З погляду його епохи композиторська творчість Артема Веделя сприймалася як явище принципово традиціоналістське, а то й консервативне. Адже на відміну від його старших сучасників Максима Березовського чи Дмитра Бортнянського, Ведель майже не піддався впливам «італійщини», яка ж була тоді мало не обов’язковим стандартом «високого стилю». Мало того, він не піддався вимогам панівної моди також і в тому, що (знову на відміну від його славетних земляків) не залишив по собі (наскільки знаємо) ані одного твори світської, не духовної музики. Дарма, що був він знаменитим скрипалем, отож зовсім природньо мав би хотіти писати інструментальну музику для скрипки або камерного ансамблю.
З погляду сучасної епохи, хорові композиції Веделя, парадоксальним чином, набирають особливих значення та цінності саме з огляду на цей їхній (мовляв) «консерватизм», на глибоку прив’язаність до рідної і локальної традиції київського хорового співу, яку, на ділі, Ведель помітно модернізував, не вдаючись проте до відвертих чужоземних запозичень і впливів. Як такі, його твори, мабуть у ще більшій мірі, аніж хорові композиції Березовського чи Бортнянського, являють органічний новий етап розвитку питомо української музичної культури.
Якби йому було дано прожити на свободі й творити музику довше, ніж отих кілька коротких років у 1790-х рр., найімовірніше, він підняв би українську традицію хорового співу до іще вищого рівня витонченості й майстерності. А проте трагічна історія його життя, ув’язнення в «гамівному домі» на Подолі і передчасної смерти не меншою мірою, aніж його музика, привертає сьогодні увагу як разючий символ складної історії нашої культури.
А історія повернення його музики слухачам із понад столітнього забуття-заборони — це таки, либонь, одне із тих знаків, які живлять нашу надію, що, мовляв, автентичних досягнень людського духа не можна остаточно знищити. Як і неможливо викорінити з людей і народу їхнього прагнення до свободи та гідного людського життя. І хіба це не глибоко змістовна, та водночас іронічна закономірність, що правду про трагічну долю ідеалістичного, мало «не із світу цього» українського композитора Артема Веделя, що не скорився антигуманній системі імперської влади (яка включала теж підпорядковану цареві ієрархію церкви) і був за це цією владою знищений та засуджений на забуття, відкрив у Московському військовому архіві у 1967 р. український дослідник Василь Кук? Відомий не так своїми історичними працями, як тим, що був він останнім головокомандувачем Української Повстанської Армії та головою ОУН; що його арештували 1954 р., а згодом тримали, тортурували, допитували в ізоляторах в’язниць КҐБ у Києві й Москві, та проте 1960 за загальною амністією випустили на волю…
На «справу божевільного капітана Веделя» Кук натрапив, по суті, випадково, адже ж досліджував у військовому архіві Москви інші питання, шукав, либонь, документів про війну НКВД з УПА, частину яких видав щойно у 1990-х і 2000-х рр., як приміром, видані спільно проф. Ярославом Дашкевичем за підтримкою КІУСу ««Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944–1948 рр.». Утім, тим не менш (а може й особливо!), участь цього борця проти імперської системи у розкритті «таємниці Веделя» вражає як аж ніяк не випадкова.
Аналогічно закономірним, здається, був вагомий вплив на процес повернення музичної спадщини Веделя Україні композитора і хорового дириґента Олександра Кошиця, який згодом прославив цю музику в країнах Европи та обох Америк на резонансних концертах Української республіканської капели. Сьогодні працю над дослідженнями й популяризацією музики Веделя продовжують такі діячі нашої музичної культури, як директор Камерного хору «Київ» Микола Гобдич, музикознавець Тетяна Гусарчук та інші. Хтозна, може їм вдасться іще відкрити та донести до нас слухачів невідомі сьогодні твори цього «несусвітнього» майстра…
