3 листопада 1973 р. Станіслав Людкевич одружився із Зеновією Штундер. Свідками при розписці в бюро загсу тодішнього Ленінського району м. Львова були Марія Білинська та Орест Березовський. Після офіційної церемонії поїхали до ресторану “Інтурист”, де в тісному колі відзначили цю подію.
Свідоцтво про одруження Станіслава Людкевича і Зеновії Штундер. Львів, 3 листопада 1973 р.
Її початок лежить 25 роками раніше… Зеновія Штундер після закінчення Станіславського музичного училища продовжила навчання на історико-теоретичному факультеті Львівської консерваторії. Керівником її дипломної роботи був Станіслав Пилипович. Закінчивши аспірантуру у Києві і захистивши кандидатську дисертацію, Зеновія розпочала викладацьку роботу у Львівській консерваторії. Тоді ж стала асистенткою професора Людкевича. Вони часто зустрічались, розмовляли на різні теми, ходили на концерти і навіть обідати в ресторан Інстурист”, де Станіслав Людкевич мав зарезервований свій столик. У 50-х роках професор не раз влітку приїздив до Івано-Франківська, де жили батьки Зеновії.
Станіслав Людкевич в Івано-Франківську, 1958 р.
У тому часі не раз велися розмови про музикознавчий доробок Станіслава Пилиповича. Отож, Зеновія Штундер звернулась до віденських колег і отримала з архіву копію дисертації Людкевича “Два причинки до питання розвитку звукозображальності” та переклала її українською мовою. Зеновія Костянтинівна почала упорядковувати збірник музикознавчих праць, який мав вийти до 90-річчя професора. Проте через величезний обсяг праці – адже треба було переглянути західноукраїнські часописи майже за 40 років! – упорядник не змогла вкластися в термін і матеріал потрапив у видавництво «Музична Україна» в лютому 1970 р.
Зеновія Штундер і Станіслав Людкевич біля будинку по вулиці Військовій, 7 (тепер – Людкевича, 7)
Тим часом з видавництва почали надходити листи з вимогами вилучити зі збірника всі рецензії Станіслава Людкевича. Вносяться скорочення у такі статті як “Наші співаки і народна справа” (надрукована 1900 р.), “Кілька слів про потребу заснування українсько-руської музичної консерваторії у Львові” (надрукована 1902 р.), вилучається статті “Справа нашого церковного співу” (надрукована 1921 р.) і “Про красу української народної пісні” (написана 1969 р.), а в назві статті “Про націоналізм у музиці” “загрозливе” слово замінили на – “національне”.
Наречені та свідки: Марія Білинська, Станіслав Людкевич, Зеновія Штундер, Орест Березовський. Львів, 3 листопада 1973 р.
Тоді ж дирекція видавництва “Музична Україна” повідомила, що книга зможе вийти друком лише у 1972 р. і в скороченому обсязі – з огляду на брак паперу. Наводимо рядки листа Анатоля Кос-Анатольського, надісланого з цього приводу Голові Спілки композиторів України Андрію Штогаренку і директору видавництва Григорію Кулиничу (копія листа зберігається у фондах Музею). “Якщо видавництво мало папір на видання збірника музичних анекдотів “Музиканти сміються” тиражем 115 тисяч та російською мовою тиражем 100 тисяч, то соромно мотивувати браком паперу скорочення в збірнику (запланованого тиражем всього в 5 тисяч) такого відомого і заслуженого для української музичної культури автора, як Станіслав Людкевич”.
Книга вийшла друком у березні 1973 р (тиражем 1,5 тисячі). Кілька днів вона була у продажу, потім її вилучили, а в липні віддали на знищення. У консерваторії відбулось засідання, а фактично судилище з метою «обговорення» збірника. Крім раніше написаних, в цілому позитивних рецензій (з деякими цілком слушними зауваженнями й побажаннями) Марії Загайкевич та Яреми Якубяка, зачитали три нищівні відгуки.
Обкладинка збірника музикознавчих праць Станіслава Людкевича. Київ: “Музична Україна”, 1973.
Ось деякі рядки з них. “Зеновія Штундер проявила себе науковцем політично неграмотним, а в деяких місцях і навіть ворожо тенденційним”.
“Штундер стоїть на чужих радянській науці позакласових, об’єктивістських позиціях, часто уникає надання чіткої політичної оцінки тим чи іншим явищам, подіям, товариствам, газетам, окремим митцям”.
“Штундер єдиний музикознавець на Україні, що має вільний і необмежений доступ до особистого архіву Людкевича. Але є небезпека, що це її щастя може перетворитися в нещастя для української музичної культури”.
В результаті дослідницю звільнили з роботи (у трудовій книзі п. Штундер цинічно записано: “Освобождена от занимаемой должности по собственному желанию”).
Титульна сторінка видання музикознавчих праць Станіслава Людкевича.
Опісля в консерваторії відбулися партійні збори, на яких вирішили перебрати архів Людкевича, щоб не потрапив «у руки реакції», а з Києва щоразу дзвонили і приїздили з пропозиціями передати його в їхні музеї. Однак професор всім відповідав: “Мій архів є в добрих руках”. “15 червня 1973 р., – як згадує пані Штундер, – композитор в нотаріальній конторі склав заповіт, в якому все своє майно і архів записав мені. Проте і далі дехто радив йому розписатися, інакше “знищать її і вас”. Ми розписалися 3 листопада 1973 р.”.
Станіслав Людкевич ставить підпис у книзі реєстрації шлюбів. Львів, 3 листопада 1973 р.
Згадує артистка Софія Федорцева: “Одного дня вранці я побачила, як молода жіночка малює зеленою фарбою велику огорожу навколо дому. Я здогадалась, що це дружина Станіслава Пилиповича. З її приходом перед домом композитора появились чудові квіти. Красивим і поетичним став дім Станіслава Пилиповича. Та найбільш важливою переміною з приходом дружини в дім композитора було те, що Станіслав Пилипович виходив з дому не один, а з дружиною. Завжди удвох сходили вони по сходах тихої вулиці, прямуючи до міста”.
Микола Колесса в гостях у Станіслава Людкевича, 1979 р.
Микола Колесса писав, що в часи, коли Людкевич “жив на своїй холостяцькій квартирі, він не любив, щоб його відвідували. Зате після того, як він поселився в своєму власному домі, а головно після одруження, коли то в його хаті запанував зразковий лад, а на городі появились квіти, посаджені дбайливою рукою, Станіслав Пилипович радо вітав у себе гостей”.
Концерт з нагоди 100-ліття Станіслава Людкевича у Львівській філармонії, 1979 р. На передньому плані сидять: Олександра Деркач, Станіслав Людкевич, Зеновія Штундер, Марія Білинська.
А тепер надаємо слово Марії Білинській: “Зеновія Костянтинівна, – це необхідно кожному признати, – зуміла виректися абсолютно свого особистого життя, і весь час, всі сили й енергію присвятити професорові.
Зеновія Штундер та Станіслав Людкевич на подвір’ї власного будинку. Львів, 1970-і роки.
Мабуть, мало знайшлось би жінок, щоб так “жертвенно” віддались опіці другої людини. Вона єдина прийнялась цих обов’язків і виконувала їх з повним самовідреченням, ніжністю і душевністю”.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК
старший науковий співробітник Музично-мемеріального музею Соломії Крушельницької
