Роздумувала, з чого би почати цей огляд, і зловила себе на думці: ХХІІІ «Контрасти» були настільки багатовекторними і насиченими, що складно буде вкласти все бажане у необхідну кількість слів. Не ставила перед собою мети відвідати всі події – це непросто хоча б з огляду на неспівмірність кількості днів і подій: двадцять дві акції в трьох містах за дев’ять днів вимагають присутності мало не «в три зміни».
Відкриття
Команда організаторів фестивалю на чолі з гендиректором філармонії Володимиром Сивохіпом та виконавчим директором фестивалю Богданом Сегіним для вечора відкриття обрали музику для струнного оркестру. Твори англійця Ральфа Воан-Вільямса, американця Джона Адамса та угорця Бели Бартока прозвучали у виконанні струнної групи Академічного симфонічного оркестру Львівської філармонії під батутою художнього керівника та головного диригента колективу Тараса Криси. Це один із тих концертів, де для критика залишається мале поле роботи. Відкрила вечір і фестиваль фантазія композитора першої половини ХХ століття на тему органіста епохи Відродження Томаса Талліса.
Сучасна музика часто акцентує на виразових можливостях дисонансів, тоді як цей твір дає змогу пригадати красу паралельних секст чи тризвуків. Здається, ці паралельні консонанси – надмірні. Невже композитор не міг придумати щось цікавіше? Але в цьому криється глибокий сенс. Тема фантазії – перша строфа гімну Талліса на текст з Псалтиря Архієпископа Паркера 1567 року. Автор обирає виконавський склад акустично близький хоровому. Цілі розділи з паралельних секст – характерна ознака англійського народного жанру гімеля, який побутував в добу Талліса і задовго до нього. Завдяки чому твір все ж звучить сучасно? Сіль в тому, що Воан-Вільямс до модальної теми допасовує подвійну гармонізацію: діатонічну в одній парі голосів, хроматичну – в іншій.
Медитативності до атмосфери вечора додали «Петлі шейкерів» американського мінімаліста Джона Адамса. В основі – техніки тремтіння і «струси». Хто грав на скрипці, той зрозуміє як непросто грати сотійє майже впродовж восьми хвилин, і при цьому ніде не зробити акценту! Рух і водночас не-рух – таке двозначне мерехтіння оркестру стало фоном для «петель», які озвучили окремі інструменти. Статичність твору порушують доволі рідкісні зміни мотивів, гармоній та регістрів груп оркестру: за скрипками активніше включаються контрабаси і віолончелі, і навпаки. Мінімалізм засобів ще більше увиразнив звучання «петель». Якщо я правильно зрозуміла автора, то три розділи композиції – це ніщо інше як від творення стану медитативного занурення, власне медитації, та виходу з неї. Оркестр звучав добре, та на концерті особисто в мене відчуття «медитативності» не було.
У другому відділі прозвучала «Музика для струнних, ударних і челести» Бели Бартока. Цей власне концертний (а не філософсько-медитативний) твір став яскравим контрастом до першої частини вечора. Барток написав «Музику» на замовлення Базельського камерного оркестру. Моделлю для автора став бароковий жанр кончерто ґроссо. Про авторські знахідки Бартока в цьому творі можна без перебільшень прочитати мінілекцію. Скажу тільки, що виконавці подарували шанс їх всіх простежити. Виконання було емоційним, стилістично виваженим і технічно досконалим. Саме так потрібно відкривати фестивалі, і як це добре, що маємо можливість бути свідками таких відкриттів.
День другий, або Стаття в статті
Кілька подій відбулося в суботу сьомого жовтня: розмова про сучасну музику у Львові з музичним критиком, співорганізатором та головним редактором журналу Glissandо Яном Топольським, АЛЬТІСІМО – вечір-низка концертів для альта ХХ століття та «фестиваль в фестивалі» – «Ніч Контрастів». Live electronic #1 «виринув» з гамору. Одні слухачі ще виходили з попереднього концерту, інші – поволі сходилися на нові, а автори проекту AЙKTRONER налаштовували апаратуру. Концерт розпочався сам по собі, без жодної заповіді. Кілька хвилин знадобилось слухачам, щоб припинити розмови і поринути в процес слухання. Електроакустичний сет супроводжувався мерехтінням послідовності різноманітних симетричних і не зовсім «намальованих» зеленим променем світла фігур. Тільки наприкінці рядки процитовані автором Назаром Гончаром «я – мерехчу ти – мерехтиш світ – мерехтить такий закон всесвітнього мерехтіння» – пояснили суть мигтіння музики та світла.
Сольну програму для «Ночі Контрастів» підготувала Наталія Кожушко. Концерт Solo flute обрамили композиції Едґара Вареза та Лучано Беріо. Чому Варез дав таку дивну назву творові – «Густина 21,5»? Йдеться про густину платини, з якої виготовили флейту для Жоржа Баррера. Ідея автора – взаємопроникнення джазу та академічної музики. Наталії вдалося прекрасно втримати жанровий баланс: не «впасти» в джаз, але й не «академізувати» приджазовування. Навіть тепер, коли кількість нових творів для флейти зростає, ця композиція вражає нагромадженням технічних новинок – складних для багатьох; не для Наталії Кожушко. «Пейзаж з птахами» Петеріса Васкса також написаний під конкретного виконавця – Іманца Снейбіса. Не тільки вміти балансувати між крайніми регістрами, мати цілий спектр «пташиних» засобів (фрулато, складні трелі, мультифони, репетиції та їхні комбінації) у виконавському арсеналі, а й співати доводиться в цьому творі. А ви думали, що багатоголосся на флейті – жарт? Ні, це таки реальний, дуже яскравий, хоч і непростий прийом, запозичений академічними виконавцями в джазменів. Твір американського композитора Еліота Картера «Пишу на вітрі» написаний під впливом сонета Петрарки. Щоб передати антагонізм двох образів – спокою та зовнішньої агресії, які взаємодіють, виконавцю потрібно вміти блискавично переключатися з повільної плинної мелодії на швидкі, наче пориви вітерцю, пасажі. Ще одним сюрпризом від автора є завершення цих пасажів подвійними нотами – нонами! Наталії вдалося підкорити всі вершини пасажів. «Мандрівника» Тору Такеміцу деякі флейтисти називають коротким конспектом флейтової літератури ХХ ст. – адже занурившись в текст можна знайти впливи музики Дебюссі, Вареза, Беріо, Жоліве. Також прозвучали «Вісім п’єс для флейти соло» П.Гіндеміта – найлаконічніший варіант іспиту чи не на всі основні види техніки. І завершила флейтовий сольник композиція Лучано Беріо Sequenca I. Беріо досліджував фонетику, тому за його задумом виконавець має право сам додати штрихи та артикуляцію до «голого» нотного тексту згідно до своїх аналогій зі словом. Також саме в цих нотах вперше з’явилися мультифони, які зараз є каменем спотикання не для одного флейтиста. Ось таку непередбачувану програму-іспит уклала для себе Наталія Кожушко. І абсолютно об’єктивно – він був зданий блискуче: про це свідчили тривалі оплески слухачів.
2017 багатий на українські ювілеї: 80-річчя святкує Валентин Сильвестров, 75-річчя Євген Станкович. Третім пунктом «Ночі Контрастів» став концерт ранніх фортепіанних творів Сильвестрова у виконанні Євгена Громова. Ця музика писалася у часи розквіту мистецтва для всіх, мистецтва соцреалізму. Тоді група молодих музикантів насмілилася бути іншими, бути індивідуальностями. Їхня творчість ввійшла в історію як «київський авангард». Ми впізнаємо стиль Сильвестрова більше з його останніх творів – милозвучна «нова простота» так личить натурі вразливого поетичного митця. Важко уявити, що у ранній період творчості композитор захоплювався авангардними течіями, додекафонною технікою, його приваблювали алеаторика та сонористика. Тобто «Ніч контрастів» озвучила для нас музику Сильвестрова – антагоніста до всіх «естетичних постулатів» нав’язаних тодішньою офіційною владою. Годі знайти кращого інтерпретатора музики Сильвестрова, ніж Євген Громов. Він зіграв 18 п’єс з двох циклів («Тріада», Пять п’єс з посвятою Ігорю Блажкову) дві сонати (№ 2 та № 3) та Елегію для Олексія Любімова. Євгена Громова слухали, затамовуючи подих – настільки переконливо він вслухався в музику Сильвестрова, настільки легко передав глибину непростих емоційних станів та внутрішніх конфліктів, якими сповнена ця музика. Максимально контрастно після фортепіанного речиталю прозвучали перші звуки електричної скрипки – починався електроакустичний перформанс BACKSPACE у виконанні Збіґнєва Хойнацького (акордеон, електроніка live) та Лукаша Чекали (електрична скрипка, електроніка live).
«Вулкан»
Центром «Ночі Контрастів» став концерт міні-моноопер молодих композиторів. Проект був зреалізований рік тому для фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі. Дев’ять міні-моноопер написані для баритона Руперта Берґмана (Австрія) та для Ensemble Nostri Temporis у складі: Дмитро Пашинський – кларнет, Лідія Футорська – скрипка, Вектор Рекало – віолончель, Марія Александрова – фортепіано, Богдан Кожушко – акордеон, Володимир Веретельник – ударні. Диригував Максим Коломієць. «Вулкан» Ганни Копійки та «Цитадель» Андрія Малініча занурили слухачів в атмосферу пошуків експресіоністів початку ХХ ст.. Опера Назара Скрипника «Невже це Діді?» – справжній тест на дикцію для соліста, який в нереально швидкому речитативі імітував збуджене виклацування своїх думок на друкарській машинці. Звісно, що вловити суть слів англійською у такому темпі – справа марна. Але це було зайвим, адже (браво для автора) оркестрова партія передала зміст в деталях! Твір російської композиторки Мар’яни Лисенко «Вбивця» можна умовно поділити на дві частини. В першій головний герой спокійно читає вголос оголошення про вбивство, скоєне ним. Різка зміна характеру музики домальовує почуття героя в цей момент. Переодягання в «сумного» клоуна, самогубство розставляє всі крапки над «і». Анна Стоянова у міні-опері «Переживи» дуже правдоподібно передала стан безвиході. Алкоголь на столі героя, запалена цигарка, неприродне розтягання окремих звуків, невокальне обривання фраз на фоні дуже прозорого супроводу – не просто імітація стану сп’яніння. Супровід – майже ноктюрн, доволі елегантний, але рівномірний монотонний ритм партії фортепіано тільки увиразнює настрій героя. «Мрійник» – так назвав свій твір Микола Хшановський. Герой заколисує сам себе, мріючи перед сном. Супровід мінімалістичний, але дуже виразний. Адріан Мокану у творі під назвою «Ohio Impromtu» використовує в основному нетрадиційні способи звуковидобування: скрипалька видобуває свист швидкими флажолетними глісандо, водить смичком по підборіднику, віолончеліст – за підставкою під струни, піаністка використовує молоточок для гри на ударних інструментах. На фоні такого колористичного мерехтіння звучить промовляння соліста, який або вчиться читати, або вправляє дикцію. Найлаконічнішим був Олександр Костов у творі «Това е малък диявол». Неординарною крапкою у концерті міні-моноопер стала «Міні-опера №2» Есхана Таваккола. Наскрізна нитка твору, фраза «Що мені слід заспівати майбутньому?» після раптового стихання яскравого колористичного супроводу (дуже підходящого для кіномузики) звучить як молитва. Звичайно, що всі ці твори – не демонструють чогось принципово нового. Проте, кожен автор у своїй міні-моноопері демонструє цікавий варіант трактування пошуків початку ХХ ст.. з позиції сучасності. Я думаю, що цій дев’ятці молодих композиторів надзвичайно пощастило написати твір для такого чудового актора та співака з широким спектром технічних можливостей як Руперт Берґман.
Після електронної інтерлюдії у виконанні тандему Миколи Хшановського та поета Сергія Шаіпова, прозвучав проект Олени Мацелюх та Ярини Турянської Organ+Voice. Виконавиця підготувала твори французьких органістів Жана Ланґле та Жана Аріста Алена. Її цікава, більше хорова, інтелігента манера співу, густий, багатий на відтінки тембр, зачарували з перших секунд звучання. Голос Турянської допоміг не зауважити «додаткові» ноти, які проскакували у партії акомпаніаторки, і робили її «пікантною». Олена Мацелюх вражає активністю концертування, виконує надзвичайно різну і багату на складнощі різного порядку музику, але цього разу втома та стислий термін для підготування програми таки далися взнаки. Також дует виконав композицію Олександра Щетинського. Дуже незвичне для вух, що звикли чути «Всякому городу нрав і права» з уст напівкомічного Виборного з «Наталки Полтавки», філософсько-містичне трактування цього тексту сприймалося складно. Але, якщо вмовити себе забути про упередження чи звичку, то неважко визнати – такий спосіб подачі відкриває глибинний зміст тексту і нівелює неспівпадіння змісту пісні з амплуа персонажа, з уст якого він звучить.
Передостаннім «пунктом» «Ночі Контрастів» був концерт Золтана Алмаші. Віолончеліст зіграв твори написані в 2008 (за винятком композиції Олексія Войтенка). «Гуканне вясны» Констанціна Яськова заворожило максимально правдоподібним імітуванням народних дерев’яних духових інструментів за допомогою складних флажолетних мотивів у найвижчому регістрі віолончелі. Композиція Сергія Пілютикова стала контрастом до танцювальності весняних танців Яськова – початковий експресивний ритмічно напружений, але не просто танцювальний мотив «Бурре» проходить через ряд настроєвих трансформацій. Це майже скерцо у стилі Шостаковича з домішком тривоги та іронії, яка переходить в емоційний постромантичний епізод. «Ностальгія» Золтана Алмаші вразила ліричною пост романтичною кантиленою. Як зізнався сам автор, в ній закодововано мелодію угорської пісні. «ForMS…» Марцеля Хижинського заінтригували назвою з подвійним дном: невідомо, що було важливішим для автора – посвята «Для М.С.» чи «Форми»? Містично прозвучала «Музика Еріха Занна» Олексія Войтенка – твір, навіяний оповіданням Говарда Лавкрафта. Достатньо знати, хто такий Лавкрафт, щоб вловити суть музики. В останній композиції Золтану Алмаші довелося співати. Тембр його голосу досить приємний, але заслухатись не вдасться. Фірудін Аллахверді в композиції «Тоньюкук» не тільки імітує звучання цілого ансамблю традиційних азербайджанських інструментів на віолончелі, а й використовує спів у народних традиціях. За типом мелодики та експресією це дуже нагадувало спів шамана. Щоб відтворити подібну вокальну лінію треба бути носієм культури. Додаткову складність становила мова співаного тексту.
Концерт Золтана Алмаші міг би стати яскравим завершенням «Ночі Контрастів». Та концепція організаторів була аркоподібною: Антон Калганов з проектом aka Louwave для електроніки завершив низку подій. Коли дим розвіявся – виявилось, що зал майже порожній. Вочевидь, публіка так перенаситилась музикою, що останній концерт опинився за межею сприйняття.
Музичний понеділок
Щоб уникнути перенасичення музичними враженнями, дозволила собі оминути увагою два недільних концерти : фортепіанний речиталь Тімоті Гофта та аудіо-візуальний проект в Пороховій вежі. Новий концертний тиждень для мене почався зі звучання органу. Якщо минулого року у Львівській філармонії прозвучав один твір словацького композитора Петера Махайдіка, то на ХХІІІ Контрастах відбувся цілий авторський концерт. Грали Олена Мацелюх та Меланія Макаревич. Potus Pacis (Обитель миру) та On the Seven Colors of Light (На семи кольорах світла) вже звучали минулого року у Філармонії.
Перший твір дає відповідь на одне з духовно-філософських питань: де є мир? Відеоряд ілюструє бачення автора: світильники-павуки, світло в вікнах людських домівок, світло на листі, або ж: церква, дім, природа – ось вона, обитель миру. «На семи кольорах світла» – це реакція автора на кілька віршів з Біблії від моменту розп’яття і до моменту смерті Христа. Кожна з семи п’єс має свій колір. У акустиці органного залу, з використанням відповідного інструменту твір звучить повніше. Однак через неможливість досягнути повного мороку у залі світлова концепція автора зазнала краху.
Меланії Макаревич випала честь здійснити львівську прем’єру циклу «Чотири імпресії». Махайдіка можна назвати «композитором світла» – це музика без чорного кольору. Завершився концерт дуетом фортепіано з органом. Здавалося би, навіщо поєднувати два інструменти з багатим тембром та потужним звуком, і чи це справді можливо? Та Петер Махайдік довів – непоєднуваних інструментів не буває: все залежить від рівня, якого досягнув автор у мистецтві поєднувати.
Петер Махайдік
Ще одну нагоду пересвідчитись у мистецтві поєднувати непоєднуване подарував понеділок. Ансабль Kwadrofonik та Адам Струґ представили унікальну композицію «Народний реквієм». Автори переосмислюють народні тексти про смерть, а також мелодії з Пелплінського Співаника, опублікуваного в ХІХ ст. – давні обрядові мелодії + сучасні технології. Чи це поєднання доречне? Ще й як! Використання записів мух, що літають в хаті, автентичних народних співів; широке застосування техніки Генрі Ковела string piano, використання нетрадиційних звуків на кшталт повільного випускання повітря з повітряної кульки…
Твір відкриває прелюдія – в її основі пісня «Прощай, мій світе веселий». Проста діатонічна поступенна мелодія спочатку звучить у партії фортепіано на фоні м’яких ударів та дзижчання мух. Вражає теплий струнний тембр – піаніст притискає струни роялю пальцем. На цей фон м’яко накладається дзвінкий і відкритий тембр Адама Струґа. Перша частина «Смерть» складається з трьох номерів: «Чому так швидко, Пане», «Алфавіт», «Розкажу тобі правду, світе». Початок першої звіщають дзвони. Рівномірні «краплі»-дзвони вібрафону, ксилофону, фортепіано та делікатні перегри між строфами дуже вдало передають щирий жаль і нерозуміння душею померлого свого кінця.
Це тиха розмова з Богом. Найбільш драматичним розділом першої частини є декламація «Алфавіт». Поступово спокійна мова читця стає напруженішою. Коли стихає супровід, голос переходить на крик: душа усвідомлює свій кінець і протестує. «Писк» кульки затихає – все скінчено, душа покинула тіло. Далі – витончена балада. Прикраси, октавні паралелізми, ніжне мерехтіння ксилофону, бліки цимбал повертають в атмосферу світлого жалю за життям. Місцем для доосмислення почутого є інтерлюдія – наступні строфи початкової пісні.
Друга частина має назву «Мандрівка». «Пекло» учасники ансамблю ідентифікували з народними мотивами: звучать записи обрядових дійств, елементів гри на народних інструментах. В цей сумбур вриваються несамовиті ритмічні удари по деках роялю, по тарілці з дерев’яним бруском, по барабанах і навіть по відрах – двері пекла відчинено. Для підсилення акустичного ефекту відкритого повітря Адам Струґ на фоні тиші співає дует з записом власного голосу.
«Небо» – номер для соліста. Повертаються дзвонові інтонації, як в останньому розділі першої частини. Легкості і світла розділу додають імітації звучання маленьких різдвяних дзвоників. Невідомо як, мелодичні звороти повертають першу тему – три останні строфи наближають відлік часу до півночі. Після постлюдії звучить остання частина. У мене особисто виникли аналогії з «Реквіємом» Моцарта.
«Вічність» автори побачили як варіації на басо остинато. Головним мотивом були телефонні гудки, що рівномірно розрізали тишу. Це було незабутньо. Неймовірна колористика тембрів, витончена простота виразових засобів, які напрочуд легко «поглиблювали» зміст; мистецтво ансамблювання доведене мало не до абсолюту.
У вирі музичного тижня
З вівторка до суботи відбулося чимало різнопланових подій. Серед них – майстер-клас від Адама Струґа та ансамблю Kwadrofonik; «Вчора і сьогодні: польсько-український музичний діалог» – концерт з творів Генрика Ґурецького, Павла Шиманського, Петера Махайдіка, Володимира Пасічника та Богдана Сегіна; проект Елізабет Шімани Virus #1.6; лекція-концерт спеціалістів з барокового виконавства Лукаша Назарчука (скрипка), Мацєя Лукашука (віолончель), Уршулі Ставіцької (клавесин) в Тернопільському обласному державному музичному училищі ім.. С.Крушельницької.; майстер-клас від ансамблю Kwartludium у Києві та на Камерній сцені Львівської філармонії.
Також відбулося два концерти в Храмі Святого Лазаря – EMPYREAN та проект «Галицький контекст». Перший з них розкрив камерно-інструментальну творчість львівських композиторів першої половини ХХ ст.. Прозвучало Тріо для духових Стефанії Туркевич, Струнне тріо Юзефа Кофлера – першого галицького додекафоніста. Назву концертній програмі дав твір Павла Гречки «Емпіреї» для флейти, струнного оркестру та фортепіано. Містичну атмосферу темряви, яка панувала у цей вечір під склепінням Храму Лазаря розсіяли яскраві барви – барви полотен Романа Сельського, якому присвятив свій опус Гречка.
«Емпіреї» – це найвища сфера неба, обитель богів. Твір Павла гречки розпочинається з напружених гармоній. Автор прагнув передати найтемнішу мить ночі – мороку перед світанком. Так і весь концерт: почався з мороку (який розсікли звуки «Безодні птахів» з «Квартету на кінець часу» Олів’є Мессіана у виконанні Тараса Гамара) і завершився світлом, чи передчуттям просвітлення. Серед виконавців – молоді, але вже знані як професіонали музиканти: струнний квартет «Фенікс», Тарас Гамар (кларнет), Андрій Ткачук (фагот), Наталія Мартинова (фортепіано) та Наталія Кожушко (флейта).
Другий концерт у храмі Св. Лазаря зосередив увагу на камерно-вокальній та фортепіанній музиці галицьких композиторів та тих, хто якось пов’язаний з Галичиною та Львовом. Левова частка програми – твори, написані до Другої світової війни. Наталія Дитюк, Оксана Рапіта та Мирослав Драган виконали твори Бели Бартока, Ігоря Стравінського, Кароля Шимановського, Юзефа Кофлєра, Миколи Колесси, Геннадія Ляшенка, Анджея Нікодемовича, Василя Барвінського, Ріхарда Штрауса.
Надзвичайно цікава подія відбулася в п’ятницю – ансамбль Kwartludium (Кароліна Пйонтковська-Новіцька – скрипка, Міхал Ґурчиньський – кларнет, Павел Новіцький – ударні, Пйотр Новіцький – фортепіано) після лекції на сцені львівської філармонії презентували графічні партитури Боґуслава Шеффера, Кшиштофа Кніттеля, Єжи Корновіча та Романа Гаубенштока-Раматі. Особливий індивідуальний спосіб запису цих творів дозволяє їх одночасно і дивитися, і слухати. Щоб слухачі були «ближчими» до партитури – стільці розмістили просто на сцені. Графічні партитури – саме той концерт, коли навіть маючи запис твору перед очима мусиш довіритися виконавцям. Сидячи в залі, шкодувала, що не відвідала майстер-класу. Вірогідність навчитися за такий період «розшифровувати» графічні музичні записи – дуже мала, але можна було хоча б знайти для себе «точку відліку». Чотирнадцятого жовтня прозвучали композиції, написані в 2017 році. Це твори П’єра Тілюа, Марії Олійник, Богдани Фроляк та Алли Сіренко.
Закриття
Євген Станкович
Остання подія цьогорічного фестивалю представила твори різного періоду творчості Євгена Станковича. Цього року композитору виповниться 75 років. У першому відділ Артур Грін і Соломія Сорока виконали шість творів композитора. На моє здивування, зала Львівської філармонії не була наповнена. Концерти Соломії Сороки завжди збирають повні зали, а концерти з творів Станковича – тим паче. У першому відділі прозвучали здебільшого світлі за настроєм твори. Сприймати їх критично – дуже важко, адже вони настільки красиві мелодично, що неможливо зосередитись на тому, «як це зроблено». Та й дует виконавців дібрався якнайкращий. Тут була і повнота, і ніжність звуку, і чіткість, і легкість виконання.
Завершився відділ «Фрескою Майдану» – твором, який Євген Станкович написав під впливом подій 2014 року. І розпач, і крики, і постріли, і віру в те, що це все – лише злий сон, закарбувала музика Станковича. Проте після фінальної битви, відголосу тривожного набату, раптом, наче понад пилом і туманом Майдану, пробивається крізь фактуру ніжна мелодія нашого гімну. Цей твір надзвичайно гарно підготував сприйняття «Панахиди за померлими з голоду». У залі Львівської філармонії вона періодично звучить – вже навіть є менш-більш сталий колектив виконавців: Оксана Муха та Олег Батов, Галицький академічний хор (керівник – Василь Яциняк), Мішаний хор Львівського музичного коледжу ім.. С. Людкевича (керівник – Оксана Долішна), АСОЛФ (художній керівник – Тарас Криса). Диригував Володимир Сивохіп.
Всі ми чудово розуміємо, що є виконання добрі, а є – еталонні. П’ятнадцятого жовтня «Панахида» Станковича хвилювала серця. У партитурі переплітаються художнє слово, хоровий та сольний спів, виразна оркестровка. Станкович – композитор з рідкісним даром мелодиста. Впродовж тривалого часу еталоном було виконання «Панахиди» за участі Ніни Матвієнко та Богдана Ступки. Їхня дуже виважена манера контрастує з емоційним тлом супроводу. Ніжне оплакування скрипки у дуеті з голосом Матвієнко тільки підкреслює стан людини, виснаженої морально і фізично до краю, яка вже не має сили на вияв таких сильних почуттів – тому не може бути й мови про кульмінацію. Оксана Муха її зробила – але дуже інтелігентно, без зайвого надриву. Складністю цієї мелодії є протяжні невагомі ноти в кінці кожної з фраз. Цього разу теплий голос виконавиці майже не тремтів на завершеннях фраз. А емоційність була навіть доречною у світлі плачу в голосі читця Олега Батова. Хочеться вкотре підкреслити талант Володимира Сивохіпа, який звів не тільки величезну кількість виконавців-учасників різних колективів у єдине ціле, але й дуже переконливо вибудував кульмінації у партії хору, оркестру, солістів. Особливо приємно, що автор, Євген Станкович, який був присутній у залі Філармонії, почув свій твір у такому натхненному доброму виконанні.
Замість post scriptum
На одному з концертів зловила себе на думці: до епохи романтизму перевагу у виконаннях мали композитори-сучасники. Цінувались твори, написані тут і зараз, саме для цього випадку. Романтики, з їхнім зацікавленням до минулого, розширили наше сприйняття, але це замилування минулим згодом змусило дзеркало музичної моди відвернутися від композиторів живих. На тлі досконалої музики минулих епох сучасна музична мова для багатьох, ясна річ, незрозуміла… «Контрасти» натомість на короткий час повертають те дзеркало до сучасності. Цікаво, чиї імена замайорять у ньому наступного року?
Тетяна Фішер
