Ставлення Джозефа Конрада до своєї Батьківщини.
(“A Nobleman from Ukraine”: Joseph Conrad’s Attitude to His Homeland)
Юзеф Теодор Конрад Коженьовський (справжнє ім’я відомого англійського письменника Джозефа Конрада) походив із соціального прошарку польскої шляхти. Терени сучасної України була місцем проживання для кількох поколінь предків Конрада з обох гілок його родовідного дерева – Коженьовських і Бобровських. Юзеф Теодор Конрад народився 3 грудня 1857 року на території Волинської губернії. Конкретне місце народження Конрада було предметом суперечки серед біографів. Можливим місцем його народження вони називали Бердичів, Іванківці, Терехове та Деребчинку. На жаль, документи, які могли би підтвердити чи спростувати будь-яку з цих теорій, ніколи так і не були знайдені. Ця стаття є спробою проаналізувати зв’язки Джозефа Конрада та його близьких родичів з українськими землею та людьми.
Почуття Конрада до України та її людей цікавили біографів і літературних критиків. Але статті на цю тему не є численні. Серед перших літературознавчих текстів, цілком присвячених аналізу зв’язків Конрада з Україною та/або ставленню письменника до українських народу та землі, – стаття Вікторії Цибульської «Степи, як море, і море, як степи». Авторка підкреслює тепле ставлення Конрада до українського народу. Звертаючись до незакінченого роману Конрада «Сестри», Цибульська висуває гіпотезу про те, що Конрад обдарував свого літературного героя Стефана, який має українське коріння і навчається за кордоном на професійного художника, своїми власними рисами [14, 109-110].
У популярній науковій статті «Українські ремінісценції Джозефа Конрада» Марко Соколянський і Вікторія Цибульська намагаються з’ясувати значення українського періоду Конрадової біографії для його життя та літературної діяльності. Критики аналізують ставлення Конрада до його Батьківщини на основі „Зі спогадів”, „Емі Фостер”, „Князя римського” та „Сестер”. Вони використовують уривки цих творів в українському перекладі. Найімовірніше, переклад зроблено самими Соколянським і Цибульською, бо жоден із згаданих творів Конрада не був опублікований українською мовою. Рецензенти роблять висновок, що Конрад зберігав теплі почуття до країни свого народження та дитинства протягом усього свого життя [11, 139-141].
Що цікаво, Цибульська і Соколянський вважають, що Yanko Goorall був за походженням українцем. Їхнє припущення основане на словах Конрада про те, що Янко прийшов із Східних Карпат. На мою думку, цю теорію варто вважати більше правдоподібною гіпотезою, ніж підтвердженим фактом, але водночас заперечити статтю Вєслава Крайки «Множинні ідентичности Янка Ґураля» [7, 131-164].
Варто зауважити, що вибір Конрадом героя зі Східних Карпат не був випадковим. Цитуючи Анну Бжозовську-Крайку, «Східні Карпати були частиною України, чий романтичний образ і культурна ідентичність постійно були присутні у польській духовній культурі. В ідеалістичній уяві польских романтиків це була зона діалогу та приязні, взаємної відповідальности та єднання» [2, 166].
Інші статті, присвячені зв’язкам Конрада з Україною, – «Конрад і Україна. Примітки» Здзіслава Найдера та «Конрад і Україна. Взаємне стирання» (стаття, представлена Людмилою Войтковською на Міжнародній Конрадівській конференції в Амстердамі 2005 року). Найдер показує зв’язок сім’ї Конрада з українською землею і розкриває деякі «білі плями» в біографіях Конрада та його близьких родичів. З іншого боку, Войтковська вважає, що Конрад у своїх творах не приділив Україні багато уваги. Авторка також робить висновок, що критична реакція на літературну спадщину Конрада не була захопленою. Основою для цього висновку є факт, що наукові статті, присвячені Конраду, не були численні. На жаль, Людмила Войтковська не аналізує причин цього феномену. Одна з них є початок сталінських репресій в 1930-х роках і продовження до кінця культу особи Сталіна. Це може пояснити, чому українська Конрадіана була різко зупинена у стійкому поступі й повторно стартувала щойно через декілька десятиліть. Інший аспект заяви Войтковської, ставлення Конрада до землі свого народження, також вимагає пояснень.
«Українські зв’язки Джозефа Конрада очевидні: він там народився, і майже два століття його предки прожили у тих місцях, що нині є Україною», – зауважує Здзіслав Найдер [9, 45]. Тоді, як час проживання предків Конрада може бути предметом обговорення, зв’язки Конрада з Україною неможливо заперечити. Теперішня українська територія була місцем численних важливих подій для родичів Конрада. Багато з них народились, провели свої життя в мирських заняттях чи патріотичній діяльності (або в обох сферах), помирали там і були поховані в українській землі.
Крім того, Україна була місцем, де Юзеф Теодор Конрад Коженьовський провів свої ранні літа, які вважаються дуже важливими для формування індивідуальності особи. Українські ремінісценції Конрада знайшли своє відображення у його літературних творах «Емі Фостер», «Сестри», «Зі спогадів», «Князь римський». Зокрема, у «A Personal Recordand» («Зі спогадів») час перебування Конрада Коженьовського та його матері в Новофастові (перед їх поверненням до Чернігова) описано як чудовий епізод життя письменника.
У XVIII–XIX ст. польська шляхта розглядала Україну, яка втратила свою незалежність, не як окрему країну, але як невід’ємну частину Польщі. Багато польських письменників-романтиків були схильні ідеалізувати Україну, її людей, історію та природу. Як зазначає Анна Бжозовська-Крайка, «для багатьох видатних польських письменників-романтиків (наприклад, С.Гощинського, Ю.Б.Залеського, Г.Жевуського, А.Мальчевського, Ю.Словацькогоi) і так само для батька Конрада, Аполлона Коженьовського, для родин Коженьовських і Бобровських Україна була батьківщиною, землею Едему дитинства та молодості» [2, 166].
Будучи представником XIX-вічної польської шляхти, Конрад уважав Україну частиною Польщі. Крім того, як уже було сказано, він вважав її своєю батьківщиною та землею свого дитинства. Добре ставлення Конрада до України та її народу, дуже ймовірно, виникло під впливом неупереджених підходів його батька. Аполлон Коженьовський, який усвідомлював себе як «поляка з Русі», виявляв тепле ставлення до українського народу [6, 29]. (Слово «Ruthenia» тоді вживали щодо України). У часи Коженьовського, після того, як більша частина старої руської шляхти давно полонізувалася, селянство становило більшість української нації.
Аполлон Коженьовський був толерантним землевласником, господарські справи якого часто потерпали через його надмірну поблажливість до «меншого та простішого люду» – тобто, українських селян. Проте ставлення Коженьовського до українського простолюду не обмежувалося звиклим співчуттям. Аполлон, подібно до інших романтично-месіаністичних патріотів, вірив, що українське селянство підтримає польську шляхту під час антицарського повстання . З одного боку, Коженьовський ідеалізував взаємини між українськими селянами-кріпаками та їх господарями – польськими землевласниками .
З іншого боку, він «очевидно, почувався незручно у своєму соціальному становищі як споживач праці селянина» . Як зазначив Найдер, Аполлон Коженьовський і його побратими з радикальної «червоної» фракції запланували передати рівні права та привілеї усім націям і соціальним верствам: «Коли вони захищали цей принцип також стосовно русинів, їхня програма вимагала зробити цих другорядних юридично і політично рівними з поляками» . Під час заслання Коженьовським керувала повага до польських і українських засланців; засланці обох національностей регулярно зустрічалися у скромному помешканні Коженьовських.
Інша особа, яка зробила значний вплив на Конрада, його вуйко і покровитель Тадеуш Бобровський, не був послідовним у своєму ставленні до українців. Бобровський казав, що незлюбив українців через негативний шкільний досвід.
Леон Сирочинський, родич Конрада з батькового боку, мав живий інтерес до життя української інтелігенції. Під впливом польських і українських демократів, зокрема, Зигмунта Мілковського, Леон Сирочинський і його колеги читали твори української письменниці Марка Вовчка, поширювали першу українську читанку Пантелеймона Куліша, були присутні на Службі Божій за упокій душі українського поета Тараса Шевченка. Леон Сирочинський підтримував дружні стосунки и листувався з українським істориком і етнографом Михайлом Драгомановим. Крім того, Сирочинський (разом з Миколаєм Міхалом Заґурським) долучився до дослідження стосунків між польською й українською інтелігенццією. Сирочинський і Заґурський розробили плани співпраці між польськими й українськими інтелігентськими кругами. Однак вони змінили свої наміри після вибуху повстання 1863 року: Леон Сирочинський взяв участь у повстанні, а пізніше оселився в Галичині, а Миколай Заґурський емігрував. Цікаво, що Леон Сирочинський активно використовує українську мову: «Один з одним ми розмовляли польською, з простими люди та нашими слугами ми говорили по-руськи […]» [13, 27].
Стефан Бобровський, вуйко Конрада і провідний член «червоної» фракції, визначав український народ окремою нацією (на відміну від реакційної царської теорії, за якою Україна мала бути частиною Росії, а українська мова – лише діалектом російської мови). Він вірив, що успішне повстання проти царського уряду призведе до формування об’єднання вільних націй. Бобровський бачив Русь (Україну) та Литву членами цього об’єднання. Всі об’єдинані нації мали би рівні права. Однак Бобровський декларував, що членство в об’єднанні буде добровільним. Таким образом, українська та литовська нації могли би зробити незаліжні рішення щодо свого майбутнього [5, 36].
Політичні зобов’язання Конрада були далеко менш значимі, ніж у його родичів (Аполлона Коженьовського, Стефана Бобровського та Леона Сирочинського). Юзеф Теодор Конрад Коженьовський був fond його батьківщини, яку він, як і інші члени шляхти, вважав частиною Польщі: «І так сталося, що я майже втратив M.S. [із «Олмейрової примхи»], висунувши тепер до перших слів дев’ятого розділу, на вокзалі Фрідрихштрассе (це в Берлине, як ви знаєте) на моєму шляху до Польщі, чи, точніше, України» [4: 19, курсив мій – Л.О.].
Здається, що, на відміну від Леона Сирочинського, Конрад не був знайомий із жодними представниками української інтелігенції. Можливо, в цьому була причина відсутності освічених українців серед літературних героїв Конрада. Його знання української нації було обмежене селянами. Загалом Конрад зображує українських селян доброзичливо, за винятком некерованого натовпу, який відібрав у його великого вуйка Миколая Бобровського військові відзнаки, прийнявши їх за гроші.
На відміну від Аполлона Коженьовського, Конрад ніколи не мав руських/українських селян за політичну силу. Його спогади про українців і землю його народження є теплі й рефлективні. Ось трохи ілюстративних фрагментів із “A Personal Record” («Зі спогадів»):
«Я чудово пам’ятав надійного Йосипа [фірмана], який колись возив мою бабуню. Чому! він був той, хто вперше в моєму житті дозволив мені тримати віжки і грати великим батогом поза дверима возівні” [4, 21].
“Я знов бачив захід сонця на рівнинах, як бачив його у мандрах мого дитинства. Воно сідало, чисте й червоне, повністю занурюючись у сніг, наче в море. Були двадцять три роки відтоді, як я бачив захід сонця на тій землі; і ми продовжили путь у темряві, яка швидко впала на блідий простір снегів, поки зі сміття білої землі, що дотикалася оздобленого зірками неба, не виросли чорні форми, грудки дерев навколо села на українській рівнині” [4, 22].
“За 500 ярдів від стільця, на якому я сидів, стояла перша селянська хата села – частина маєтку мого вуєчного дідуся, едина частина, яка залишалася в посіданні члена сім’ї; а поза селом у безмежній чорноті зимової ночі лежать великі неогороджені поля – не пласка й сувора рівнина, а доброзичлива, родюча земля низьких, округлих кряжів, вся біла тепер, з чорними латками гнізд” [4, 26, курсив мій – Л.О.].
“Я відкрив невдовзі, що всі обличчя навколо дому і всі обличчя в селі: серйозні лиця з довгими вусами голів родин, пухнасті лиця молодиків, лиця малих світловолосих дітей, гарні, засмаглі, широкоброві лиця матерів, помічених біля хатніх дверей, були так само знайомі мені, наче я знав їх усіх від дитинства, і моє дитинство було позавчора”.
Цікаво, що перший виданий твір Конрада «Олмейрова примха» містить у собі географічну назву, яка буквально взята з української мови. Це Самбір, назва невеликого й тихого галицького містечка, в якому колишній наставник Конрада, його старший друг і опікун Адам Марек Пульман мав свою медичну практику. Пульман, одна з найнезабутніших постатей юних літ Юзефа Теодора. Стосунки Юзефа Теодора Конрада Коженьовського та його наставника характеризувалися взаємодовірою та взаєморозумінням. Емоційний додаток учителя й учня протримався навіть післе втрати контакту між ними.
Саме завдяки Пульману Конрад використав топонім «Самбір» у своєму літературному творі. Цей факт виявив Дж. Д. Ґорден [J.D.Gordan], який досліджував рукопис Конрада “Олмейрова примха”. В той час, як розділ IV містив слова “Того ж року з настанням південно-західного мусона, неспокійні чутки досягли Самбіру”, на звороті того самого аркуша знайшовся фрагмент Конрадового листа, написанного по-польськи. Це був лист другові Тадеуша Бобровского, Густаву Соботкєвічу (29 березня 1890 року), в якому Конрад згадав, щоо Пульман, ймовірно, жив у «Sambir» (використавши українське написання назви міста), але Конрад не знав, як було з цим [10, 140].
Цілком імовірно, що Юзеф Теодор Конрад і його батько раніше відвідали місто Самбір на своєму шляху до Топільниці, де Аполлон Коженьовський лікувався від сухот влітку та восени 1868 року.
Для підсумку: Конрад відбув перші роки життя у мультикультурному та мультирелігійному середовищі, оточений мальовничими краєвидами українських земель. Роки, проведені в Україні, мабуть, були значущими не лише для формування індивідуальности Конрада, але також і для формування його літературних засад. За спостереженням Моніки Маєвської, “[…], можливо, раннє знайомство Конрада з таким культурним контекстом подготувало його до безлічи культур і релігій, з якими він зіштовхнувся як дорослый”. Ця ідея узгоджується з заявою Єжи Бузека, колишнього прем’єр-міністра уряду Польщі, який назвав Конрада “першим свідомим сучасним европейським поляком” . На думку колишнього польського прем’єр-міністра, найблизші родичі Конрада дотримувалися європейських моральних засад. Однією з центральних цінностей для сім’ї Конрада, яка жила в регіоні, населеному людьми різних національностей, була толерантність. Як видно з його літературних творів, Конрад–письменник також дотримувався цього морального принципу: “Його характери різних національностей оцінені однаково, без жодної упередженості, з погляду етичних засад. Тому вигаданий світ його літературних творів мальовничий і плюралістичний, але це також зовсім не релятивістське” .
Українські сторінки біографії Конрада сприяли створенню складної Конрадової індивідуальности “homo multiplex”, англійського письменника, який ніколи не облишав своєї польськости і вважав себе “шляхтичем з України”.
