Можливо, я помиляюся; та гадаю, що культурну Європу, оту древню, приголомшливу і цікаву пані, яка в своїй 3000-річній пам’яті тримає різних типів – від Гомера, Платона, Сократа, Віргілія аж до нинішніх, не кажучи вже про Шекспіра, Леонардо, Сервантеса, Веласкеса, Монтеня, Вольтера, Ван Ґоґа і решту компанії, – вб’є не ісламський тероризм, імміграція чи мультикультурність; і навіть не банда напівписьменних політиків, яка в Брюсселі видає закони і напивається з наміром – можна сказати умисним – урівняти все в посередності і знищити інтелект там, де він досі може сяяти. На мою думку, Європу, яка колись була інтелектуальним маяком і моральним взірцем для світу, знищує масовий туризм: безконтрольна, безупинна навала юрмищ – серед яких є ви і я, – що швендяють, спустошуючи все на своєму шляху. Перетворюючи оточення там, де осідають, як тьма-тьмуща саранчі, на цілком відмінне від того, що було, видозмінивши його за своїм – чи нашим – образом чи подобою.
Вижити не може ніщо, бо це неможливо при десяти чи двадцяти тисячах туристів, що їх зненацька протягом одних лише вихідних дешеві круїзи чи подорожі – low cost звучить краще – вивергають на такі міста як Рим, Париж, Мадрид чи Барселона. Не йдеться винятково про ефект мас, який робить ці міста непрохідними, ускладнює доступ до музеїв та цікавих місць, приводить до занепаду навколишню місцевість, забруднює і просочує її. Йдеться також – і перш за все – про те, як ці місця потроху втрачають (і подекуди напрочуд швидко) риси, що робили їх особливими, пристосовуючи – яка полегкість – до нової ситуації.
Крамниці, що існували віддавна, ресторани, книгарні, торгові доми, заклади, які десятиліттями чи століттями надавали місцевої своєрідності, зникають чи пристосовуються до нових відвідувачів. Природно, пропонуючи те, чого цей новий клієнт вимагає чи вимагаємо: сувенірних крамниць, знеособлених барів і ресторанів, закладів швидкої їжі і особливо одягу, багато одягу. Від Альхесіраса до Стамбула, від Палермо до Осло з кожних двох крамниць, які зачиняються і заново відчиняються, одна це робить яко крамниця, де продають одяг. Або мобільні телефони, аби усі ми могли йти, притуливши палець до екрана, і навіть завдяки ньому дізнаватися, що розташоване довкола нас, без тієї старої дурнуватої потреби дивитися на це. Прогулюючись місцями, історії яких ми не знаємо, фотографуючись перед пам’ятниками і картинами, які нам до одного місця, але які вказані як обов’язкова зупинка. Трофей, здобутий на сафарі.
Я думаю про це в Лісабоні, сидячи на терасі цукерні «Швейцарія», поки допевнююся, на що ми перетворили ще й це прегарне місто, ще донедавна вишукане і спокійне. Туристичні оператори тепер накинулись на Португалію, і все заповнене людьми в шортах, які блокують вулиці, йдучи за гідами-поліглотами, що піднімають догори кольорові прапорці і парасольки. Звісно, це приносить гроші. Хто би міг цьому опиратися, тож увесь Лісабон перебуває у фазі пристосування до нових часів і нових людей. Немає вільного таксі, ані столика в кафе. Старенькі, яким потрібно піднятися в Байрру-Алту (“Високий квартал”), вже не можуть скористатися підйомником Санта-Хуста, бо величезні хвости туристів чекають своєї черги, аби піднятися ним і зробити собі фото. Перед кав’ярнею A Brasileira («Бразилійка») десятки чужоземців, які не знають і не хочуть знати, хто такий Пессоа, знимкуються поряд із пам’ятником письменникові, якого таке докучання дістало би по самі помідори. А квартал Алфама, де раніше вночі тебе могли обібрати до нитки і де ти міг гуляти потемки лише набравшись сміливості, тепер переповнений локалями, в яких виконують фаду, з англійцями та німцями, які запитують, де вони можуть з’їсти типову португальську паелью.
Таким є нині Лісабон. В старій «Швейцарії», де я намагаюся спокійно читати, особливо скандальна і дика група англосаксів п’є алкоголь, кричить, співає і знущається з офіціанта-ветерана в білому жакеті. Ситий по горло цими тваринами, засмучений долею старого і шляхетного міста, я підводжуся і сідаю за столик, що лишився вільним, на протилежному кінці тераси. Невдовзі підходить офіціант і приносить мені мій напій. Відтак я дивлюся на тих скандальних сучих синів і кажу офіціантові: «Я змушений був перейти за столик десь подалі». Й офіціант сумним та елегантним жестом старого лісабонця знизує плечима, меланхолійно усміхається й відказує: «Вже немає столиків, які б стояли достатньо далеко».
