«Театральний костюм для актора, так само важливий, як для офіцера мундир або для ландскнехта — обладунки», – так написав Костянтин Тур-Коновалов та Денис Замрій у своїй праці про Олександра Довженка «Режисер». Журналістка Гал-інфо вчергове вирушила за куліси Театру імені Марії Заньковецької щоб дізнатись, хто і як створює одяг для заньківчан.
Вбрання несе в собі таємницю чарівності, надає певний заряд азарту, куражу акторській грі та є невід’ємною складовою художнього образу вистави.
У львівському театрі імені Марії Заньковецької за пошиття костюмів відповідає начальниця кравецької частини Марія Михнович, яка пропрацювала у театрі третину його історії – 33 роки. За освітою художник, за покликанням кравець. Пройшла відповідні курси, аби навчитись і дізнатись про тонкощі створення одягу.
«Прийшла до театру, коли мені було 27 років. Через шість – мене призначили начальником цеху. До того пройшла додаткові курси шиття. Моєю викладачкою була професійна кравчиня, яка вчилась і працювала закордоном, тому вона мала цікаві технології викладання. Звісно, що у роботі мені дуже допомагає художня освіта і вже той досвід, який я набула за час роботи у театрі.
Спершу я спостерігала за старшими майстрами. Вважаю, якщо людина має талант, бажання і любов до своєї справи, то це сприятиме професійному зростанню. Але не потрібно цуратись роботи, адже досвід– це також показник. Для того, щоб осилити цю науку і п’яти років замало, бо ми не маємо одного шаблону, за яким шиємо одне й те саме. Режисер завжди намагається удосконалити виставу, а у художника – з’являються нові ідеї костюмів.
Сьогодні наш пошивний цех складається з двох майстрів і майстрині, які втрьох шиють чоловічий одяг. За жіночий – відповідаємо ми четверо. У нашому цеху також є й свій майстер з пошиття взуття. Тобто всього семеро людей відповідають за одяг і один за взуття. Я рада, що працюю у колективі професіоналів, де кожен якісно виконує свою роботу.
Машинки театр купив нам вже досить давно, проте їх робили на совість, адже вони досі нам справно служать. Головне те, що вони зручні у роботі та швидкі. Для нас також важливо, щоб техніка допомагала нам шити якісні речі, в яких актори на сцені будуть почувати себе комфортно та впевнено. Колись у нас були машинки з ніжним приводом і така стара машинка «Подолка», яка ще пам’ятає минуле століття. До речі, я її ще застала. Також була ніжна «Зінгер».
Перш ніж шити, нам потрібно побачити, яким має бути костюм. Тому художник-постановник спершу робить макет декорацій та ескізи костюмів. Після того ми ознайомлюємось та обговорюємо вбрання. Не можу, навіть такого згадати, щоб задум художника нам не вдалось перенести на тканину. Звісно ж, що можна намалювати якесь мереживо чи якусь деталь, яких ми не маємо в наявності. Але цю проблему можна легко вирішити, знайшовши потрібну деталь в магазині чи в гуртівні.
Як правило, ми вдвох з художником визначаємо, з якого матеріалу буде той чи інший костюм. Він має свої побажання щодо матеріалу та кольору. А щодо якості тканини, то це вже я дивлюся: чи легка тканина в пошитті, як буде лежати, як носитись, чи приємна тілу. Декілька днів потрібно для того, щоб обговорити тканину, продумати довжину, зняти мірку, закупити матеріал та зробити примірку. А тоді вже приступаємо до роботи. Зрозуміло, що зараз в нас багато заплановано костюмів і звичайно, що не всі готові на раз. Один костюм швидше, інший пізніше робимо.
Сьогодні наш цех продовжує готуватись до прем’єри вистави «Марія Заньковецька», яку глядачі зможуть побачити вже 11 листопада. Актори будуть вбранні в одяг у стилі 1880-1890 років: хутра, рукавички. Але не обійдеться без народних костюмів. Художник обрав переважно спокійні, пастельні кольори. Часом залишки тканин віддаємо дітям в школи-інтернати, аби вони розвивали моторику пальців, коли шитимуть плаття для ляльок чи коли вироблятимуть черговий презент для друзів.
Для пошиття ми переважно використовуємо такі тканини, які гарно падають зі складками. Стараємось брати більш натуральні, хоча в наш час не дуже виходить, бо усюди переважно синтетика. Намагаємось обрати найкращі матеріал, але вряди– годи мусимо використовувати і шифон, і атлас. Наприклад, народні костюми робимо частіше з натуральних тканин. А ось, якщо це історичне плаття, то обов’язково під низ нашиваємо приємну для тіла тканину, щоб було зручніше носити і не відволікало актора від гри на сцені.
Ми завжди працювали з професійними художниками. Наприклад, Мирон Кіпріян, якому вже 87 років, з яким я підготувала половину його вистав. Найбільше мені сподобалась працювати з ним над виставою «Ромео і Джульєтта» – це було свято. Також я запам’ятала виставу «Ісус, син Бога живого». Ще в нас був Бортяков – майстер своєї справи. Також ми працювали з художницею Людмилою Боярською. Усі вони геніальні в своїх ескізах і постановках, тому наша співпраця ніколи не викликала складнощів.
Я завжди дивлюся вистави – результат співпраці всіх заньківчан. Маю можливість подивитися «здачу» вистави – це передпрем’єрний показ, генеральна репетиція. Потім йду на прем’єру. Інколи й ще раз дивлюся, коли є два склади. Та перед тим під час репетиції намагаюсь зауважити, якісь недоліки в костюмах. Актриси часто просять розповісти їм як костюм сидить на них і як виглядає з глядацької зали.
Інколи буває таке, що актори, переважно актриси, під час примірки говорять свої побажання. Одні хочуть виглядати ще худішими, а інші навпаки кажуть: «мені дуже не затягуйте». Ми зрідка сперечаємось, бо вбрання несе в собі таємницю чарівності, надає певний заряд азарту, куражу акторській грі та є невід’ємною складова художнього образу вистави».
Фото: Олена Ляхович
