Зазвичай свідками минулого називають різного роду матеріальні залишки — починаючи від черепків давно розбитого посуду і закінчуючи спорудами різних епох. Але інколи минуле наздоганяє без усяких матеріальних свідчень, на рівному місці. Просто тому, що десь і колись елементи ситуації склалися так, що нагадали тобі про страхіття, колись пережите твоїм народом.
Починалося все банально. У аеропорту Шарля де Голля несподівано для мене і мого супутника виявилося, що у ручній поклажі не можна перевозити м’якого сиру. Після епопеї зі спробами допакувати сир до основного багажу довелося викинути — у моєму випадку кілограм сиру.
І тут мене понесло. Бог з ними, з грошима. Але сир — це ж їжа! При всій готовності виконувати правила у мене мозок ніяк не ставав на місце. Відколи себе пам’ятаю, знала, як «Отче наш»: їжа — то святе. Викидати не можна ні за яких обставин. Випадково впало — підніми, поцілуй.
А вимога французької прикордонниці ставила усі ці принципи з ніг на голову.
Кілограм свіжої їжі отак-от викинути на сміття, бо того вимагають бюрократичні приписи. Я замалим не кричала, зривалася у майже істерику кілька разів. Якби там хто розумів українську мову, у такого поліглота, мабуть, виникли б сумніви щодо моєї психічної адекватності. Я гнала перед себе і, чесно кажучи, не дуже розуміла, що робити і куди йти.
Тільки наступного дня я почала сміятися з цієї пригоди. Та ще й зараз після сміху щось ззаду мозку нагадує — а все ж таки ти викинула…
Ірраціональність? Випадковий напад чогось схожого на божевілля? Домодерні анахронізми? Може, і сама так вважала б, якби у якийсь момент не “злапала себе за руку” — чекай-чекай, а чому ти у цьому своєму монолозі під ніс і крізь зуби постійно згадуєш про голод?
Відповідь проста — тому що твій народ пережив голод. Пережив рукотворний голод. Різко, як спалах блискавки, мені так кричиться тому, що 100 років у моїх предків забирали їжу. І вони теж не могли нічого вдіяти.
Так працює тригер. Щось у звичайній житейській ситуації нагадує тобі ситуацію травми — і ти вже не ти, а клубок нервів і істерики. Французька прикордонниця, сама того не знаючи і, тим більше, не бажаючи, відпечатала десь у моїй голові страшний код переданої травми. Десь там склався візерунок — ти мусиш позбутися їжі з чужої волі і ти нічого не можеш зробити.
На щастя всіх оточуючих, я родом не з тої частини України, по якій пройшовся Голодомор. Серед моїх прямих фізичних предків немає жертв Голодомору. Будь інакше — можливо, довелося б приводити до тями радикальними методами на кшталт ляпанців по щоках. Бо вивести з такого стану можна тільки несподіваним шоком.
Ось так досягає минуле. Кілька деталей — і ти з раціональної і притомної особи перетворюєшся на істерика. І гостро відчуваєш — ти з народу, який пережив голод. З країни, яка у ХХ столітті знала аж три голоди. І серед них — голод-геноцид. Голодомор.
Ти українка. І на це немає ради. Бо ніхто ще не втік від себе.
Бо тобі у п’ять років сказали про те, що шістдесят років тому українцям “не давали їсти”. І ти стоїш — як це “не давали”? “А що, вони були нечемні?” І тобі у відповідь — про те, що їжу забрав Сталін. Щоб українці загинули.
Бо у 11 років, сидячи над домашнім завданням з історії, ти чуєш про людей, які з останніх сил намагалися переплисти Збруч.
Бо весь час, скільки себе пам’ятаєш, тобі повторюють: хліб — то святе. І коли у 14 років читаєш Конквеста і вперше бачиш жахливі фото, тобі все зв’язується у одну цілість. Розповіді — писані і розказані — знайомих і незнайомих у кожну річницю. Розповідь старого знайомого про те, як його рідня у 33-му вижили тільки завдяки тому, що глава сім’ї працював на цукровому заводі. Відходами буряка і вижили. Заробивши спадкову несприйнятливість цукру, чи як це правильно по-медичному.
І вже немає жодного значення, що то було за Збручем, а ти з Галичини. Ніякого. Бо ті замучені з Вітчизни моєї…
То ось де межа між надломленим-травматичним досвідом та досвідом “нормальним”, де були свої трагедії, але не було задушення голодом за те, що жили.
Звісно ж, французькі прикордонники не полювали за їжею. Під м’який сир можна, виявляється, замаскувати вибухівку. І тому не можна його у ручну поклажу.
Не можна, бо хтось використовує їжу — джерело життя — як інструмент смерті. За останні сто років це не перший випадок, коли людство має справу з використанням їжі як зброї. Під час Другої світової війни практикували отруювання солдатів противника їжею. Під час випробувань бактеріологічної зброї пробували заражати нещасних піддослідних через споживання їжі. У комуністичних Китаї та Камбоджі не обійшлося без голоду, яким остаточно ламали “класово ворожих елементів”. У всіх випадках “авторами” були тоталітарні режими. Передусім — радянський.
Режим, який перетворив на зброю геть усе. Зброю, яка мала знищити решту світу. Знищити не в сенсі матеріальному, а передусім підважити межі можливого і допустимого, зламати існуючі поняття та правила і в такий спосіб зробити світ беззахисним перед “новим вченням”. Для такої цілі годиться усе. Що може деморалізувати більше, ніж свідомість, що навіть безневинний шматок сиру здатен принести смерть? Це одночасно і злам усіх дотогочасних понять, і надлам через усвідомлення, що смерть може чигати будь-де від найбуденніших речей.
Щоб перетворити їжу на зброю, треба бути не нещасним біженцем. Треба бути фанатиком або і просто соціопатом, для якого життя ніщо порівняно з його уявленнями. Саме такі захопили владу у Петрограді 1917 року. Саме такі вбивали голодом мою країну і мій народ у 1933-му. Саме такі сприяли приходу до влади Гітлера у тому ж таки 1933-му. Саме такі принесли на Близький Схід сучасну зброю і вишкіл терористів-одинаків. Саме їхні ідейні послідовники розв’язали ще одну війну у моїй країні…
P.S. У суботу 25 листопада запаліть свічку пам’яті на своєму вікні.
Олеся ІСАЮК, др.
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
