Нинішня влада вважає найуспішнішою своєю реформою так звану децентралізацію. Більше того, уряд влаштував навіть своєрідне святкування дворіччя початку децентралізації як найбільш успішної реформи, що здійснюється в Україні.
Для того, щоб зрозуміти, як відбувалося створення нових об’єднаних територіальних громад , можна проаналізувати ті громади, які будуть обирати собі владу вже 29 жовтня (як відомо, ЦВК призначила на 29 жовтня 2017 року вибори у 202 об’єднаних громадах).
Нагадаю: коли відбувалося обговорення, якою має бути об’єднана територіальна громада, розробники децентралізації посилалися на польський, французький та інший європейський досвід так званої спроможності територіальних громад. В законодавстві та відповідних методиках розроблялися різноманітні вимоги щодо об’єднаної територіальної громади.
Так, за задумом чиновників, передбачалося, що середньостатистична ОТГ в Україні повинна нараховувати до 9 000 осіб, до її складу можуть входити до 16 населених пунктів загальною площею не більше 400 кв м з максимальною відстанню від центру громади у 20 км, причому, відстань від центру громади до її найдальшого населеного пункту має бути такою, щоб у екстрених випадках її не довше ніж за 30 хвилин могли подолати пожежна команда, швидка допомога, поліцейський патруль.
Зауважу, що у Польщі, на приклад якої посилаються розробники, ґміна (територіальна громада), в середньому, нараховує до 7 000 осіб, хоча велика кількість ґмін є значно меншими за чисельністю. Французька територіальна громада (комуна) нараховує до 1 700 осіб, а швейцарська – до 1 000.
В Україні ж, на практиці, обʼєднані територіальні громади виявилися значно чисельнішими. Так, серед тих, що йдуть на вибори 29 жовтня, Ічнянська міська ОТГ на Чернігівщині налічує 51 населений пункт, (49 з яких – села); Городоцька міська ОТГ на Хмельниччині налічує 40 сіл, а Золочівська на Харківщині – 68 населених пунктів…
Тож вийшло так, що в українських реаліях багато так званих обʼєднаних територіальних громад – це або райони (керівництво яких вирішило «осучаснитись» і підвищити свою легітимність, ставши очільником нових ОТГ, обравшись на нових виборах), або певна територія району, яка контролюється конкретним «поміщиком-олігархом».
І в першому, і в другому випадках очевидно, що це не лише не відповідає Закону «Про добровільне об’єднання територіальних громад» та розробленим методикам, а й взагалі – не відповідає ідеології створення територіальних громад! Адже як можна уявити спільне життя у громадах селян, які територіально розкидані на сотню кілометрів, а фінансова спроможність цих, по-новому обʼєднаних півсотні сіл буде зводитись до того, що лише центр громади та наближені до нього села можуть розраховувати на підтримку, а інші (на окраїнах) будуть продовжувати своє вимирання.
Тому лишається відкритим питання: так для кого ж створювалися ці територіальні громади: для місцевих поміщиків, для місцевих чиновників чи для піару влади про примарну успішність чергової «реформи»?!
Микола Томенко Громадський та політичний діяч України, лідер Громадського руху “Рідна країна”