“Милозвучність мови не в правильності, а в думці, в образі, в ритміці; в наповненості фрази, а не в зіткненні слів”, – вважає письменник і перекладач Андрій Содомора. На його думку, з українською мовою відбуваються небезпечні процеси: вона стає більш практичною, прагматичною і правильною – і втрачає натомість соковитість, фразеологічність. “Мова всихає”, – каже він.
Власне такими міркуваннями Андрій Содомора поділився на фестивалі античної культури, присвяченому пам’яті Соломона Лур’є*, який відбувся в Українському католицькому університеті. Перекладач розповів також про особливість античної поезії та пригадав ті часи, коли вчився мистецтву перекладу у знаного майстра цієї справи професора Лур’є.
Про Соломона Лур’є
В університеті Соломон Лур’є вів групу, в якій навчався Андрій Содомора з першого до останнього дня. Але університетськими стінами їхнє спілкування не обмежилося. “Коли Соломон Лур’є завершив викладацьку діяльність, наші зустрічі продовжувалися у нього вдома на так званих перекладацьких гуртках, на які приходило п’ятеро-семеро молодих перекладачів, – пригадує Андрій Содомора. – Професор був у домашньому одязі, всі ми сідали за круглий стіл і читали грецьких авторів. Кожен по черзі перекладав, Соломон Лур’є час від часу втручався, сам же найбільше любив читати Арістофана. На таких зустрічах у нас відбувався справжній екскурс в античність, і нам здавалося, що цей Арістофан чи Горацій сидить поряд”.
Соломон Якович Лур’є (7 січня 1891, Могильов — † 30 жовтня 1964, Львів) — український філолог-класик. Професор кафедри класичної філології Львівського університету ім. Івана Франка (1952–1964). Доктор історичних та філологічних наук, професор, педагог і науковець, дослідник, зокрема, грецької епіграфіки. Автор понад двох десятків наукових, популярних і дитячих книг з античної історії, культури та літератури, перекладач творів Ксенофонта, Плутарха та Демокріта. Він вдихнув нове життя в університетське середовище класичної філології. Виховав низку філологів-“класиків”
Саме професор Соломон Лур’є познайомив Андрія Содомору з твором давньогрецького драматурга Менандра “Відлюдник” і запропонував перекласти на українську мову. Тоді це була справді цікава знахідка. “Я погодився і почав перекладати комедію. Зараз вже не пригадую, де і як це робив, адже запам‘ятовується тільки те, що є творчим, тоді ж я сприйняв роботу над цим твором як щось механічне, – розповідає Андрій Содомора. – Але через 55 років безперервного перекладацького досвіду я повернувся до цієї праці, щоб перекласти її ще раз. Так з’явилася книга “Історія одного перекладу”. На старий переклад не дивився, бо не бачив у цьому сенсу, тому жоден рядок із старого перекладу не врятувався. Передовсім я хотів, щоб мова була абсолютно природна, а вірш міг прочитати і зрозуміти будь-хто. Це свідчення того, що зміст і форма – єдині”.
Сама ж тема відлюдника дуже зацікавила Андрія Содомору, він переконаний: “Поки буде існувати суспільство, людина, доти існуватиме тема відлюдника. Але також треба пам’ятати, що є відлюдники з плюсом – котрі не люблять людей, але і себе не підносять, а є з мінусом – котрі догоджають тільки собі, зневажаючи інших. Тому не даремно Менандр пише: “Якою ж то прекрасною є людина, якщо вона – людина!” Тобто людина, щоби стати людиною, має пройти важкий, тернистий шлях. Мабуть, теологи мають рацію, кажучи, що Бог сотворив людину у вигляді зерна, а дозрівати чи ні – це вже її справа”.
Що більше перекладається, то менше знаєш
Зі слів Андрія Содомори, що таке переклад, знають лише теоретики перекладу, а не практики. Тобто що більше перекладаєш, то менше знаєш, чим є переклад. Втім, є риса, без якої вкрай важко стати добрим перекладачем.
“Найважливіше, що потрібне перекладачеві, – це інтелігентність у найширшому розумінні цього слова. Тобто вміння робити правильний вибір у всьому і, зокрема, в доборі слів, – каже Андрій Содомора. – А от засаднича настанова для перекладачів з уст Горація звучить так: “Не важся слово перекладати цим же словом”. А яким – тут вже ніхто не дасть відповідь, тільки багаторічний досвід”.
Саме перекладацький досвід допоміг Андрієві Содоморі у пошуку слів не лише для перекладу, а й для написання власної поезії. Зараз, зізнається, практично не шукає побудови фрази, не роздумує над рядками – вони без зусиль лягають на папір. “А ще я страшенно люблю синтаксис. Переконаний – хто оволодів синтаксисом, той оволодів і письмом. Для мене найважливішим є синтаксис самостійних сурядних речень. Якби не “тире” (з французької – “постріл”) і не двокрапка, то, мабуть, я нічого не зміг би написати. І дуже не люблю й практично не використовую підрядних речень”, – додає Андрій Содомора.
Антична поезія є наскрізь гармонійною, а рима просто зайва
“Античність молода, а ми – старі з бородами, на 2000 років старші. Люди того часу були ближчі до слова і до природи, ми ж постаріли з усіма винаходами, технологізацією. Тому не дивно, що доба Відродження черпає соки саме в античності, тобто в молодості, – зауважує Андрій Содомора. – Але як тільки ми починаємо відділяти, що це античне, а це ні, то ми нічого не зрозуміємо, бо ми і вони – єдине. Античність або тут і тепер, або ніде. В духовному просторі нема “тоді”, “тепер”, “колись”, “там”, “тут”. В духовному просторі це єдине: ми ведемо діалог з Менандром, а він – з нами; Горацій – із Франком, Франко – з Горацієм… Тобто відбувається реальна співдія думок, ідей, образів, настроїв”.
Перекладач називає античну поезію багатовимірною, багаторитмічною, поліфонічною, звуковою та часокількісною і додає: “Антична поезія складна; і якщо ви хочете, щоби вона вам подобалася, то треба читати переспіви, які гарно звучать, мають риму. Але тоді це не буде антична поезія – у ній не буде ні глибини, ні філософії, ні поліфонії, нічого. Антична поезія є наскрізь гармонійною, а рима просто зайва: вона – як смішна прикраса”.
Загроза “правильної” мови
“Наша мова всихає, стає малосоковитою, малофразеологічною, стає більш практичною, прагматичною, правильною, і все це небезпечно для живої, природної мови, – наголошує Андрій Содомора. – Милозвучність мови не в правильності, а в думці, в образі, в ритміці; у наповненості фрази, а не в зіткненні слів. Я не розумію, чому замість “вдача” пишуть “удача”, замість “вправний” – “управний”. У цьому нема мелодійності, а навпаки – мова перетворюється на солодкаву жувальну гумку. А те, що ми говоримо неправильно сьогодні, умовно кажучи, завтра буде у шкільних підручниках. Наприклад, сьогодні у шкільних підручниках вказано, що “працюймо”, “робімо”, “співаймо” – це наказ, тоді як, на моє глибоке переконання, це діаметрально протилежна річ – заклик. Наказ – це імперія, а заклик – республіка. Це навіть не граматична, а суспільно-політична категорія”.
