20 жовтня, у Львові в Українському католицькому університеті презентували перше україномовне видання «Цивільний кодекс Галичини 1797», передає Вголос.
Цивільний кодекс для Галичини (та Буковини) 1797 року є першою в історії кодифікацією приватного права в сенсі сучасного логіко-правового вчення. Автором тексту, що заклав основу Цивільного кодексу для Галичини 1796 року, був Карл-Антон Мартіні. Цей документ став базою для наступних праць із кодифікації, що призвело до появи Загального цивільного кодексу німецьких наслідних земель Австрійської монархії. Це українське видання кодексу є вагомим зверненням до історичного досвіду кодифікації на українських землях.
Мар’ян Мартинюк, один із перекладачів книги з німецької, розповів, що завдяки цьому кодексу можна зрозуміти, які права та відносини були того часу в суспільстві.
У книзі є розділи, що розповідають про відносини між слугами та господарями. Також норми, що регулювали права та закони в загальному, права між батьками і дітьми, право набуття власності, спадкові угоди, договори тощо. Більшість із цих норм була пізніше закладена в основу цивільного кодексу Австрійської імперії.
Правовий акт, який передував ще всесвітньовідомому Цивільному кодексу Наполеона 1804 року, є яскравим свідченням епохи та дає уявлення про тогочасні суспільні і приватні стосунки в Галичині, вважає один з видавців книги, учасник Асоціації випускників Юридичного інституту ПНУ, партнер у юридичній компанії Moris Group Олег Париляк.
Далі – лекція Олега Париляка про Кодекс Галичини, виголошена в Івано-Франківську
Закон, що робить із вільних невільників, і навпаки
Ми всі родом з Галичини, але так сталося, що живемо і працюємо в Києві. У доволі частих переїздах з Києва до Франківська їдемо через Кременець у Тернопільській області. Коли проминаєш це містечко, майже фізично відчуваєш перетин невидимого кордону – неіснуючого тепер кордону з Галичиною.
Олег Париляк, партнер у юридичній комрпанії “Moris Group”.
Невідомо, хто у 1795 році входив то тієї Австрійсько-Російської міждержавної комісії з поділу Речі Посполитої, хто водив по карті олівцем, вирішуючи, які міста та села відійдуть до Російської імперії, а які увійдуть у складі Королівства Галичина до імперії Габсбургів, але Кременцю не пощастило. Олівець пройшов по його межі, і місто на довгі роки стало прикордонням Росії. А просто за Кременцем стала Австрія. Думки про контраст приходять у голову щоразу, коли опиняєшся в Кременці. Колись відоме місто ілюструє, що принесла кожна з імперій на українські землі.
Обидві імперії перш за все скасували законодавство, яке існувало в той час на приєднаних землях, – Литовський Статут, і запровадили власні закони.
В Австрії з середини XVIII століття вже працювали над розробкою цивільного законодавства. На той час добре розуміли, що настали нові часи і монархія мусить дати новим землям новий Закон. Австрійська влада мала проект Цивільного кодексу – недосконалий, багато в чому сирий, з помилками смисловими та орфографічними, не цілком ще готовий до застосування документ. Але прийняла рішення все одно видати для Галичини цей Кодекс.
Цивільний кодекс вийшов для Західної Галичини 13 лютого 1797 року, а вже 8 вересня цього ж року й для Східної Галичини, до якої належала і територія сучасної Івано-Франківщини. Повністю доопрацьований Загальний Цивільний кодекс Австрії був підписаний імператором через 15 років і набув чинності з 1 січня 1812 року. Таким він існує і донині, зі змінами та доповненнями, звичайно.
Уже тепер ми знаємо, що наш Цивільний кодекс з’явився навіть раніше за всесвітньовідомий Цивільний кодекс Наполеона 1804 року.
За кордоном Галичини на окупованій Російською імперією частині України, у тому ж таки Кременці, цивільний кодекс узагалі ніколи не з’явився – до кінця свого існування імперія так і не спромоглася чи не наважилася дати своєму народові право. Робота над кодифікацією ніби відбувалася і проекти напрацьовувалися, однак жоден з них так і не був затверджений через спротив російської церкви та російської еліти. Перший цивільний кодекс на тих землях з’явився тільки в радянські часи – 1 січня 1923 року. І це був Цивільний кодекс Російської Федеративної Соціалістичної Радянської Республіки.
Наприкінці XVIII століття, коли перекроювалася карта Європи, Кременець був центром релігійного та культурного життя. У його єзуїтському колегіумі, пізніше ліцеї, зберігалася бібліотека на 50 тисяч томів. В ній числилися 1500 першодруків XVI століття. З приходом російської влади через участь студентів ліцею у Варшавському повстанні навчальний заклад закрили. Його бібліотеку вивезли до Києва, де на її основі заснували університет Святого Володимира – тепер університет імені Шевченка. Навіть ботанічний сад, розбитий позаду Кременецького колегіуму, повністю викопали і також вивезли – до сьогодні цей сад росте позаду Київського національного університету.
У Галичині цісар Йосип ІІ у 1782 році відновлює Львівський університет.
У Великій Україні Катерина ІІ у 1783 році відновлює кріпацтво.
Цісар Йосип ІІ скасовує кріпацтво у 1781-1782 роках почергово, починаючи з Чехії. До речі, хрести у галицьких селах 1848 року встановлені з нагоди скасування панщини, а не кріпацтва. Австрійська монархія забезпечувала абсолютистсько-просвітницьку форму правління, як її означує професор Віденського університету Крістіан Нешвара, що був нашим партнером у перекладацькій роботі над Цивільним кодексом Галичини. І у параграфі 296 цього Кодексу сказано, що в Австрії не існує ні рабства, ані кріпацтва. Можете вважати це галицьким снобізмом, але нам є чим пишатися! І історією Галичини у складі Австрійської імперії як своїм минулим пишатися варто.
Тодішнє законодавство Австрійської імперії передбачало покарання до 20 років ув’язнення за причетність до злочинів работоргівлі, а усі люди, які потрапляли на територію Австрії, автоматично ставали вільними. Навіть якщо це були раби на кораблях Османської імперії, де в той час работоргівля процвітала.
Історичні екскурси та філософські відступи: три роки на переклад
Цивільний кодекс Галичини був перекладений з німецькомовного оригіналу латинською і польською мовами. Незважаючи на велику кількість українців, що мешкали в Галичині, правовий акт ніколи дотепер не виходив українською мовою. У XVIII-XIX століттях, очевидно, для цього не було необхідності – правники володіли латиною. Пізніше кодекс був перекладений також російською – цей переклад робили з латини і видали у Москві. “Гражданский кодекс Восточной Галиции 1797 года” – перекладач Антон Гужва, викладач Харківського національного університету ім. Каразіна, упорядник – Володимир Зубар з Одеської юридичної академії. Російськомовна книга була видана як перекладацький посібник – вона синхронно містить латинський та російський тексти.
Над перекладом Цивільного кодексу для Галичини – а так звучить його назва в оригіналі – працювала івано-франківська перекладачка Олена Павлишинець. Її український переклад був настільки художнім, що довелося просити наших колег з Прикарпатського університету привести його у юридичну відповідність. І тоді ми отримали текст теперішнього Цивільного кодексу – колеги перестаралися і замінили всі терміни та автентичні вирази на сучасні. Хоча насправді Цивільний кодекс Галичини за стилем свого викладу зовсім не схожий на Цивільний кодекс України. Третю спробу перекладу взяв на себе партнер нашої компанії Мар’ян Мартинюк – він студіював право у Віденському університеті, тісно співпрацював з професором Віденського університету, чудовим цивілістом Крістіаном Нешварою. На роботу з текстом пішло майже три роки, в основу ліг варіант Олени Павлишинець.
Робота була дуже непростою. Текст цього Цивільного кодексу був ще сирим, і ми бачимо, що науковці, які його подавали, не втримувалися і вдавалися до історичних екскурсів, відволікалися від юридичних визначень і, що незвично для правового акту, робили філософські відступи. При цьому використовували багато старих німецьких слів – таких, яким ні перекладачі, ні словники не давали визначення.
Оскільки перекладач працював поруч зі мною в офісі, я впродовж року мав задоволення спостерігати, як він долав усі труднощі перекладу, і мушу зауважити, що це йому добре вдалося. При цьому він зберіг специфіку тексту, його автентику і особливості стилістики. Відомий літературний редактор Ярослав Довган відзначив особливу якість перекладу і “дух” тексту, так що його буде цікаво читати не тільки юристам.
Що написано пером, не витягнеш і волом
Читання Цивільного кодексу для Галичини є читанням книги про життя людей того часу, приватні відносини між ними, про особливості нашого галицького життєвого укладу. Звичайно, спадає на думку питання: чи не нав’язала нам тодішня австрійська влада відносини, які були не притаманні нашому життєвому укладу, чи ґрунтуються ці закони на нашому звичаєвому праві?
Відомо, що перед виданням Цивільного кодексу Австрії Комісія з кодифікації збирала думки і пропозиції від представників з усіх коронних земель, у тому числі від науковців Львівського університету. Але наскільки вони були враховані? Можливо, ми своїм перекладом сприятимемо новим науковим дослідженням і допоможемо знайти відповіді на ці підставові запитання.
Коли читаєш правові норми, подані в Кодексі, дивуєшся, наскільки вони сучасні і наскільки відповідають тим нашим традиціям, які глибоко закорінені у свідомості галичан. “Про права осіб” – визначенню прав відданий цілий розділ. Тут права розділяються на вроджені і набуті. На той час до вроджених прав людини відносили право на збереження свого життя, право на забезпечення себе необхідними речами, право вдосконалювати силу свого тіла та духу, право на захист себе і свого майна, право на відстоювання свого доброго імені, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном. Це вичерпний перелік прав.
Та дуже цікаво, що тут же Кодекс дає право особам творити громадянське суспільство. Ще 220 років тому галичани мали таке право. “Громадяни мають право об’єднуватися у громадянське суспільство. Через колективну волю громадянського суспільства і через його об’єднані сили слабкий охороняється від сильнішого, а безсилий захищений від владаря. Також через це забезпечуються всі інші як вроджені, так і набуті права”, – сказано в Кодексі.
У Цивільному кодексі для Галичини 1797 року знаходимо таке правове визначення, якого ніколи не було в радянській і тепер немає в українській цивільній кодифікації. Параграф 43, про аборти: “Навіть ненароджені діти з моменту їх зачаття мають право бути захищеними законами. Оскільки йдеться про їхні права, а не про права третьої особи, їх розглядають як народжених”. Не з моменту народження, не з 12 тижня, як береться до уваги у нас тепер, а власне з моменту зачаття – на сьогодні праві сили в Україні намагаються запровадити цю норму в українському законодавстві. Насправді намагаються повернутися до неї.
У питаннях шлюбу Кодекс базується на християнських засадах. Шлюби між нехристиянами, за австрійським законом, визнавалися недійсними. За умовчанням без проблем шлюби могли відбуватися між католиками. Були можливі шлюби між католиками і православними – очевидно, це вже була данина галицькій ситуації. І тут Цивільний кодекс вимагав, щоб шлюб давав католицький священик, однак православний духівник мав право бути присутнім на церемонії.
Кодекс розмежовував поняття “подружжя” і “сім’я”. Без дітей подружжя не визнавалося сім’єю. Відтак простим і швидким був процес розлучення. У випадку ж сім’ї при розлученні в першу чергу захищалися права дітей.
Чоловік – голова подружнього союзу, казав закон. З цієї причини йому належало управляти та займатися домашніми справами. Але також його обов’язок був забезпечувати жінці відповідне утримання – увага! – залежно від свого майнового стану. Не могла селянка за законом вимагати у чоловіка, щоби той утримував її як пані.
“Жінка бере прізвище чоловіка і користується правами, наданими його положенням”, –передбачав Кодекс. Дружина повинна була проживати там, де жив її чоловік, допомагати йому в його комерційних та побутових справах, сприяти виконанню його розпоряджень і виконувати їх. Цивільний кодекс подавав норму, яка зобов’язувала галицьку жінку виконувати розпорядження галицького чоловіка.
Цікаво прослідкувати, як були укладені стосунки батьків і дітей. Приміром, у подружжі були розділені обов’язки по догляду за дітьми. Головним обов’язком батька було дбати про утримання дітей, поки вони самі не зможуть себе прогодувати. А от турботу про догляд за тілом та за здоров’ям дитини зобов’язана була нести мати.
У розділі “Батьківська влада” Кодекс дає визначення майже необмеженої батьківської влади над дітьми до досягнення ними повноліття. Навіть вибір професії сином – то компетенція батька. До повноліття батько визначав, чим має займатися дитина. Лише після 18 років син, за умови, що має здібності і може це довести, мав право заявити про власну думку щодо вибору професії і вимагати цього в суді. Оскаржити батьківську владу можна було в один-єдиний спосіб – піти до суду. Однак у такому випадку син міг бути позбавленим спадку.
Найбільший розділ у Цивільному кодексі Галичини – 48 сторінок – займає “спадкове право”. Сам факт, що дитина подала на батьків до суду, давав їм право позбавляти її спадку. Не слухаєшся – нічого не отримаєш! Серед інших підстав – якщо дитина відходить від християнської віри, якщо посягала на життя батьків чи піднімала на них руку, якщо не надавала допомогу у ворожому полоні чи іншому нужденному становищі, якщо вона скоїла інцест, якщо ходить у негідній компанії, якщо відмовляється від пристойного одруження і стає “продажною дівицею”.
Але й зловживати батьківською владою батьки також не могли. У разі зловживання батьківською волею звертатися до суду по допомогу могла не лише дитина, яка від цього страждає, а й кожен, кому про це відомо, говорить Цивільний кодекс Галичини. Виявляється, такі норми про захист дітей, які пропонують запровадити зараз, у нас також уже були.
Окремий розділ Кодексу “Про права і обов’язки між господарями і слугами” містить параграф про заборону рабства та кріпацтва. І разом із тим передбачає способи “виховання” нечемних наймитів. Зауваження, докори, тривале навантаження, навіть заборона виходити з дому на декілька днів належали до способів виховання слуг і не давали їм права скаржитися на господаря до суду або повідомляти про завчасне припинення служби.
В контексті сьогоднішньої української ситуації з хабарництвом, чи то “отриманням неправомірної вигоди”, доречно навести таку норму з галицького Цивільного кодексу: плата за бажаний результат – незаконна! Коли за результат процесу правник зі своєю стороною або коли за лікування лікар з хворим обумовлювали наперед визначену суму винагороди – такий договір за законом визнавався недійсним.
А закінчити я хочу не тим, чим закінчується Цивільний кодекс, а тим, чим він починається: “Право – це все, що добре само по собі, що за своїми засобами і наслідками містить або породжує щось добре та сприяє загальному добробуту”. “Держава має дбати про добробут своїх громадян”. Це визначення 1797 року, Австрійська імперія, Галичина.
