Стимулом до інтерв’ю з одним з провідних німецьких лікарів-педіатрів доктором медицини, доктором філософії, почесним професором Національної медичної академії післядипломної освіти ім. Шупика, Губертусом фон Фоссом стали дві абсолютно різні події.
Перша відбулась у Києві 9 серпня цього року: видатний лікар, перший із зарубіжних медиків, отримав «Орден Святого Пантелеймона» в номінації «Міжнародне співробітництво в охороні здоров’я».
Нагорода більш ніж заслужена – адже завдяки Губертусу фон Фоссу в Україні створено понад 100 реабілітаційних центрів для дітей з ураженнями нервової системи, у яких пройшли лікування та реабілітацію понад 20 тисяч дітей. За 25 років його співпраці з українськими медиками були впроваджені численні проекти, загальна вартість яких склала €25 млрд.
Друга подія не має нічого спільного із основним фахом доктора фон Фосса, але цілком логічно вписується у його життєтворчість: на Міжнародному форумі «Моцартіана: європейський та всеукраїнський аспекти», що відбувся в рамках фестивалю LvivMozArt, він виголосив доповідь про багатющу колекцію музикалій родини фон Фоссів і про історичні долі виконання «Страстей за Матфеєм» Йоганна Себастьяна Баха.
Тож така багатогранна особистість, якою є професор фон Фосс, німецький аристократ з давнього роду, великий друг України, видатний вчений і меценат, неодмінно повинна була привернути увагу журналістів. Пропонуємо його роздуми про свою родину, друзів, ідеали, про завдання та стан медицини в сучасній Україні та про те, чи потрібна лікарям музика.
Перше моє питання природно спрямоване до витоків.
Який вплив на Ваш життєвий вибір мала родина? Чи у Вашій родині були лікарі?
Ні, я був першим лікарем серед фон Фоссів. В моїй родині – а рід фон Фоссів відомий ще з ХІІ ст. – здебільшого переважали офіцери, юристи, державні чиновники. Але в чому моя родина дійсно мала колосальний вплив на мене – це в поняттях честі.
Мій батько Ганс-Александер фон Фосс був знаним антифашистом. Вже написана книга про трагічну історію його життя, її автором є мій шваґер Гергард Рінґсгаузен. Вихований на християнських і національних культурних цінностях, батько ніколи не прийняв злочинного нацистського режиму. Ще в 1941 р. планував застрелити Гітлера в Парижі – але той не приїхав. Тоді Ганс-Александер фон Фосс долучився до групи офіцерів Генерального штабу на чолі з Клаусом Штауффенберґом, які планували вбити Гітлера. 20 липня 1944 р. замах провалився, більшість учасників були арештовані і страчені. Батькові вдалось втекти, проте його вистежили: один з друзів зателефонував йому і попередив про небезпеку. Щоби не видати під тортурами нікого з товаришів, він застрелився.
Я тоді був ще немовлям, тому батька особисто не пам’ятаю. Мене виховала мама, Ґізела фон Фосс, уроджена Штюльпнаґель, та дідусь і бабуся. Дідусь, Йоахім фон Штюльпнаґель – генерал німецької армії в Першій світовій війні, в 20-х роках до приходу Гітлера був на державній та військовій службі. Як і вся родина, ніколи не прийняв нацистської ідеології, за що в 1944 р. був навіть заарештований і провів певний час в концтаборі.
Тоді зрозуміло, звідки походять Ваші гуманістичні переконання й ідеали. З такими родичами не могло бути інакше. А хто ще справив найбільший вплив на Ваші життєві позиції?
Я завжди дуже захоплювався філософом, лікарем і музикантом Альбертом Швейцером, його пошаною до всього живого (один з основних постулатів філософії Швейцера – благоговіння перед життям, – Л.К.). Як і він, схиляюсь перед музикою Баха. А ще моїм життєвим прикладом був шведський економіст, політик і поет Даг Яльмар Гаммаршельд, один з генеральних секретарів ООН, який у важкі 50-і роки намагався стримати воєнні конфлікти на різних континентах. Очевидно, він був занадто позитивною і доброю людиною для тих жорстоких років, бо в 1961 р. його вбили, інсценізувавши авіакатастрофу.
І все ж повертаючись до медицини: що стало поштовхом до вибору Вашої професії і як склався Ваш шлях у медицині?
Коли мені було 9 років, я дуже важко захворів, мама і бабуся не відходили від мене, бо моє життя було у великій небезпеці. Тоді мене врятували прекрасні лікарі і медсестри, тому коли видужав – твердо вирішив, що неодмінно стану лікарем-педіатром.
Навчався в Мюнхені, а докторську дисертацію захистив у Дюссельдорфі. Там же почав свою професійну кар’єру, причому в символічному місці: діаконії Кайзерсверт, де за сто років до того навчалась легендарна Флоренс Найтінгейл. Впродовж 10 років я був головним лікарем цього шпиталю, що носить ім’я Найтінгейл. А потім, в 1990 – 2008 рр. завідував кафедрою соціальної педіатрії та молодіжної медицини Університету Людвіґа-Максіміліана та був головлікарем дитячого центру в Мюнхені.
Тепер керую приватним інститутом соціальної педіатрії та молодіжної медицини в центрі гуманістичної генетики та лабораторної діагностики в Мартінсріді коло Мюнхена.
Деякі терміни у Вашому CV звучать для нас щонайменше екзотично: соціальна педіатрія, гуманістична генетика… Чи не могли б Ви їх трішки докладніше пояснити нашим читачам?
Соціальна педіатрія передбачає особливу увагу до психологічного стану хворої дитини, який, як відомо, має надзвичайно важливе значення для успішного перебігу лікування. Дитина вже самим фактом хвороби позбавлена радостей життя; якщо ще оточення невідповідно до неї ставиться, особливо ж батьки, які також зазнають стресу через те, що не можуть реалізувати свої плани щодо дитини, то на чисто фізичні страждання накладаються ще й емоційні та психологічні навантаження.
Вже доведено: дитина, яка знаходиться у важких побутових умовах, яка зазнає агресії чи байдужості з боку батьків, набагато важче видужує. Це один з основних факторів. (одна з монографій професора фон Фосса«Розуміння важко хворих і вмираючих дітей» -присвячена цій найболючішій темі, натомість в ряді інших його праць розглядаються засади догляду немовлят в перший рік їх життя – Л.К.)
Щодо гуманістичної генетики, то треба пам’ятати, що 60% формування особистості припадає на вроджені нахили і здібності, проте 40% – на т. зв. «епігенетику», тобто на його реакцію і пристосування до існуючих умов. Тобто, вплив найближчого оточення, соціальні умови, культурні традиції – все має значення для становлення індивіда, тому гуманістична генетика вивчає не лише вроджені властивості організму, але й займається тим, як можна їх позитивно змінювати через зовнішній вплив.
Наприклад, якщо дитина мовчазна і залякана, то це здебільшого через те, що батьки з нею мало розмовляють, не спілкуються, не прислухаються до того, чого вона потребує. Тут спрацьовує принцип, аналогічний до акустичного резонансу – резонатор відгукується тільки на ті коливання, які сам отримує.
Якщо батьки хочуть виховати успішних і щасливих дітей, то вони повинні любити їх, довіряти, спілкуватись з ними якомога більше, скеровувати їх інтереси, мотивувати до діяльності. І ще: я застеріг би від надто активного втручання дідусів і бабусь у процес виховання внуків. Все-таки основна роль має належати батькам.
Дідусі і бабусі нерідко мають застарілі уявлення про виховання, неактуальні у світі, який надто швидко змінюється (знову повертаємось до епігенетики), крім того, вони схильні розпещувати внуків і потурати їм. Тому спілкування внуків з дідусями і бабусями, хоч і необхідний елемент становлення молодої людини – бо ж як іще забезпечити живий зв’язок поколінь і перейняти родинну пам’ять? – але батькам належить вирішальне слово у вихованні.
Ви 26 років приїжджаєте в Україну і співпрацюєте з нашими медиками. Що Ви можете сказати про стан української медицини?
Я дуже вдячний своїм колегам, доценту кафедри дитячої неврології та медико-соціальної реабілітації Національної медичної академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика Володимиру Мартинюку та професору, генеральному директору Міжнародної клініки відновного лікування в Трускавці та Реабілітаційного центру «Еліта» Володимиру Козявкіну.
Разом з ними ми здійснили багато важливих проектів, і надалі продовжуємо працювати над новими завданнями. Це першорядні фахівці, Володимир Козявкін – один з провідних сучасних лікарів у нашій галузі.
Що ж до стану сучасної української медицини… У вас є немало прекрасних талановитих лікарів, але, по-перше, висококласний фахівець, лікар не може працювати за зарплату 150 доларів, це просто неприпустимо; по-друге, складається враження, що чимало головних лікарів (не кажу, що всі, але, на жаль, достатньо!) намагаються чимшвидше зняти халати й шапочки і усунутися від проблем своїх лікарень. До них нерідко важко потрапити, можливо, вони зайняті приватними пацієнтами, припускаю, що корупція починається з їх кабінетів.
І третє: санітарно-гігієнічні умови в лікарнях не витримують жодної критики. Це злочин, щоби в лікарнях були такі туалети і душові (якщо вони взагалі є!). Чистота і нормальні умови утримання хворих у лікарнях – це такі ж засоби лікування, як і самі ліки (а ми ще не поговорили з професором про харчування в медичних закладах! – Л.К.)
Ми зараз працюємо над новим проектом щодо лікування важко хворих дітей, у ньому передбачили три послідовні кроки. Перший – відповідна підготовка лікарів за кордоном з обов’язковою вимогою повернення в Україну. Другий – надання потрібної апаратури (але тільки в такому порядку: спочатку підготовані лікарі, а потім апаратура). І третій – забезпечення відповідальності батьків за своїх хворих дітей.
А як щодо дотримання лікарської етики? Ми з тривогою помічаємо надто часте її порушення.
Так, тому що доволі часто лікарі забувають про п’ятий постулат «Клятви Гіппократа»: «Лікар повинен зменшувати страждання і лікувати хворих, а не мучити їх» (в Інтернеті знайшла трохи інше формулювання: «Режим своїм хворим приписувати задля їх блага, відповідно до моїх знань і мого розуміння, утримуючись від завдання їм будь-якої шкоди» – Л.К.). І якщо лікар допустився помилки, то він не лише повинен її визнати, але й бути належно покараним, інакше почуття безкарності приведе до наступних помилок, а насправді – професійних злочинів.
Ви настільки заангажовані у своїй професії, що подиву гідне, як Ви знаходите ще час на заняття музикою?
Це теж родинна традиція. Адже музичні збірки родини фон Фосс, що містять 2.894 автографів, рукописів, теоретичних праць з музики (генерал-бас, вчення про композицію, скрипкові школи і т.д.), а також колекцію інструментів з 27 вартісних інструментів – належали до найбільш значних (від Палестріни до В.А.Моцарта та Й.Гайдна) в 19 ст.
Колекціонери були шанованими юристами та пруськими урядниками. Основну частину колекції зібрали Карл Фрідріх фон Фосс (1755-1823) та Отто Карл Філіп фон Фосс (1794-1836). Варто також в зв’язку зі збірками згадати Елізабет Амалію фон Фосс (1766 – 1789), згодом графиню фон Інґенгайм та її сина Густава Адольфа фон Інґенгайма (1789-1859).
Природно, що і для мене збереження родинної колекції та пам’яті про видатних меценатів нашого роду, які знали багатьох геніальних композиторів і музикантів особисто, стало одним із важливих життєвих завдань.
Крім того, я сам ще в 10 років почав навчатись гри на скрипці, до сьогодні дуже люблю музикувати (я мала нагоду почути, як професор фон Фосс грає на скрипці твори Баха – достатньо вправно, глибоким, чистим виразним звуком, цілком професійно, – Л.К.).
Протягом багатьох років мені не надто часто вдавалось займатись музикою через численні обов’язки в праці, проте останні десять років маю можливість щоденно повправлятись на скрипці та із задоволенням диригую. Останньо мав нагоду диригувати Третім та Четвертим Бранденбурзьким концертом Баха. Взагалі Бах – це найбільша музична пристрасть мого життя. У нашій родинній колекції зберігається немало артефактів його спадщини.
Тому й на конференції Ви говорили про невідомі обставини відродження «Страстей за Матфеєм» Й. С. Баха у 1828 р.?
Так, адже родина фон Фоссів мала у своїй колекції одну з перших копій цього бахівського шедевру. З родиною Фелікса Мендельсона-Бартольді, як і з тогочасним директором Берлінської Співочої академії Карлом Цельтером, котрий чи не найбільше прислужився до відродження спадщини Й.С.Баха, мої предки були добре знайомі і приймали їх у своєму домі.
І як же у Вашому житті поєднується музика і медицина?
Без музики не уявляю собі свого життя, та й в моїй медичній діяльності вона мені дуже