Не так багато часу минуло, як Юрій Андрухович і Тарас Прохасько збурили суспільство. Емоції трохи вщухли, і саме час для тверезого погляду на ситуацію. Мовні питання завжди були болючими у цій країні, і не мені Вам їх ілюструвати. Я сам їх чітко відчуваю, коли приводжу дітей, виплеканих в україномовному середовищі, до галицького містечка, де запопадливі галицькі цьотки — з найкращих побажань, це поза всяким сумнівом — починають розмовляти з ними російською. А їх відповідь на питання, чому вони так роблять — у стилі “ну вона ж з Києва” — не залишає жодного вибору, крім як термінова практика голотропного дихання. Для уникнення кровопролиття біля церкви на Паску.
Але давайте відійдемо від емоцій і включимо критичне мислення. А коли ми це зробимо, то побачимо, що… українська мова стає безальтернативною в Україні. Можливо, у Львові чи в Івано-Франківську цього так не видно (і мій попередній абзац є свідченням того, що я це чітко усвідомлюю), але це дійсно так. Я це відчуваю. Я, україномовний у місті Києві. Аргументую.
Найбільший сайт українською мовою у світі Українська Вікіпедія — перетнув позначку у 750 тисяч вікіфікованих статей буквально вчора. Темп приросту — 50 тисяч вікіфікацій за менш ніж півроку — означає, що ми перетнемо позначку в 1 мільйон статей 2020 року. Це найбільша енциклопедія українською мовою, яка взагалі коли-небудь існувала. Не так багато мовних розділів у світі має таку велику кількість статей. І не треба себе порівнювати з російською чи польською Вікіпедіями, які реально більші. А чому ми не порівнюємо себе з хорватською, сербською, чеською (до речі), угорською, словацькою? Та з тою ж, до прикладу, румунською. Так-так, наші центрально- і східноєвропейські сусіди мають значно слабші мовні розділи Вікіпедії. Може, тим самим угорцям краще взятися до розвитку свого, замість того, щоби пхатися до нас, українців? Створити сто тисяч статей на Вікіпедії своєю — значно важче, ніж влаштовувати істерики сусіду. Але це також значно ефективніше сприятиме розвитку угорської мови і культури, ніж містечкові істеричні розборки.
Чому Вікіпедія настільки важлива? Тому що вона відіграє дуже немаленьку роль в алгоритмах пошукових систем, які є головним каналом трафіку у світовому інтернеті. І нехай зараз програємо російській версії, але ми посилюємося. Направду, посилюємося.
Аргумент номер два. Кількість (а головне — ЯКІСТЬ) книжкової продукції українською мовою. Ми просто неймовірно стрибнули вперед за декілька попередніх років. Я мовчу про традиційні дитячі і поетичні книжки, вони виросли також, але головне інше. Головне те, що ми створили з нуля цілі сеґменти, яких до того часу взагалі не було. Наприклад, ділова література українською мовою. І нехай офісне спілкування, як правило, досі фактично тотально російськомовне, але “крига скресла”. Цілі видавництва з’явилися з нуля і закцентувалися саме на сеґменті бізнес-літератури. І тут, у міжнародному бізнесі, яким є книговидання, до речі, теза Прохаська про “російськомовний = російський” — реально працює. Тому що права на переклад книги продаються не на територію, а на мову. Дуже рідкісною є практика купівлі прав на російськомовний переклад для поширення на території України, зазвичай це робиться з залученням первинного правовласника — російського видавництва. І якщо хтось хоче видати книгу в Україні, то мусить купити права на переклад українською — бо на переклад російською, як правило, уже куплено росіянами. Так зґрубша це працює. Зі своїми нюансами, але переважно так.
Тобто в якийсь момент деякі українські видавництва для себе відкрили те, яким благом само собою існування української мови — бо якби її не було, у них не було би бізнесу. Отак просто.
Я свято і щиро переконаний, що в найближчому майбутньому багато хто з опонентів Прохаська/Андруховича для себе з подивом і вдячністю також відкриє факт, що українська мова таки ще існує. Може, навіть дякую скажуть тим, хто її так ревно зберігав і примножував.
Третім моїм жорстким аргументом є МАЙБУТНЄ. Я як батько двох чудових малюків, наприклад, зараз задаюся простим питанням: а от навіщо моїм дітям витрачати час на вивчення російської? І не знаходжу відповіді. Може, читачі підкажуть мені відповідь на це питання? Логіка моя така. Як правило, будь-яке навчання будь-чого переслідує одну (або і дві) глобальні цілі: або збереження ідентичності, або створення конкурентоспроможності в майбутньому. В ідеалі — обидві цілі, але хоча би одна з них є conditio sine qua non.
Для збереження ідентичності мої діти виплекані в україномовному середовищі і навіть знають бойківські словечка, характерні для Надсяння, звідки я родом. А для конкурентоспроможності я чітко розумію для чого моїм дітям англійська, німецька, китайська і навіть іспанська з французькою. Іспанською розмовляє половина Латинської Америки і велика частина США, а французька є моєю першою іноземною, і в мене до неї особливий сентимент (це крім того, що вона має величезне африканське майбутнє).
А ще ж є португальська… японська… польська, зрештою…
Де тут місце для російської? Як викроїти час для її вивчення? І для чого? Вулиця і російськомовні друзі навчать моїх дітей такого рівня російської, які дозволять їм спілкуватися в цих середовищах. Але щоби витрачати час на вивчення російської? Навіщо?
Російська для нас стане чимось таким, як польська для словаків чи, наприклад, румунська — для чехів. От для чого чехам вивчати румунську, а словакам — польську? Щоби обслуговувати туристів? Ну, припустимо. Чітка бізнесова ціль. А ще для чого? От навіщо? Питання відкрите.
Нам треба нарешті остаточно усвідомити факт, що російська мова не тільки не несе жодної конкурентної переваги, жодного цивілізаційного прориву. Нам треба усвідомити також і той факт, що розуміння цього нарешті починає проникати у широкі верстви українського суспільства. Люди починають розуміти, що вся конкурентна перевага російської мови полягала у швидкості перекладу з англійської. Перекладу часто-густо поданого під відповідним імперським соусом.
Люди починають здавати собі справу, що російська мова — це старі радянські милиці, від яких можна і треба відмовлятися для збільшення майбутньої конкурентоспроможності своїх дітей. Відмовлятися і починати нарешті серйозно вивчати ті мови, на яких, власне кажучи, ґенерується нове знання і які забезпечують цивілізаційні прориви. І англійська — перша серед рівних.
До речі, факт відсутності конкурентної переваги і цивілізаційного прориву в російській починаємо активно усвідомлювати не тільки ми. Скажімо, відмова Казахстану від кирилиці і перехід казахської мови на латину — крок саме у цьому напрямі. У самому підчерев’ї РФ народжується латинізована нація, економічно орієнтована на могутній Китай, а культурно і світоглядно — на Захід. Народжується без істерик, системно і продумано.
Нам дійсно треба просто все це усвідомити і… заспокоїтися. І далі спокійно, виважено й методично робити свою справу і “лупати сю скалу”. Бо навіть “заповідники російськомовності”, мейнстрімні ЗМІ, переходять помаленьку на українську…
Роман МОТИЧАК
