Понеділок не був важким, але був виснажливим – багато зустрічей, ефір, планування проектів аж до кінця осені. У торбі лежала щойно надрукована у ВСЛ книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» – історія про сина начальника концентраційного табору, який подружився з ув’язненим у цьому таборі єврейським хлопчиком. Замовивши легке американо у кав’ярні з червоними столиками, я налаштувався хоча б кілька годин посидіти з книгою і відпочити.
Проте читати на літній терасі у серці Львова – великий виклик. Біля тебе неодмінно зупиниться хтось зі знайомих і заведе розмову на кілька хвилин. Першим став власник студії веб-дизайну, далекий знайомий, з яким перетинаємося то тут, то там на різних проектах.
– Яка романтика, – трохи іронічно протягнув чоловік, коли на його питання, про що книга, я коротко переказав фабулу сюжету. А далі, чіпляючись за більш-менш нейтральні теми, як і заведено для отаких розмов на кілька хвилин, ми почали дискутувати щодо ініціативи львівських депутатів про вирішення проблеми з вуличними музикантами у місті. Як я зрозумів потім, мій знайомий визнавав у цьому контексті виключно «остаточне вирішення» цього питання.
– Ставлюся позитивно до цієї затії, – кажу. – Це правильно, бо часто вони справді розташовуються через кожні десять метрів. Це вже вулична какофонія, а не вулична музика. Тут – оркестр пивного ресторану, навпроти – ударні, за двадцять метрів – гуцульський ансамбль з акордеонами, а ще за двадцять – «Червона рута» від вічного гітариста біля Нептуна. Пора наводити лад.
– Так, – каже власник студії веб-дизайну. – І з російською мовою теж треба щось робити.
– Ну, ти маєш на увазі низькопробну музику і неякісне виконання, мабуть. До чого тут…
– Ні, з цим спадком «асвабадітєлєй» треба нарешті щось вирішувати, – жорстко відрізав цілком собі молодий і, здавалося, різносторонній чоловік.
Тут я, звичайно, почав свою звиклу пісню про строкатий Львів з багатоетнічною спадщиною. Розводився про те, що місто у ХХ столітті справді погуляло «по руках», а ще про те, що його сучасне населення у своїй монокультурності має єдиний спосіб повернути собі право називатися справді «відкритим до світу» – примиритися зі своїм минулим, визнати його і почати будувати майбутнє. Це важливо – будувати майбутнє, а не перебудовувати минуле.
– У різні роки і в різні століття місто належало до різних держав, – наголошую, як справжній вчитель історії у середній школі. – На його розвиток впливали і поляки, і євреї, і світлої пам’яті Габсбурги. Тягнути можна, умовно кажучи, до скіфів і сарматів… – додаю заради красного слівця, хоча щодо скіфів і сарматів не певен. – То що ж тепер, всіх забути і жити у «споконвіку українському місті»?
– І білі хорвати… – додає мій ситуативний опонент. – Теж була велика імперія.
Загалом на цьому дискусію можна було б і припинити. Адже усім відомо, для якої саме соціальної групи міф білих хорватів є особливо цінним, ледь не священним. Саме тому (і це слід було розуміти ще на початку розмови!) для нього важливішою є мова виконання, а не репертуар, майстерність і таке інше.
Але я таки не витримую, бо впевнений: ні віросповідання, ні етнічна належність, ні – у випадку нашої дискусії – мова не є тим, що можна забороняти чи дозволяти у сучасній європейській державі. Інакше ми отримаємо чергові емські укази з етнічними чистками – тільки навпаки. Станемо пригноблювачами, а не пригнобленими. Мені б не хотілося, щоб це було про мій Львів і про мою Україну. Зрештою, іспит внутрішньо переміщеними особами наше місто склало на відмінно, відтак, гадаю, правда тут на моєму боці.
Продовжую спокійно:
– Хоч це й неприємно, мусимо визнати, що Львів було розбудовано саме за радянських часів. І ще варто пам’ятати, що саме в ті часи сюди заселили більшість сучасного населення. І саме в ті часи, зрештою, Львів став українським містом. Монокультурним українським містом.
На обличчі далекого знайомого з’являється геть помітна гримаса розгубленості. Мовляв: «Як це?» Саме час дотиснути:
– Ти хіба не знав, що до 1942 року українці у Львові були етнічною меншиною, і їхня/наша кількість не перевищувала 20%?
– Серйозно? – поборник негайного звільнення від спадку попередніх поколінь справді дивується, і за цю його реакцію мені хочеться заспівати чистою російською: «За это можно всё отдать…»
– Ще й як серйозно. Оце усе, – театрально вказую рукою на будинки площі Ринок, – не було українським. Воно нам, так би мовити, дісталося. І дісталося навіть не у спадок, а просто так… Не у спадок, а внаслідок.
Але книга перемогла – хотілося таки дочитати історію про дружбу двох хлопчиків, які через аргументи щодо етнічної належності й віросповідання опинилися по різні боки колючого дроту. Тому я поспішив попрощатися. Я б міг іще, звісно, розповісти про один з найжахливіших концентраційних таборів, який також діяв у Львові. Міг би порадити почитати «Подорож» Іди Фінк і на закуску – «Високий Замок» наляканого Голокостом Станіслава Лема. Міг би також коротко переказати історію бібліотеки Оссолінських, наприклад. Міг би, міг би, міг би. Але власник студії веб-дизайну уже пішов. Пішов своєю, ще білими хорватами витоптаною дорогою.
А я, накручений цією повсюдною неосвіченістю львів’ян та львів’янок щодо історії власного (?) міста, задумався вкотре над тим, що це місто – це три нездійснені мрії. Мрії про Львів, у якому добре жити, про успішний Львів, про Львів як важливий культурний і промисловий центр, про Львів щасливий.
Насправді їх, цих мрій, було набагато більше, але у ХХ столітті – три.
Площа Ринок (1906р) (джерело фото Polona.pl)
Першу можна побачити на старих фотографіях. Колись у проекті «Інтерактивний Львів» Центру міської історії я натрапив на фотографії міста у міжвоєнний період. А за якийсь час мені пощастило побувати на екскурсії місцями функціоналістської забудови, яку для молодих істориків та архітекторів проводила Юлія Богданова з Львівської Політехніки. Важливою є не сама забудова, а філософія, внаслідок якої вона з’явилася. Це філософія «міста середнього класу».
Ви здогадалися, це про польський Львів. Якщо уважно придивитися до чорно-білих світлин, то неодмінно захочеться пунктирними лініями домалювати вулиці – ось тут мав бути великий проспект, тут – особняки для молодих родин, тут – театр, крамнички, кав’ярні, бібліотеки, площі, пам’ятники тощо. Це саме про цей Львів, ідеальний, комфортний, привітний, про Львів до, після і замість Великої Війни у своєму «Високому Замку» писав Станіслав Лем. Літературознавиця Ірина Старовойт каже, що, мабуть, це був єдиний для письменника спосіб запам’ятати місто – він не хотів пам’ятати його зі шрамами Голокосту, тому відтворив інший – той, у якому він з татом ходив дивитися на вітрини крамничок зі солодощами… Ми теж, до речі, не хочемо пам’ятати Львів часів Голокосту. Щоправда, Лем утікав від цих спогадів, бо вони були його особистими (письменник був хоч і «спольщеним», але євреєм). У нас причини інші – часто набагато приземленіші і дешевші. Нам просто не хочеться цього знати, бо воно муляє.
Друга нездійснена мрія про Львів – радянська, і не сперечайтеся. Тодішня влада планувала змінити абсолютно все – навіть адміністративний центр збиралися перенести далеко за межі львівського середмістя. Тепер там податкова адміністрація. Радянський Львів, який не здійснився, – це Львів індустріальний. Великий промисловий центр. Місто заводів, що їхньою (часом – напускною) славою досі де-не-де пишаються пересічні громадяни й громадянки. Кава, шоколад, автобуси, телевізори, навіть танки. Місто, залежне від союзу так само, як союз – залежний від нього.
Тут, на самісінькому кордоні з «буржуазним Заходом», мало розквітнути велике промислове радянське місто з давньою архітектурою – щоб втерти носа усім тим зарозумілим європейцям з американцями. Це теж була мрія. І вона теж – не здійснилася. Але саме в той час у Львові виростали хлопці й дівчата, яким поталанило створити ґрунт для того, щоб почати нову історію.
Бо третя мрія – це та, яку судилося здійснити чи не здійснити нам із вами. Це Львів після 1991-го. Львів, де постав Театр Курбаса і закрутилася легендарна «Дзиґа». Львів, з якого поїхав «Старенький Трамвай» піккардійців і вийшов з берегів «Океан Ельзи». А водночас – Львів, у якому зупинилися великі заводи й фабрики, зміліли університети, здулися театри, які вражали «весь союз». Львів, у якому дуже багато людей неймовірно швидко перефарбувалися з червоних на жовто-блакитних. Львів, про який кажуть: «Не їдь до Львова. Такого міста немає».
Який він насправді є і яким він стане? Ви особисто маєте відповідь на ці питання?
Як би не було від цього неприємно, але попередні два «проекти Львова», на мою думку, мали свою мету. І польський Львів, і Львів радянський знав куди, знав заради чого, знав навіщо. Нам може бути неприємно від кінцевої мети цих шляхів, але те, що вона була – факт.
Якою є наша мета сьогодні? Чи знаємо й розуміємо, в якому місті живемо і яке місто творимо? І що, власне, творимо – форму чи зміст? Задовольняємо очікування публіки чи формуємо їх? Чи погодимося з тим, що це велике місто і його історія належить не тільки (і не стільки) нам? І чи знайдемо у собі сили визнати, що історія загалом починається не з нас?
Щоб знайти відповіді на цю безліч запитань, мабуть, варто знайти відповідь на одне-єдине. Воно просте. Чи навчилися ми від попередніх мрійників тому, що об’єднуватися варто навколо цінностей, у центрі яких – людина? Тобто чи зробили висновки з їхніх помилок? Чи приймемо ми за основу, що об’єднуватися потрібно не проти когось, а за щось? Чи визнаємо, що Львів – не польський, не єврейський і не український?
Львів матиме шанс на здійснення великої мрії тоді, коли ми зрозуміємо: він нічий, а тому – наш спільний. Ніхто з нас не може повністю зрозуміти його, але всі ми – його невід’ємна частина. І всі ми для нього – рідні, так само, як і він для нас. Формула проста – вболіваймо за все місто, а не проти когось, хто теж є його частиною.
Відтак, сказав би я своєму далекому знайомому, важливо, щоб у місті музику грали добре і професійно, а не винятково українською.
Володимир Бєглов