Минуло десять років, як закінчився життєвий шлях видатного письменника, філософа і науковця світового значення Станіслава Лема (на фото) (12 вересня 1921 – 27 березня 2006), чиї твори були перекладені на десятки мов і вийшли загальним тиражем понад 45 мільйонів книжок. Про нього написано чимало статей і книжок, літературознавці та філософи дотепер повертаються до творчості письменника, відзначаючи його наукові передбачення.
Особливе місце у спадщині письменника посідають його спогади про дитячі та юнацькі роки, проведені ним у рідному місті, де він прийшов на світ 1921 року. Хоча відомо, що Лем ніколи не приїздив до Львова, відколи покинув його разом з батьками 1946 року. Але він неодноразово підкреслював: “Я львів’янин і до смерті залишуся львів’янином. Нічого змінити не можна, люди і народи то не шафи, яких пересувають з кута в кут».
Про своє львівське життя Лем відверто зі щирими емоціями розповів у книжці «Високий Замок», написаній ще на початку 60-х років минулого століття, яку тільки кільканадцять років тому гарно переклала українською Лариса Андрієвська.
Тому не буду посилатися на сторінки з цієї книжки, а пропоную читати й інші слова Станіслава Лема, зібрані з різних видань, що стосуються переважно львівського життя, але не тільки. Дещо для багатьох є цілком невідоме. Слово — Станіславу Лему.
«Мій батько здобув медичний фах отоларинголога і був асистентом відомого професора Юраша у відділі Медичного Університету. Ту медицину він студіював років десять, бо його займали й інші справи: писав і друкував вірші і прозу. У шухляді столу було повно вирізок з газет з його творами. Мав свої фобії, наприклад забороняв мені їздити на велосипеді, бо то хлопцеві нездорово. Не хотів мене відпускати у подорожі. Тому до війни я не був у жодному іншому великому місті поза Львовом. Може тому я так прив’язаний до Львова. Але я ніколи не хотів відвідати повоєнний Львів. І вже не раз пояснював чому саме. Я не маю жодних антиукраїнських думок. Коли видавництво «Каменяр» звернулося з проханням надрукувати одну з моїх книжок, але без гонорару, бо не мали на то грошей, я погодився. Бо вважаю, як і редактор Гедройц, що Україну треба підтримувати, бо її незалежність є одним з гарантів нашої незалежності.
Я ходив до державної гімназії (тепер школа № 8 на Підвальній), і зі мною у класі навчалися також українці та євреї. Ми вивчали українську, яку нам викладав професор Турчин, тому я знаю її непогано. Пам’ятаю такий жарт про чотири періоди української літератури: «Перший був, але загинув, другого не було, третій – то Тарас Шевченко та Іван Франко, а четвертий буде». Українців було відсотків двадцять, а за партою зі мною сидів Місько Волк.
Я знав, що мій професор математики Мирон Зарицький є українцем, батьком дівчини, яка брала участь у вбивстві міністра Пєрацького і була засуджена на сім років. Але цей факт жодної сенсації у нас не викликав.
Початок першої радянської окупації запам’ятався більше тим, що до нашого помешкання вселився енкаведист Смірнов. Коли він увечері одягав мундир і пас з кобурою, ми знали, що готуються арешти і, бігли попередити знайомих, щоб ховалися. Нам він жодної кривди не зробив. Коли совіти втікали перед німцем, його кімната була повна зошитів, в які він записував свої вірші.
Навчатися я хотів в Політехніці і навіть ходив до репетитора з геометрії. Вступні іспити здав добре, але через «буржуазне походження» батька мене не прийняли. Тоді батько через свої медичні зв’язки «всунув» мене на медицину. Альтернативи не було – могли забрати до Червоної армії.
У нас було до совітів трохи бридке почуття вищості. Говорили, що потяги з Росії до Львова їдуть швидко: «спічкі-махорка, спічкі – махорка», а повертаються повільно: «шкіра-мануфактура, шкіра – мануфактура». Приїхав з Москви викладати нам фізіологію професор Воробйов. Бідачисько не мав годинника і приносив з собою на лекції будильника, щоб орієнтуватися, коли починати, коли закінчувати. Розповідав, що є учнем Павлова, але портки мав такі протерті, що було видно спідню білизну. Навчання мало іноді гумористичний аспект. Коли здавав іспит з марксизму-ленінізму, сказав викладачеві, що Карла Маркса я читав в оригіналі і тільки в оригіналі можу представляти його думки. Щось я там нахабно говорив, але не переживав, бо знав, що екзаменатор німецькою не розуміє.
Під час німецької окупації працював механіком і зварювальником у німецькій фірмі і називався тоді Ян Донабідович, який мав, здається, вірменське походження. Під час боїв за Львів ми всі перебували у пивниці. І захотілося мені випити холодного борщу, що стояв в баняку на кухні. У мене було порцелянове горнятко з вушком. Коли зачерпнув ним борщу, раптом довкола побіліло і почувся такий гук вибуху, що ледь не оглух. З горнятка залишилося тільки вушко на пальці, на плечах застрягла віконна рама, а з обличчя текла кров. Апетит на борщ пропав одразу…
Багато будинків до війни належали євреям і люди подейкували, що господарі в своїх пивницях замурували скарби – золото, дорогоцінності. Не один день після відходу німців всюди було чути стук-стук як на Клондайку – люди цілими днями перешукували ті пивниці. Не чув, щоби щось знайшли.
Ми виїхали з батьками зі Львова ледь не останнім ешелоном, все очікували, що, може, союзники поміняють рішення про Львів. Поїхали до Кракова, де я вирішив закінчити медичне навчання. Раптом нам оголосили, що всі випускники 1948 року ідуть до війська. Я вирішив – ні, не піду. І не пішов здавати останній іспит, диплома того року не отримав.
Того року любив читати звіти про виступи Лисенка, який «громив» буржуазну науку генетику, збирав газетні вирізки. Той лисенкізм був справжньою «бздурою» (нісенітницею). Пригадую візит до Львова правої руки Лисенка такого собі Глущенка, який показував нам помідор величини футбольного м’яча, що викликало справжнє здивування. Та коли хтось захотів помацати, то почув, що цей зразок є з воску, а оригінал знаходиться у Москві. На це хтось з публіки тихенько сказав, що бачив, як з капелюха витягають за вуха білого крілика, хоча всі знають, що крілики в капелюсі не народжуються».
