175 років тому народився провідний галицький політик, громадський діяч, педагог і просвітник Юліан Романчук (1842–1932).
«Довгі роки тримав він у своїх руках керму української політики в Австрії, але сліди своєї діяльности, енерґії та ініціятиви залишив на всіх царинах українського життя» – писав про нього історик о. Ізидор Сохоцький (Сидір Ярославин, 1895–1977), який особисто знав Ю.Романчука ¹.
Народився Юліан 24 лютого 1842 року в селі Крилос біля княжого Галича в родині народного вчителя Семена Романчука, вихідця зі Збаража. Мати була донькою священика. У 1847 році родина переїхала до села Дуліби біля Стрия. Тут Юліан закінчив три класи народної школи. До 4-го класу він ходив до Стрия.
З 1852 року Ю.Романчук навчався два роки у гімназії в Станиславові (Івано-Франківську), а у 1860 р. склав матуру у Львові. «Маючи з молоду нахил до ширшої діяльности, заснував у гімназії тайний студентський гурток і видавав нелегальну газетку, та так передавав своє знання товаришам і защіплював у них любов до свого рідного» ².
Відтак Романчук вступив на філософський факультет Львівського універсутету ім. Цісаря Франца І, який закінчив 1863 року. У ці роки в Галичині поширювався рух молодих народовців. «Романчук приступає до народовців і очолює тих, що перейшли від теоретичного українофільства до органічної праці над розвитком народу. Працю цю треба було починати від самих основ, то ж не було майже ділянки національного життя, до якої не приложив би він своїх рук. Ідеологію свою творив Романчук у молодому віці під впливом творів Шашкевича, а пізніше поезій Шевченка» ³.
Після університецьких студій він отримав 1863 року посаду заступника учителя ІІ німецької гімназії у Львові, у 1868-му перейшов на роботу до Академічної гімназії – першого середнього навчального закладу з руською (українською) мовою викладання. Згідно з розпорядженням Краєвої шкільної ради від 12 серпня 1877 року, Ю.Романчук отримав титул професора гімназії. Він викладав латинську та грецьку мови, а також каліграфію. Викладацькою діяльністю продовжував займатися до переходу на емеритуру (пенсію) у 1900 році.
Окрім того, вважав він своїм обов’язком національне виховання гімназистів та працю над шкільними підручниками. «Зпід його руки вийшли цілі кадри національно свідомої, ідейної і характерної молоді. Був теж Романчук одним із найбільш діяльних і заслужених членів шкільної комісії, що під проводом директора академічної гімназії о. Василя Ільницького займалася укладанням і справлюванням шкільних підручників українською мовою. В 1879 році вийшли друком зладжені ним «Руська читанка для четвертої кляси народних шкіл» і дві частини «Читанки для низших середних шкіл». Історичною заслугою Романчука є те, що він зірвав з «язичієм» і ввів до підручників народню мову, а опісля заходом його та Олександра Барвінського введено до них і фонетичний правопис» ⁴.
Займався Ю.Романчук активною громадською роботою. Він став у 1868 р. одним із засновників товариства «Просвіта» та його першим секретарем. З ініціативи о. Степана Качали для опрацювання статуту майбутнього товариства було створено організаційний комітет, до якого входили, крім Романчука, урядники Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професори гімназії й учительської семінарії Анатоль Вахнянин, Омелян Партицький, Павлин Свєнціцький, Олександр Борковський, студенти Андрій Січинський і Олександр Огоновський.
Не припиняв Ю.Романчук своєї праці для «Просвіти» й у подальші роки: «Ціле своє життя був тісно зв’язаний з цим товариством, довгі літа був членом його Головного Виділу, редаґував його видання, писав для нього популярні книжечки, а в рр. 1896-1906 був його головою. В 1902 році видає Романчук накладом «Просвіти» перше в Галичині повне, популярне видання творів Шевченка, з поясненнями, що скоро розійшлося. Заохочений успіхом почав він від 1904 року видавати під фірмою «Просвіти» науково-популярне видання клясиків української літератури «Руську Письменність», перезвану по війні на «Українське Письменство». У 25-и томах появилося вперше на всіх українських землях повне видання українських письменників від Котляревського аж до Нечуя-Левицького із життєписами та широкими поясненнями мало вживаних або незрозумілих для загалу слів. Це була колосальна праця, коли зважити, що Романчук при редагуванні такого широко закроєного видання не мав жадних співробітників і навіть сам переводив незвичайно солідно коректу, а воднораз був головою Парляментарної Репрезентації і керував українською політикою в Австрії» ⁵.
У 1873 році був Ю.Романчук одним із співзсновників Товариства ім. Т.Шевченка (потім НТШ), друкував свої праці у «Записках НТШ». У 1873–1878 рр. редагував газету «Правда». Від 1 жовтня 1879 року видавав двотожневик (потім тижневик) «Батьківщина». У 1880 році він став одним із організаторів видання популярної щоденної газети «Діло», а у 1903-му заснував у Відні місячник німецькою мовою “Ruthenische Revue (Ukrainische Rundschau)”.
Він зрозумів значення активної політичної діяльності. Ще 1871 року Ю.Романчук стає співзасновником товариства «Руська рада», провідні позиції у якому належали москвофілам. «Та коли провід москвофілів став виявляти щораз виразніше об’єдинительні московські тенденції, Романчук дав у 1885 році почин до оснування першого українського політичного товариства «Народна Рада» і довгий час стояв у його проводі. Оснування цього товариства означало емансипацію народовців з-під впливу москвофілів і розрив із ними. За почином Романчука засновуються такі товариства і по повітах, а перші політичні віча, влаштовані Романчуком на провінції, розворушують нарід» ⁶.
У 1883 році почав Ю.Романчук висувати свою кандидатуру до Галицького сейму. Для цього він обрав виборчий округ Калуш–Бібрка. Отець Олександр Стефанович згадував про той час: «Від початку конституцийної ери р. 1861 до р. 1883 володїли в нашім полїтичнім житю т. зв. сьвятоюрцї. Вони заняли при помочи капітул (львівської і перемиської) під свій вплив цїлий наш клир, а через него і нарід, мали в своїх руках поважнїйші інституциї (Народний Дім і Ставропіґію), висилали до сойму і парляменту своїх людий, тай взагалі були тодї речниками руського народу і тїшили ся не раз й прихильностю правительства. І треба признати, що боронили інтересів народа, як лиш уміли і могли… Супроти того не могли тод]шні народовцї самостійно виступати і власними силами щось вдїяти; але сполучені з сьвятоюрцями могли в общій справі вже богато заважити, тим більше, що складали ся з ідейних і рухливих людий. Так отже нагальний напір Поляків спонукав обі сторони до порозуміня і солїдарного дїланя. А першим важнїйшим обявом того були соймові вибори на веснї 1883 p., переводжені згідно обома партиями. Тодї то відступила сьвятоюрська “Руска Рада” вперве від ставленя своїх кандидатів, а передала се дїло “Головному Рускому Комітетови Виборчому”, зложеному з делєґатів обох партий. І так входили в сей комітет з нашої сторони: д-р Антін Горбачевський, д-р Александер Огоновський, Володимир Підляшецький, Юлїян Романчук, о. Александер Стефанович, д-р Корнило Сушкевич і д-р Юлїян Целевич. З сьвятоюрцїв належали: Юлїян Геровський, д-р Іван Добрянський, д-р Іван Литинський, Йосиф Марков, о. Теофіль Павликів, Амврозий Полянський, о. Яков Шведицький і Яків Явдик… Симпатична особа п. Романчука, красна його бесіда і порушенє всяких жизненних справ народа викликали загальне одушевленє. Колиж прийшло опісля до ставленя кандидата, весь народ заявив ся одноголосно за п. Романчуком. Здає ся, що деякі визначнїйші сьвятоюрцї повіта не конче були вдоволені сим несподїваним вислїдом, але не сьміли вже того виявити супроти волї загалу. Розуміє ся, спільний комітет потвердив кандидатуру, а на два дни перед вибором скликано ще раз збір всїх виборцїв, на котрім п. Романчук вдруге явив ся і промовляв. По сїм мусїв результат вийти корисний. П. Романчук зістав вибраний проти польського кандидата великою більшостию голосів» ⁷.
Відтак Ю.Романчук обирався до Галицького сейму ще у 1889 році, коли він очолив в ньому «Руський клюб». У 1891–1897 та 1901–1918 рр. він був членом Палати послів австрійського парламенту (Райхсрату), а з 1910 р. – його віце-президентом. У 1907–1910 та 1916–1917 роках Романчук очолював Українську Парламентську Репрезентацію.
Олександр Барвінський
Від початку своєї діяльності у Галицькому сеймі Ю.Романчук ставив питання рівних прав для галицьких русинів, їхньої мови, розширення мережі шкіл і гімназій, захист інтересів селян і міщан.
Ю.Романчука вважають одним з творців «Нової ери» – спробою порозуміння польських і руських політичних сил в Галичині 1890 року за посередництва віденського уряду та київських українських діячів – Володимира Антоновича та Олександра Кониського. «Ініціятиву до неї дав австрійський уряд, шо з огляду на небезпеку війни з Росією хотів задоволити домагання українців і цим способом з’єднати собі їх прихильність до держави. Позакулісові переговори в цій спразі, в яких брали участь теж наддніпрянські українці, тривали довший час і в них головну ролю відіграв Олександер Барвінський… Романчук був інформований про все тільки загально. Уряд доручив перевести цю справу намісникові Галичини гр. Бадені… Бадені поставив провід народовців в таке становище, що їм треба було проголосити заяву льояльности супроти австрійської держави і династії та свою орієнтацію на західню культуру через католицьку церкву.
Заяву таку пришилось зложити Романчукові, як голові соймового клюбу послів. Дня 25 листопада 1890 р. виголосив він у соймі промову, в якій з’ясував програму народовців. Згадавши про загрозу війни та що саме «ми підготовляємо поле для боротьби між Сходом і Заходом», перейшов історію змагань галицьких українців до розвитку, як самостійного народу, зачавши від Маркіяна Шашкевича і врешті подав такі точки програми народовців:
1.) Признавання самостійности своєї народности і мови, окремої від московської і польської та особлива дбалість про них;
2.) Вірність для австрійської держави і династії;
3.) Вірність греко-католицькій Церкві;
4.) Поміркований лібералізм;
5.) Дбання про розвиток селянства і міщанства.
Закінчив Романчук свою промову заявою, що має довір’я до уряду і відкликуєгься до нього, щоб зайнявся глибше українською справою і відносився однаково до одного і другого народу» ⁸.
Москвофіли та радикали не могли пробачити Романчукові такої позиції і трактували її як «зраду інтересів руського народу». Тим більше, що «Нова ера», окрім дрібних винятків (відкриття кількох гімназій, впровадження фонетичного правопису, запрошення Михайла Грушевського до Львівського університету) не принесла реальних результатів для галицьких русинів. Тому вже у 1894 р. Ю.Романчук змушений був перейти до опозиції та відмовитися від компромісів з владою.
У 1899 р. він став одним з організаторів Національно-демократичної партії та її першим головою. Його заступниками стали М.Грушевський і А.Борковський. Головними завданнями нової партії була боротьба за створення у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з українською адміністрацією і крайовим сеймом у складі Галичини, Буковини та Карпатської Русі.
Така програма не була фантастичною. Ідею Сполучених Штатів Великої Австрії за планом, розробленим у 1906 році румунським правником Аурелом Поповичем, підтримував спадкоємець цісаря Франц Фердинанд (1863–1914).
В подальшій перспективі партія постановила боротися за створення незалежної соборної Української держави. Ставилися теж питання боротьби за загальне виборче прово, заснування українського університету.
У Полтаві на святі з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. 1903 рік. Верхній ряд (зліва направо): Олена Пчілка, Юліан Романчук, Ганна Барвінок. Середній ряд: Надія Кибальчич, Оксана Стешенко, Настя Розторгуєва. Нижній ряд: Василь Сімович, Катря Сулимовська, Мартин Корчинський; Володимир Розторгуєв.
У 1903 Романчук їздив до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. «Уряд не дозволив промовляти на академії в честь поета українською мовою, але не міг того заборонити громадянинові чужої держави. Поява на естраді дуже репрезентативного старого парляментариста і провідника Галичини та його гарна промова українською мовою викликала у вщерть виповненій залі незвичайне враження. Багато учасників свята, що не чули ще українських публічних промов і думали, що українська мова ще невироблена і до таких виступів не надається, заявляли опісля, що їм аж по такій промові відкрилися очі і вони повірили в майбутність свого народу» ⁹.
Під час І Світової війни Ю.Романчук очолював у Відні Український допомоговий комітет і Українську культурну раду, які займалися допомогою та просвітою біженців з Галичини та Буковини.
Він був членом Української Національної Ради, яка проголосла 19 жовтня 1918 р. Українську Державу на українських етнічних землях Австро-Угорщини. В листопадові дні 1918 року Романчук приймав у Львові присягу в першого уряду ЗУНР.
«Коли українські війська залишили 21 листопада Львів, польська військова команда ув’язнила 76-літнього старця і повезла на залізницю, щоб відставити його до концентраційного табору. Довідавшися про це від возного намісництва – українця, д-р Лев Ганкевич негайно удався до намісництва й повідомив графа Скарбка про ув’язнення Романчука. Граф сів до авта й погнався в напрямі до Перемишля, і мабуть у Медиці наздігнав поїзд. Забрав Романчука і за згодою польського генерала Розвадовського, відвіз його до Львова на вул. Камп’яна ч. 5» ¹⁰.
Львів, вул. Палія, 5
Ю.Романчук мешкав у Львові на вул. Камп’яна (тепер вул. Палія), 5. Був у нього син Тит Романчук (1865–1911) – талановитий художник-імпресіоніст.
На початку 1920-х Ю. Романчук очолив дорадчий орган політиків-ветеранів – «Раду сеньйорів».
Рада послів Антанти 15 березня 1923 року прийняла остаточне рішення: «визнати за Польщею всі права суверена на територіях Галичини».
Галичани не визнали рішення Ради Послів. У березні 1923 року на галицьких землях відбулись десятки мітингів та інших акцій протесту. На одному з найбільших таких мітингів 24 березня 1923 року на площі Святого Юра у Львові було зложено урочисту присягу: “Ми український нарід присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з’єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!”. Присягу від галичан приймав Юліан Романчук.
Помер сеньйор галицьких політиків на 93-му році життя 22 квітня 1932 року. Поховали його поряд із сином Титом на 69 полі Личаківського цвинтаря. За радянських часів могилу Романчуків було втрачено. У 1990-х її відновили та встановили пам’ятник.
