львівських акторок, які не можуть жити у сподіваннях, а самі вирушають в пошуки ролей. Декілька років тому прочитала п’єсу Ольги Кіс «Мій Роден». Декілька років пішло на пошуки режисера. І ось 17 листопада, в 100-річчя смерті Огюста Родена на Камерній сцені театру імені Марії Заньковецької відбулася прем’єра.
«Мій Роден»
Режисером цієї вистави стала акторка Першого театру Олена Крилова, для якої це вже не перша режисерська спроба, а художником – Ася Кравчук. У виставі діють троє акторів: Наталя Лісова, Ольга Бакус-Бордун та актор Першого театру Василь Баліцький. Наталя Лісова та Ольга Бакус- Бордун – подруги-однодумці, які ніколи не пропустять можливості творити. Саме в час цих двох прем’єр довелося переконатися, що більшість львівської театральної богеми нічого не знає про своїх колег, отже і про театральне життя міста, а воно не таке вже й одноманітне. У «Моєму Родені» на сцені – троє, хоча двом акторам доводиться грати декілька ролей. Василь Баліцький – і Поль Клодель, і Огюст Роден.
«Мій Роден»
Ася Кравчук вирішує ці два образи в сірій гамі каменю, хоча тканина – м’яка-м’якесенька. Наче художник хоче підкреслити внутрішню слабкість обох чоловіків, які які зіграли фатальну роль у долі Камілли Клодель, прикриваючись силою віри у слово «люблю», залишаючи її наодинці з привидами минулого. В сірій м’якості вирине і Ніколь Ольги Бакус-Бордун – єдина, хто чує і співчуває Каміллі Клодель, та, яка відчуває її, наче у стриманості сірості проживає її шалене життя. Стриманості та акторській культурі Ольги Бакус можна подивляти. Марія Паєтт, Джесіка Ліпскомб, Роза Бере – ще три образи створені цією акторкою, яка уміє нюансувати, а найважливіше – відчувати і бачити партнера, що є дуже важливим в такій, хоч і літературній, але біографічно-екзистенційній драматургії.
«Мій Роден»
Найважче було знайти квінтесенцію образу без твердої режисерської руки, чи, точніше, без режисера, який знає, як і що робити, Наталі Лісовій, яка не вміє себе щадити і йде шляхом емоційного спалення. Її Камілла – клубок розтерзаних емоцій, в них губиться сутність великого митця. Бо Камілла Клодель була не лише заручницею і натхненником свого кохання, а перш за все – митцем, вибраним Богом, який пройшов свою Голгофу болю, незважаючи на розтерзане серце. Оце балансування між митцем та зрадженою жінкою через емоційний надрив не прочитується. І навіть задовгий лікбезний відеоряд робіт Родена не додає об’ємності образу, а лише темпоритмічно послаблює дію. Проте, цю виставу таки варто побачити, бо вона створена небайдужими і натхненними.
«Мій Роден»
Фото Анастасії Канарської
