Серпень Трьох Спасів. Серпень нашої Незалежності: 24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України. Починався текст вікопомного документа такими словами: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,…»
Серпень 1991-го, кілька днів, які змінили багатьох людей і цілі країни. Багато з нас тоді пройшли перевірку на готовність, за влучним висловом Галича, вийти на площу…
17 серпня 1991р. у закритій гостьовій резиденції КДБ «АБЦ» таємно зустрілися тодішні високопосадовці СРСР: Геннадій Янаєв (віце-президент СРСР), Валентин Павлов (прем’єр-міністр), Володимир Крючков (голова КДБ), Дмитро Язов (міністр оборони), Борис Пуґо (міністр внутрішніх справ), Олег Бакланов (заступник голови Ради оборони), Олександр Тізяков (президент Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості, транспорту і зв’язку), Василь Стародубцев (голова Селянської спілки).
На таємній нараді було ухвалено створити Державний комітет надзвичайного стану (частіше абревіатура вживається без перекладу – ГКЧП) у названому складі. Також вирішено оголосити надзвичайний стан з 19 серпня, заявити про перехід усієї влади до ГКЧП, поставити перед М.Горбачовим вимогу або залишатися Президентом СРСР і підписувати всі рішення ГКЧП, або піти у відставку, передавши повноваження віце-президентові СРСР Г.Янаєву.
Пізніше Янаєв визнає, що головною метою заколоту було перешкодити підписанню договору про створення конфедерації — Союзу суверенних держав, який ліквідовував СРСР. Планувалося схилити Горбачова та Єльцина до підтримки, в ідеалі — очолювання ГКЧП.
Президента Росії Б.Єльцина для спілкування з Д.Язовим на предмет такої підтримки збиралися затримати на аеродромі «Чкаловський» після повернення з Казахстану.
Для розмови з Горбачовим 18 серпня по обіді до Фороса (Крим), де той відпочивав із родиною, вилетіла делегація «ГКЧПістів».(Ще до їхнього прибуття, о 16.32, на дачі Горбачова були вимкнені всі засоби зв’язку, в тому числі – канал, який забезпечував управління стратегічною ядерною зброєю).
Горбачову було запропоновано дати згоду на введення надзвичайного стану. Горбачов, можливо, цілою душею підтримуючи таку спробу «зберегти» Союз, усе ж усвідомлював далекосяжні наслідки. Тож відмовився. 19 серпня о 4.00 Севастопольский полк КДБ СРСР наглухо заблокував дачу Горбачова у Форосі.
19 серпня о 6-й годині ранку теле- і раіостанції Союзу повідомили про створення Державного комітету надзвичайного стану, введення надзвичайного стану в республіках Балтії, у Грузії, Вірменії, Україні, Азербайджані, Молдові та скасування актів про державний суверенітет, ухвалених парламентами цих республік. Також було оприлюднене «звернення ГКЧП до радянського народу» та указ Янаєва про перебрання ним обов’язків Президента «через хворобу М.С.Горбачова». «Постановою №1» ДКНС була заборонена діяльність політичних партій та громадських організацій (в Україні – Народного Руху) та більшості ЗМІ.
ГКЧП спирався на підрозділи КДБ (Альфа), МВС (ОМОН, дивізія ім.Дзержинського), Міноборони (106-а Тульська дивізія ПДВ,Таманська мотострілецька, Кантемирівська танкова).
Впродовж однієї ночі до Москви увійшли 4 тисячі військових, 362 танки, 427 БТР та БМП.
Держтелерадіо СРСР упродовж усього путчу транслювало «Лебедине озеро» П.Чайковського впереміш із «розвінчанням руйнівників Союзу».
Проте замало не одразу «что-то нє заладілось». Народ побачив з телеекранів тремтячі руки Янаєва під час оголошення грізних заяв – і зрозумів, що у путчистів усе погано. Таманська дивізія практично одразу перейшла на бік супротивників путчу. Керівники РРФСР Б.Єльцин, Р.Хасбулатов та І.Сілаєв назвали події «реакційним, антитконституційним заколотом» і у зверненні «До громадян Росії» (ранок 19 серпня) закликали дати відсіч путчистам, неухильно виконувати закони і укази Президента Росії, терміново скликати надзвичайний З’їзд народних депутатів СРСР і надати на ньому слово Михайлу Горбачову. А тим часом – «усі на захист Білого дому!» (так називався Будинок Рад РФ).
Об 11.30 тут стояло вже кількасот тисяч людей. Студенти, інтелігенти, всі наявні у столиці демократи, «афганці»… Ростропович, Макаревич, Терехова, Друбич, Хмельницький… Басаєв… Ходорковський… Ахеджакова… Лужков із вагітною дружиною… Шеварднадзе, Євтушенко, Міткова… Новодворську про всяк випадок зачинили в СІЗО.
Опівдні під Будинком Рад РФ розпочався багатотисячний мітинг, організований «ДемРосією» та радами трудових колективів. На мітингу Єльцин оголосив, що бере на себе командування збройними силами на всій території Росії й не допустить застосування збройних сил проти народу.
Близько 500 тисяч людей вийшли на мітинг проти ГКЧП на Палацовій площі в Ленінграді.
До кінця дня 20 серпня оголосили політичний страйк 10 з 13 шахт «Воркутавугілля». Страйк підтримали шахтарі багатьох регіонів, серед них – місто Первомайськ Луганської області, — люди, яких я мала честь знати особисто.
Лідери Литви, Латвії та Естонії виступили із заявами про те, що не підтримують ГКЧП не лише через його неконституційність, а й тому, що країни Балтії вже не входять до складу СРСР.
Із категоричним засудженням ГКЧП виступили керманичі Грузії, Вірменії, Молдови, Азербайджану.
Офіційна Україна, як це траплялося не раз у стосунках зі «старшим братом», укотре наочно проілюструвала відомий вислів «проскочити поміж краплинками». О 9-й ранку 19 серпня генерал Варенников зустрівся у Києві з головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком. Вимога була одна: підтримати ГКЧП і запровадити в Україні надзвичайний стан. Кравчук відповів, що запровадження надзвичайного стану відбувається винятково за рішенням Верховної Ради. Але того ж ранку Кабінет Міністрів УРСР ухвалив рішення «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям». У тесті — жодного слова про неконституційність ДКНС-ГКЧП, скоріше навпаки: вимагалося навести дисципліну, посилити охорону режимних об’єктів, контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки (що цілком співпадало з вимогами ДКНС).
Студентів було вирішено терміново скерувати для робіт на село, аби ізолювати від участі в подіях. Усі керманичі 19-20 серпня з подиву гідною стурбованістю дбали винятково «про врожай».
ЦК КПУ цілковито підтримав путчистів, у газетах «Радянська Україна», «Робітнича газета», «Сільські вісті», «Правда Украины» друкували матеріали ДКНС у повному обсязі.
ГКЧП категорично засудили НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Спротив державному перевороту в Україні організував і очолив Народний Рух України.
Шахтарі частин Донеччини та Луганщини розпочали безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС- КПУ, виведення парткомів із шахт.
Депутати Луганської міської ради з фракції «Демократичний Луганськ» вимагали негайного скликання позачергової сесії. Однак зібрати депутатів на сесію не вдалося. Депутати-демократи зібралися в сесійній залі, з ними зустрілися керівники міськради та міськвиконкому, які заявили, що не підтримують ГКЧП і доручили надати штабові спротиву приміщення у міськраді для цілодобового використання. Тут депутати та активісти політичних і громадських організацій отримували листівки (їх виготовляли вдома на друкарських машинках, потім роздавали у людних місцях, розклеювали). Біля приміщення обласного драмтеатру 19 серпня по обіді відбувся мітинг, організований Рухом та іншими «неформальними» структурами. Було ухвалено заяву, якою засуджувався ДКНС і містилася вимога про вихід України зі складу СРСР.
19 серпня опівдні пролунало звернення Львівської обласної Ради до мешканців Львівщини: «…Рішуче засуджуємо антиконституційні дії та заяви групи учасників державного перевороту, …дії групи змовників, спрямовані на дестабілізацію становища, які мають на меті зупинити процеси соціального і політичного оновлення в суспільстві, посіяти страх, спровокувати реанімацію тоталітарного режиму». Львів’яни вийшли на масові протестні мітинги та демонстрації. Голова обласної ради Вячеслав Чорновіл жорстко розкритикував позицію Л.Кравчука, закликав українців до акцій непокори «партійно-мілітаристському» перевороту. На масові протести піднялися Івано-Франківщина, Тернопілля, Рівненщина, інші області України.
Львівська область розпочала декомунізацію. Згідно з розпорядженням облвиконкому, було вирішено:
-анулювати державну символіку та гімн УРСР;
-виконувати як державний національний гімн пісню «Ще не вмерла Україна»;
-використовувати як державну символіку: герб- тризуб, синьо- жовтий прапор;
-протягом тижня всі таблиці з назвами державних, громадських та політичних організацій, підриємств, установ оформити державною мовою України.
27 серпня на території Львівщини була зупинена діяльність партійних, комсомольських і піонерських організацій.
Львівщина під керівництвом Вячеслава Чорновола першою на теренах України взяла курс на незалежність і демократію.
21 серпня близько 1:00 у Москві, в тунелі на перетині вулиці Чайковського і Новий Арбат, люди блокували пересування Таманської дивізії. Колона БМП (близько 20 машин) прорвала барикади. .Загинули троє молодих москвичів: українець Дмитро Комар, єврей Ілля Кричевський, росіянин Володимир Усов.
О 18:00 почали працювати засоби зв’язку Михайла Горбачова. Того ж дня до Криму вилетіли Сілаєв, Бакатін, Руцкой, Примаков і 10 народних депутатів ВР РРФСР, які від початку відмовилися підтримувати ГКЧП.
Об 11:45 сотні тисяч людей вийшли на Манежну площу в Москві. Вони несли гасла: «Фашизм не пройде!», «Волю!», «Язова, Пуго, Крючкова — під суд!». З криками «Фашист!» вони вигнали з площі прислужника ГКЧП В.Жириновського і рушили до Білого дому.
О 12:00 біля Білого Дому почався мітинг за участі близько 200 тисяч людей. Президент РРФСР Борис Єльцин з танка зачитав звернення до росіян, у якому створення ГКЧП оголошувалося державним переворотом, а його учасники — державними злочинцями.
Близько 14:00 в центрі Москви почалося спорудження барикад.
У ніч на 22 серпня на літаку російської делегації, що літала до Криму, повернувся Горбачов з сім’єю.
Вранці того ж дня у Кремлі були заарештовані Янаєв, Крючков, Язов, Тізяков. Б.Пуго і С.Ахрамєєв наклали на себе руки.
О 12.00 у Москві відбувся мітинг переможців.
23 серпня Борис Єльцин своїм указом припинив діяльність компартії на території РРФСР.
24 серпня 1991р. під тиском національно-демократичних сил Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР…»
За це проголосували майже всі присутні депутати.
25 серпня Президія Верховної Ради України ухвалила постанову про тимчасове припинення діяльності КПУ. 26 серпня Верховна Рада України створила тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади та управління, об’єднань і організацій в зв’язку з державним заколотом 19-21 серпня 1991 р. Виявлені документи довели безумовну причетність керівництва КПУ до безпосередньої підтримки ДКНС.
Приміщення місцевих компартійних органів були опломбовані. Перед тим упродовж ночі компартійні функціонери в терміновому порядку нищили та вивозили архіви. Депутати Луганської міськради – рухівці С.Кувшинчиков та О.Соколовський, які опломбовували Луганський обком КПУ, розповідали, що виявили порожніх кабінетах гори паперів,покришених за допомогою спецтехніки.
Тоді майже ніхто не звернув уваги на перші спроби «унезалежнення» Донбасу від України. Точніше, перші спроби шантажу України з боку Москви. Але вже тоді створені за дорученням компартійних керманичів «Демократичний Донбас», «Народноє двіженіє Луганщини», товариство «Відродження» заявили про необхідність автономії Луганщини. У вересні 1991 р. в луганських газетах з’явилася стаття одного з ватажків «Демократичного Донбасу» Г.Литвака із закликом до депутатів усіх рівнів скликати «Донецьку асамблею» для створення республіки Малоросії (Донецька і Луганська область із центром в Луганську), яка в разі виходу України зі складу СРСР мала стати «самостійною державою».
Потім був «Перший всеукраїнський з’їзд депутатів усіх рівнів» у Сєвєродонецьку 28 листопада 2004р. (до речі, у ньому, за дорученням Путіна, взяв участь колишній захисник «Білого дому» за часів путчу, вже мер Москви Ю.Лужков). Серед інших рішень було і проведення у першій половині грудня 2004р. «референдуму про статус незалежних республік». Втаємничені люди кажуть, що саме тоді, шантажем, і було досягнуто домовленостей між «командами» Ющенка і Януковича, які згодом вилилися в повернення Януковича до вищої влади.
І нарешті – 2014-й: Донецько-Луганський «референдум», війна. Погрози втілилися в дії…
Отже. Серпневий путч 1991-го реально прискорив нашу незалежність.
І ще: кілька днів серпневого путчу були тим коротким часом, коли багато українців почувалися братами російських демократів. Аж до нехтування відомим: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання».
Коли Росія почала війну проти України, захисники «Білого дому» Ахеджакова і Макаревич піднесли голос на захист України. Напевне, таких людей було більше. Однак їх було дуже мало, щоб змінити хід імперської політики, як це сталося у серпні 1991-го.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
