Несподівано для себе я знайшла відповідь на одне питання: чому в нас так різко занепала культура і вигасає на очах суспільна свідомість. Знайшла в тому місці і в тому часі, які загалом не цікавлять ні істориків, ні письменників, ні інтелектуалів.
Галицьке село другої половини ХІХ століття, коли вже помер Тарас Шевченко, а Іван Франко пішов до школи. Але не до парафіяльної в Нагуєвичах, а до більш сучасної в Ясениці Сільній, де ним опікувалася бабця-шляхтянка Кульчицька. Була й інша причина: нагуєвицька громада воювала з отцем Йосифом Левицьким, який дуже агресивно виступав проти пияцтва, аморальності або просто байдужості серед парафіян.
Особливо після одного випадку. Ґазда зґвалтував десятирічну служницю і вона народила просто в школі, й боялася йти додому. Ґвалтівнику нічого не загрожувало, а сусіди «не знали» про ту бідну дитину. Її історію згодом описав Іван Франко в оповіданні «Микитичів дуб». А Йосиф Левицький звинуватив селян у бездіяльності, в тому, що вони тонуть в пияцтві і гріху, та чварах між собою. Мені здається, якби зараз якийсь сільський священик виступив би проти цих неподобств, його б чекала подібна обструкція. Однак теперішні священики викликають невдоволення лише своєю захланністю, яка зростає разом з апетитами тих, хто перебуває під їхньою опікою. Церква, бар, футбол, дискотека – ось чим живе сучасне село з поганими дорогами, сміттям на вулицях і цілковитою байдужістю як до минулого, так і до майбутнього. Вони покірно віддадуть землю своїх предків, бо вона більше їх не годує. Не всі, але більшість.
У 1848 році нарешті було подолано спротив польської шляхти і галицькі селяни отримали свободу пересування, яку від них потім відібрали комуністи, а потім бюрократи з їх інститутом прописки. Люди дуже тішилися. Вони всюди ставили пам’ятні хрести (Яків Франко поставив своїм коштом навіть), урочисто ховали панщину в домовині, поскладавши туди всі папери, святкували і мріяли. Тепер вони могли найматись до дідича добровільно, хоча і не могли розраховувати на його допомогу в разі пожежі чи неврожаю. Про якісь інші можливості свободи вони не знали. Хіба що стати ріпниками в Бориславі.
Свобода не дає хліб, лише вибір, який важко зробити невільному. Та й треба платити податки, дотримуватись правил громадського співжиття, а це важко, коли над тобою порожнє байдуже й холодне небо. І всередині – також. Ейфорія минула, обернулась на кілька десятиліть похміллям. Вихід був і зараз є – освіта, самоорганізація. Врешті з’явились кооперативи, «Просвіта», ціла індустрія, яка без жодної підтримки влади видавала книги, організовувала гуртки, театри, кредитні спілки, які не могла розчавити навіть пацифікація. Село тоді дійсно врятувало Україну і втримало ту її частину, що не постраждала від Голодомору.
А потім ви самі знаєте, що було. І знову свобода, і знову понад 20 років темряви, запустіння і культурного здичавіння, яке триває досі за дуже небагатьма винятками. Багате приміське село з розкішними віллами і тими самими корчмами і толерантними до злодіїв, вбивць і ґвалтівників священиками, які самі живуть у розкошах. Бібліотека в сільраді у вузькій комірці, де, певно зберігали віники та відра, розбиті вулиці, задрипана автобусна зупинка, земля винятково як пляц під забудову та травник з гіпсовими гномами.
Корчми на кожному кроці, які не євреї тримають, а споюють дітей твої ж сусіди і ти не смієш нічого сказати, бо спалять тобі хату. Ці люди покинуті і такі вбогі, що їх можна лише пожаліти. Їхнє коріння зігнило в землі і їх тут тримає лише майно. І страх перед порожнім холодним небом свободи над собою і всередині себе. Свободи, яка деградувала в непотрібність. Найлегше переконати себе, що без села можна обійтися, замінивши його в майбутньому латифундіями з бараками для найманих працівників.
