Під час розгортання будь-якої роботи над реформами в Україні, чи то медичної, чи то органів внутрішніх справ, конституційної і так далі, ми часто чуємо, що жодна із перелічених реформ не буде дієвою без реформи судової системи. Довіра до суддів в Україні – критично мала, і без змін у цьому механізмі, мабуть, дійсно очікувати 100% зрушень у державі не варто.
Саме тому дуже резонансною подією стало оголошення першого в історії незалежної України конкурсу на посади суддів Верховного Суду України – найвищого органу у суддівській системі держави. І попри прогнози скептиків, конкурс відбувався доволі публічно, і його результати хоч і неоднозначно були сприйняті, проте показали, що щось таки міняється.
Серед переможців конкурсу, список яких ще наразі не затверджений Вищою Радою Правосуддя, опинилось четверо викладачів Львівського національного університету імені Івана Франка. Зокрема, у рейтингу кандидатів на зайняття 30 вакантних посад суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду перше місце обійняв доцент кафедри теорії та філософії права ЛНУ ім. І. Франка, кандидат юридичних наук Дмитро Гудима із загальним балом 831,25. Власне із ним ми вирішили обговорити тонкощі проведення конкурсу, усі перипетії довкола нього та майбутнє судової системи.
Дмитро Гудима – знаний у Львові юрист, з вигляду він нічим не нагадує типового злісного і апріорі несправедливого суддю, якими ми звикли уявляти служителів Феміди. Він покладає великі надії на майбутнє правосуддя в Україні, вірить у позитивний ефект від реформ і з іронією розповідає про бюрократичні перипетії на шляху до Верховного Суду.
– Конкурс до Верховного Суду ніколи раніше не проводився. І вперше до цього Суду можуть пройти не лише судді, а й кваліфіковані юристи і адвокати. Чи можна це назвати проривом в судовій системі, адже дехто називає його унікальним навіть для світової практики?
– До когорти тих, хто може стати суддею Верховного Суду, крім представників судової системи, вперше в історії незалежної України були додані ще науковці й адвокати з відповідним стажем, що дозволило їм скористатися новим «соціальним ліфтом». Зрештою, така система не є суто українською, коли представники різних юридичних професій можуть стати суддями Верховного Суду. Але унікальність цього конкурсу полягає, по-перше, у тому, що конкурсний добір суддів найвищого судового органу відбувається вперше в історії України. По-друге, вражають масштаби набору суддів, оскільки Верховний Суд формується, так би мовити, з нуля. Востаннє ВС формувався як новий орган влади в УРСР понад 90 років тому і, вочевидь, не на конкурсній основі. По-третє, громадськість мала можливість не лише спостерігати за проведенням конкурсу через ознайомлення з відповідною інформацією (яка поширювалася в Інтернеті й у ЗМІ, і завдяки трансляції тестування та виконання конкурсантами практичного завдання), але й впливати на відбір кандидатів через роботу Громадської ради доброчесності. Так що розмах конкурсу достатньо серйозний
– А як загалом відбувався конкурс? Раніше, щоб потрапити до ВСУ, необхідно було, грубо кажучи, сподобатись комусь із судових ієрархів. Як це відбувається тепер?
– По-перше, я не можу судити про те, до чого не був причетним. А постановка питання про те, що треба було обов’язково комусь саме «сподобатися», як видається, ставить під сумнів, що у Верховному Суді раніше були люди, які мають відповідні професійні якості та здатні відправляти правосуддя. Таку категоричність я не поділяю.
По-друге, сам факт того, що Верховий Суд став відкритим не лише для так званих кар’єрних суддів, які вже займають відповідні посади (зокрема, і в судах найнижчої ланки), так і для науковців і адвокатів, свідчить про те, що держава здійснила серйозний крок у напрямку реформування судової системи, і що правильно – почала таке реформування згори. Після Верховного Суду на черзі апеляційні та місцеві суди. В принципі, запит громадськості на оновлення судової системи був почутий. Самим суддям цей конкурс теж дав багато. Якщо раніше вершиною кар’єри суддів могла бути робота у Верховному Суді України, то сьогодні система суттєво змінилася. Тому що той, хто працює суддею навіть у першій інстанції, отримав можливість, маючи відповідний стаж роботи, потрапити у Верховний Суд. І це теж добре. Частина суддів з першої й апеляційної інстанцій, які перемогли у конкурсі та мають шанс стати суддями Верховного Суду, можуть відкрити вакансії у судах нижчих ланок, які будуть заповнюватися, зокрема і новими людьми. Тому ідея оновити суди як через залучення так званих людей не з системи, так і через кар’єрне просування суддів, які пройшли конкурсний відбір, працює. А про результати цього глобального оновлення ми дізнаємося, мабуть, через кілька років, коли реформа буде завершеною. У будь-якому разі за незмінності вектора розвитку України та всебічної підтримки відповідного реформування є надія на якісні позитивні зміни, початок яким був даний після Революції Гідності.
– Наскільки розумію, до нижчих ланок судів будуть проводити конкурси?
– Ще навесні був оголошений добір кандидатів на посаду судді місцевого суду на вакантні місця, а їх – досить багато. Це – понад 500 вакансій. На сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України є інформація про більш ніж 5000 претендентів на ці місця, які зголосилися до участі у доборі. Після кваліфікаційного оцінювання суддів апеляційних інстанцій там теж можуть з’явитися вакансії, які можуть заповнити судді перших інстанцій. Тоді знову буде добір у місцеві суди. В принципі, це тривалий процес. Але він суттєво оновить судову систему.
– А розкажіть, будь ласка, про свою участь у конкурсі, як воно було?
– Стосовно моєї участі у конкурсі, то я вирішив взяти у ньому участь ще у червні минулого року, коли парламент лише розглядав проект Закону «Про судоустрій і статус суддів». Прочитавши у цьому проекті про можливість юриста, який має 10 років стажу наукової чи адвокатської діяльності, взяти участь у конкурсі на посаду судді Верховного Суду, я зрозумів, що це – унікальний шанс. Можливість стати, щонайменше, учасником у конкурсі, який проводиться вперше в історії України. Не кожному випадає така нагода. І не скористатися нею було би неправильно, тим більше, що позаду – достатній стаж практичної діяльності та життєвий досвід.
Мабуть, одним із найважчих етапів у конкурсі для мене став збір документів для подання на конкурс. Це було складно не тому, що передбачений великий перелік документів, а, зокрема, тому, що виконати вимогу про підтвердження 10-річного стажу роботи адвокатом не датою видачі відповідного свідоцтва, а документами із судів, в яких, так би мовити, щороку згадується твоє прізвище, – це достатньо складне завдання. З одного боку, я не зберігаю у себе безстороково архіви всіх справ. З іншого боку, не роблять цього і в судах. Зрештою, віднайти в архівах судів документи 10-річної давності зі згаданим прізвищем виявилося непростим завданням. Особливо з огляду на те, що не у кожному суді мені надали доступ до архівів. Але коли я поїхав подавати документи, то довелося взяти із собою валізу. У ній не було жодних особистих речей, винятково документи.
Наступним «випробуванням» стала зумовлена недоліками законодавства розбіжність в інформації про мої доходи, яка була надана ДФС, із тією, яку я надав в електронній декларації. Я цю розбіжність пояснив як письмово, так і особисто, приїхавши на засідання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Після допуску до кваліфікаційного оцінювання відбувалося тестування, яке всі могли бачити у прямому ефірі. Це був дуже специфічний етап. З кінця грудня до початку лютого я пройшов таке підвищення кваліфікації, яке за інтенсивністю, мабуть, не проходив ще з часу навчання в університеті. Тести, як правило, не мали прямої відповіді у законодавстві, було багато ситуативних завдань, вирішення яких слід було шукати у судовій практиці. А оскільки немає таких адвокатів, у практиці яких траплялися абсолютно всі категорії справ, то я дізнався для себе і дещо нове. Тест був насправді складний. Деякі питання – близько двадцяти з пропонованої тисячі – я не міг вирішити взагалі… Після цього «туру» я став, наскільки пригадую, 15-им у рейтингу, і це посилило бажання пройти шлях далі.
Друга частина кваліфікаційного іспиту – виконання практичного завдання. Треба було написати судове рішення. Напередодні я для себе сформував ідеальну модель форми рішення суду, яку намагався використати на іспиті. Найбільша проблема того етапу – неправильний розподіл мною часу, який був наданий для виконання завдання. На перший погляд, 5 годин – це дуже багато. Але коли починаєш роботу, то час минає швидко. Ситуаційне завдання мало більше 50 сторінок. На пошук у ньому «підводних каменів», яких, як виявилося, там не було, пішло немало часу, хоча суть завдання і можливе рішення у справі були зрозумілі чи не відразу. Тому написане мною рішення вийшло далеким від запланованого ідеалу. Навіть не всі аргументи, які я хотів вказати, вдалося викласти на папері за відведений для цього час. Можливо, я надто самокритичний, але після другої частини кваліфікаційного іспиту я став 10-им у рейтингу кандидатів. Точніше, розділив 10-12 місця ще з двома конкурсантами.
Наступний етап – найцікавіший для мене – тестування особистих моральнопсихологічних якостей і загальних здібностей. Неймовірна перевірка кожної людини. Я впевнений, що результати такого тестування розкривають усі якості людей, які кандидують на будь-яку посаду. Було три тести психологічні й один – на визначення загального рівня розвитку. Останній – особливо складний тест, що дозволяє зрозуміти не лише коефіцієнт інтелекту, а й те, наскільки людина здатна опрацьовувати інформацію, а також виявити індивідуальні особливості критичного мислення незалежно від профпідготовки та досвіду роботи. Для мене було шоком, коли я побачив перші питання на загальний рівень розвитку. Це, – так би мовити, вищий пілотаж. Нам вже потім сказали, що із 60 питань, які пропонувалося вирішити за 40 хвилин, середня кількість правильних відповідей в Україні – на 13 питань. Тоді, знаючи свій результат, який висвітлився на екрані монітора, я дещо заспокоївся, хоча і не був ним задоволений. Мій результат – 24,75. Цікаво, що під час тесту не можна було користуватися калькулятором, ручкою і папером. Всі математичні та логічні операції виконувалися винятково в умі.
Було ще три психологічні тести: MMPI-2, «Велика п’ятірка» та тест на чесність. Підготуватися до них – неможливо. Яким ти є, таким тебе ці тести і покажуть. Але якщо про перші два я мав загальне уявлення, то з останнім мав справу вперше. Цей тест – унікальний. Нам сказали, що якщо поріг неправдивих відповідей буде перевищувати якийсь (який саме – невідомо), то машина просто не зарахує результат. На жаль, декілька чоловік, які складали цей тест зі мною в один день, мали таку проблему. Дехто обурювався, казали, що були щирими і так далі. Мене тоді трохи шокувало, що є люди, які цей тест не пройшли й отримали на екрані, грубо кажучи, звинувачення у брехні.
Ще був тест MMPI-2, спрямований на поглиблену діагностику психологічних якостей людини та виявлення її недоліків (маніакальних схильностей, схильностей до алкоголізму, наркоманії тощо). Він навіть дозволяє виявити осіб, які вчинили злочини.
За якийсь час після тих тестувань була співбесіда з психологом. Після тестів і співбесіди фахівець готував психологічний портрет кожного із кандидатів. Перед співбесідою у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України можливості ознайомитися зі своїм психологічним портретом не було. Але це – не біда. Я вважаю, що великий позитив конкурсу у тому, що значна увага була приділена виявленню як рівня розвитку кандидатів, так і їх різних психологічних якостей, що можуть бути цінними або шкідливими для роботи на відповідній посаді.
Останній етап – сама співбесіда у комісії, яка транслювалась у прямому ефірі. Чесно вам скажу, що перед співбесідою, як і перед усіма попередніми випробуваннями, я взагалі не хвилювався. Можливо, тому що я нічого не втрачаю, на відміну від людей, яким на цьому дуже залежить і які можуть втратити роботу.
– А як відбувався процес відсіювання кандидатів?
– Власне процес відсіювання почався ще з подання документів. Частину людей тоді відсіяли тому, що вони не змогли підтвердити стаж. Ще декого – оскільки не відповідали іншим критеріям. Коли я ще збирав документи, то бачив, що доведення стажу – одне з найскладніших завдань. Деякі кандидати припинили участь у конкурсі за результатами кваліфікаційного оцінювання. А ще деякі – безпосередньо на співбесіді у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України. Решта – ввійшли до загального рейтингу, оприлюдненого 27 липня.
– Чи справді на рішення конкурсу мала вплив громадськість (Громадська рада доброчесності) як це анонсувалося?
– Очевидно. Це можна навіть було спостерігати у прямих ефірах, коли проводилися співбесіди, розглядалися питання стосовно кандидатів, які мали негативний висновок Громадської ради доброчесності. Значна частина таких кандидатів із негативним висновком припинила участь у конкурсі.
Інше питання – оцінка одних і тих самих фактів представниками громадськості, які входять до Громадської ради доброчесності, і членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Вочевидь, не можна однозначно сказати, що якщо Громадська рада доброчесності вважає кандидата недоброчесним, то з цим усі мають погодитись. Так само можуть бути незгідні і з рішеннями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Те, що серед представників громадськості може бути невдоволення рішеннями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, це – закономірно. Я мало вірю, що можлива одностайність щодо абсолютно всіх конкурсантів.
Сам факт існування Громадської ради доброчесності та проведеної нею роботи оцінюю винятково позитивно. Вважаю, що ця робота знайшла достатньо високу оцінку в очах тих, хто за нею спостерігав, не будучи учасником конкурсу.
– Що далі? Коли вже списки суддів будуть затвердженні, і коли оновлений Верховний Суд може почати працювати?
– Я не можу сказати, коли він почне працювати… Попереду – відповідна робота Вищої ради правосуддя. Багато залежить і від парламенту, який має прийняти нові редакції процесуальних кодексів, що, зокрема, регламентуватимуть діяльність Верховного Суду. Без якнайшвидшого виконання парламентом цього завдання навряд чи можна буде говорити про початок роботи нового Верховного Суду.
– Після оприлюднення результатів конкурсу почали точитися розмови про те, скільки старих суддів залишиться у Верховному Суді. Хтось каже, що суд практично не оновиться, прихильники Президента заявляють, що буде ледь не на 96% нових облич. Яке насправді співвідношення нових облич зі старими?
– Я не намагався вести таку статистику. Все це – дуже умовно. І відповідь залежатиме значно від того, кого вважати «новим», а кого – «старим» обличчям. Якщо людина є суддею нижчої ланки, то він буде старий чи новий, якщо його оберуть у Верховний Суд? Він ж був суддею? Був. А якщо, до прикладу, він, маючи за плечима суттєвий досвід адвокатської діяльності, був призначений суддею у часи Януковича, то чи кидає це на нього невиправну тінь і унеможливлює роботу у Верховному Суді незалежно від професійних і моральних якостей? Насправді, конкурс виявляв фахівців, які можуть бути суддями Верховного Суду, з різних правничих середовищ, зокрема і з суддівського. Мета не полягала у тому, щоб усіх суддів вигнати та набрати у Верховний Суд тих, хто взагалі не має досвіду роботи суддею. Не можна сказати, що абсолютно усі, хто раніше працював суддями, не гідні того, аби далі працювати на відповідних посадах.
Ми не маємо оцінювати людей мірками, хто і наскільки «свіжий». Набрати у Верховний Суд лише людей, які не є суддями, – це би був хибний шлях. Той, хто був суддею, має певний фаховий досвід і відповідно до нього розуміє по-своєму конкретну правову ситуацію. А от науковці й адвокати можуть по-іншому на неї подивитися. У цьому, зокрема, полягає цінність об’єднання у Верховному Суді зусиль представників різних юридичних професій.
– Можете описати механізм звільнення судді із ВСУ – як це буде відбуватися?
– Насправді, механізм вже є. Важливо, що зміни, які були внесені у Конституцію України, усунули парламент і Президента від призначення кандидатів на посади суддів і від їх звільнення. А Вища рада правосуддя, яка отримала всі необхідні для цього повноваження, формується за якісно новими критеріями, відповідно до яких більшість у такому органі мають складати судді. Це повністю відповідає європейським стандартам, і говорити про заполітизованість судової системи більше немає юридичних підстав.
Іноді у нас є завищені очікування від роботи окремих людей, політиків, політичних інститутів. Люди мають перестати вірити у месіанство конкретних осіб, зрозуміти, що стосунки між людьми є настільки складними, що отримання бажаного результату, зокрема і від реформ, вже й одразу є неможливим. Треба бачити рух, який відбувається, і прогнозувати, який буде його ефект. Я переконаний, що орієнтовно до 2020-го року те, що зараз закладено у післяреволюційному законодавстві, і ті зміни, що зараз пропонуються, дадуть колосальний результат для нашої правової системи.
– А як щодо корупції? Чи напрацьовуються якісь методи боротьби з цим явищем? Які взагалі могли би бути ці методи?
– Той закон «Про запобігання корупції», який в Україні впроваджений, – це унікальний і перспективний інструмент навіть за відомих вам недоліків електронного декларування. Він уже дає свої плоди, а більш широкий ефект буде видимий за декілька років. Усі хочуть негайний результат. Почекайте. Посадовці подаватимуть декларації наступного року – і буде видно різницю між тим, що у них було, і тим, що набуто за рік після першого електронного декларування. Все стане більш очевидно. Зрозуміло, що виникають емоційні питання до деяких політиків, державних службовців, звідки у них вже стільки майна? Давайте подивимось, що з’явиться в їхніх деклараціях через рік. Наскільки набуте буде співмірним з доходами. Предметне спілкування з новими антикорупційними органами не забариться.
– Коли можна очікувати, що посада судді в Україні стане виборною? Чи можна чекати скасування пожиттєвості суддів?
– По-перше, виборність суддів є не так вже і в багатьох розвинених державах. По-друге, для такої держави як Україна це – хибний шлях реформування судової системи. Не може бути у нас ніякої виборності судді. Це – моя особиста громадянська позиція. Візьмімо, для прикладу, депутатів навіть місцевих рад. Що, ніхто не бачить, як проходять вибори? З чим пов’язана агітація? Насамперед, з витратами на неї. Звідки кандидат у судді буде брати витрати на агітаційну кампанію? Припустимо, що власних достатніх коштів він не має, і йому їх хтось дасть. А як цей кандидат буде «відпрацьовувати» позичені кошти? Треба розуміти, що певні групи людей через вибори захочуть взяти під контроль тих чи інших суддів, мовляв, ми тебе проведемо туди, а ти нам потім «відшкодуєш» судовими рішеннями. Це – реальний ризик. Вже не кажучи про те, що професійний рівень таких кандидатів на загальних виборах навряд чи може бути належно врахований.
Тому прозорий конкурсний добір кандидатів на посади суддів – це запорука фахового підходу у формуванні органів, що мають залишатися максимально, наскільки це можливо, осторонь політики.
– А як щодо пожиттєвості?
– Насамперед, є відповідні європейські стандарти, які передбачають серйозні ризики для судової системи, якщо суддя призначається на певний строк, і подальша його кар’єра залежить від політичних рішень. Незалежність, принаймні, частини таких суддів може бути поставлена під великий сумнів. У нас вже була строковість: перше призначення на посаду судді здійснював на 5 років Президент. А після спливу цього строку суддя мав проблему: «пройти» голосування у Верховній Раді України – законодавчому органі, в якому здебільшого за партійною приналежністю сформовані фракції народних депутатів. І не кожен суддя, призначений на 5 перших років, потім отримував позитивний результат у парламенті. Не набралось голосів… І неважливо, чи були для цього підстави. Строковість у роботі судді породжує у нього життєву невизначеність, невпевненість у майбутньому, у кар’єрному зростанні. Людина, яка знає, що у неї завтра не буде роботи, може неякісно її виконувати чи намагатися шукати зиск зі своєї посади, поки вона її займає. Тому я категорично проти строкового призначення суддів. Хибність цього шляху, як на мене, підтверджена попередніми десятиліттями нашої історії.
