«Лялька – теж людина»

Найгарячіший місяць літа, липень, уже третій рік поспіль розпочався у Львові Міжнародним фестивалем «І люди, і ляльки».

Цього року у форумі театрів ляльок взяли участь 11 колективів – із Грузії, Німеччини та України. Вистави мав представляти й Іран, але українська сторона не відкрила акторам візи.

Загалом маленькі і дорослі глядачі (від двох років до ста двох, як жартували організатори) переглянули 14 вистав, а сцени фестивалю надали театр «І люди, і ляльки», Перший український театр для дітей та юнацтва, також театри ім. Леся Курбаса та ім. Лесі Українки.

Організатори фесту, а це працівники ЛАТЕМ «І люди, і ляльки», задовго до початку заходу обіцяли цікаву і насичену програму.Зокрема, батумський театр представив виставу для наймолодших глядачів «Вовк та козеня», харківський – «Рибалчину Русалоньку», хмельницький – «Чарівну лампу Ала-Ад-Діна», черкаський театр – виставу для дорослих «Ласкаво Просимо» за п’єсою «Вдови» Славоміра Мрожека, Чернігівський – «Гамлет – машина» за Гайнером Мюллером…

Окрім того, в рамках форуму було показано дві роботи вже добре знаної з попередніх фестивалів режисерки Оксани Дмітрієвої, яка представила вистави, поставлені на сцені Харківського театру ляльок ім. Афанасьєва, художнім керівником якого вона є, – це «Їжачок з туману. Казка про щастя, або Сни засніженого дитинства» за Сергієм Козловим та «Прості історії Антона Чехова» за оповіданнями класика.

Цікавим у цьогорічній програмі було й те, що, окрім знаменитих майстрів, свої роботи демонстрували студенти Київського університету театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого – це вистава для дорослих «Я – Медея» за Еврипідом і Жаном Ануєм та спектакль «Ще мить» за віршами поетів розстріляного Відродження та шістдесятників.

Також під час Міжнародного фестивалю театрів ляльок «І люди, і ляльки» відбулося кілька круглих столів за участю театральних критиків, на яких Олег Вергеліс, Ганна Липківська, Ельвіра Загурська, Сергій Васільєв та Людмила Томенчук разом із лялькарями обговорювали як конкретні вистави, так і проблеми та перспективи галузі в цілому.

Про перебіг фестивалю, його родзинки, загалом театр і те, що потрібно Львову, – у розмові Тетяни Козирєвої з директором Театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» Олексієм Кравчуком.

Наскільки мені відомо, участь у фестивалі брали й не лялькові театри. Яка мотивація такого, драматичного, фрагменту вашого фесту?

Наш театр має назву «І люди, і ляльки», так само – фестиваль «І люди, і ляльки». Тому ми й вирішили, що саме так (80Х20) сформувати склад учасників.

Знаю, що вперше до фестивалю долучився наш, обласний, театр ляльок. Ще новачки були?

Решта – старі добрі друзі. До слова, цього року ми показали менше вистав порівняно з попереднім. Торік було 17 спектаклів, і це було дуже і дуже важко, бо не встигалося все переглянути, а головне – осягнути. Родзинкою заходу цього року став Харківський театр з режисером Оксаною Дмітрієвою. Вважаю її генієм сучасності. Її «Сни засніженого дитинства» за Сергієм Козловим – це просто фантастична вистава! Я, коли дивився, плакав від щастя!

Цього року ви експериментували, взявши до показу вистави студентів. Чи вдався експеримент?

Безумовно! Тому що задача фестивалю – не стільки роздавати нагороди і визначати, хто кращий, а хто – гірший, натомість – спілкуватися, про що в наш чомусь усі забули. Тобто зазвичай відбувається так: ми приїхали, швиденько відіграли, хутко поїхали додому і чекаємо, чи нас відзначили. А задача фестивалю «І люди, і ляльки» – обов’язково подивитися всі вистави. Говорю і про акторів, і про глядачів. А потім виникали дискусії, що, власне, і було нам потрібно. Важливо, що дискусії перебігали за участі критиків. Також новація цього року – відео-журнал фестивальних подій на YouTube.

Яких висновків дійшли критики?

По-перше, всі в захваті від вистав Дмітрієвої. Те, що вона робить, – це вищий пілотаж, світовий рівень! Тому її вистави треба дивитися! Вона дуже тонко віддзеркалює світ.

Але фестиваль все ж передбачав нагороди? Чи ні?

Так, нагороди були. Ми зробили одну дуже хорошу річ. Мій близький друг, з яким закінчували курс ще в того старого-старого Сердюка, котрий був учнем Курбаса, зробив для кожного театру як нагороду дерев’яного коника. Паралельно звернулися до львівських художників, котрі співпрацюють з театрами, з проханням розмалювати коників. Зокрема, зверталися і до художників нашого театру, і до Олексія Хорошка, і до Влодка Кауфмана, і до Сергія Савченка, і до Дар’ї Зав’ялової… Потім тих коників запакували так, щоби не було видно, що на них зображено, і на закритті фестивалю вручали ці пакети. Отже, відкривши пакет, кожен театр сам придумував собі номінацію. Тобто хочеш Гран-прі, май!

Чи вистачило коштів на проведення фестивалю і хто виступив у ролі головного грошодавця?

Фінансову підтримку отримали від Львівської міської ради і дуже вдячні за це, тому що фестиваль – задоволення не з дешевих. Також мали партнера, котрий частував наших гостей. А доїжджали учасники власним коштом.

Загалом які ваші враження як організатора фестивалю?

Я дуже ним задоволений. Вважаю найкращим за три роки. Тому, повторюся, що відбувся момент спілкування, а це дуже важливо для театральних кіл.

Чи пішла публіка на вистави?

Як правило, зали би були повні. Хоча більшість глядачів – це студенти й актори. Причому багато акторів приїхало на наш фестиваль з інших міст. А це означає, що нами зацікавилися. Тим паче, що були творчі діалоги. Такого фестивалю, як робимо ми, ніде нема! Лялька – дуже тонка матерія. Це завжди зв’язок із дитинством. Тобто, коли виростаємо, стаємо надто дорослими, надто цинічними, надто сумними, постійно живемо у передчутті біди… А театр ляльок повертає дорослу людину в дитинство, і приходить розуміння того, що часто губимо, і безповоротно, якийсь вогник всередині. Коли ж це відновлюється, то щастю нема кінця!

Зараз говоримо про професійно зацікавлену публіку… Прекрасно, що прийшли і навіть приїхали. А чи був присутній пересічний глядач?

Звичайний глядач, звісно, був. Одначе річ у тому, що за 25 з хвостиком років незалежності ставки на культуру і, припустимо, на освіту ніхто не робив! Я навіть про це говорити не хочу – так мені прикро! Якщо говорити про любов пересічного глядача до театру, то це, напевно, лише 10% від загальної кількості людей. На жаль! Тим паче, що той театр,який зараз є в Україні, – соціально-політично-кон’юнктурний. Так, можна ставити вистави про переселенців, можна ставити вистави про війну, але, як на мене, час для цих тем ще не прийшов. Хай би воно вляглося й усвідомилося. Кажуть, що війна – це відсутність культури. Слушно! Але, напевно, у це потрібно зараз багато вкладати, щоби не просто відбулася якась різка рефлексія на події, а щоби відбулася глибинна мистецька річ.

Як правило, коли «згортається» один проект, відразу ж виникає задумка про наступний. Як у вас?

Обов’язково робитимемо «І люди, і ляльки»-2018, якщо буде фінансування. І ще… У світі прийнято дуже добре говорити про акторів і режисерів, які вже померли. Тобто про покійника або ніяк, або добре. Я хотів би на наступний рік зробити з точністю до навпаки. Наприклад, хотів би привезти всі вистави Оксани Дмітрієвої, бо вони всі дуже різні. І з різних театрів. І зробити виставку, як це робить Олег Онещак і його галерея, сценографії Наталії Денисової (головного художника Харківського театру ляльок ім. Афанасьєва. – ред.). Отже, хочеться зробити такий формат і розгорнути його ширше. І долучати до участі у фесті такі театри, котрі працюють у тому напрямку, в якому працює Дмітрієва. А вона дивиться на світ по-філософськи, і ця філософія будується на найпростіших, здавалося б, найелементарніших речах – наприклад, на любові. І вона також вчить не боятися бути щасливим.

Кілька років поспіль ваш театр робить так звані марш-кидки «Волоцюги і ляльки», під час яких актори, що рушають у поїздку за давнім звичаєм (хто – возом, хто – верхи, хто – пішки), показують по селах Львівської області лялькові вистави. Чи зараз вдаватиметеся до такого інтерактиву?

На жаль, ні. По-перше, я помітив, що актори втомилися – їм треба перепочинку. По-друге, відмовився від участі у проекті спонсор, котрий нам допомагав у попередні роки. Хоча… Можливо, вдасться це зробити наприкінці липня.

Літо – час вакацій. І для театрів – також. Коли йдете у відпустку?

На початку серпня. Зараз працюємо над новою постановкою – це «Гамлет» Шекспіра. Відразу ж зазначу, що цю ідею розробляти у ляльках значно складніше, ніж у драмі. Коли людина потрапляє під вплив пристрастей, а це можуть бути влада, гроші, вона стає лялькою, тобто нею керує щось інше. Ставлю виставу я. Також у нас у планах сучасна казка-вистава київського художника Богдана Поліщука. Ми виграли президентський грант, також кошти на постановку дає Львівська міська рада. А ще у нас ставитиме Оксана Дмітрієва – казку для дітей і для дорослих «Добренький Рул». За словами Оксани, казка – це айсберг: те, що зверху – для дітей, те, що під водою – для дорослих.

Цього року театр «І люди, і ляльки» отримав статус академічного. Що вам це дало, окрім фінансових преференцій?

По-перше, хочемо повернутися до витоків цього слова. Тобто «академія», «школа». Як у Платона – «Академічні сади». Школа ляльковедення – абсолютно філософська школа, бо лялька має більш глибинний зміст, більше таїни, ніж, припустимо, драматичний актор. І, по-друге, що, безумовно, теж дуже важливо, дозволить трошки підняти зарплати нашим працівникам. І, по-третє, як на мою думку, це давно потрібно було зробити. Олег Новохацький, Царство йому Небесне, коли створював цей колектив, все ж таки йшов від ідеалізму. Тому театр досі має своє обличчя. Але традиція трансформується – приходять нові покоління, які намагаються щось робити. Зараз у нас у театрі – кілька молодих акторів, котрі свідомо прийшли працювати у театр ляльок. А це – дуже добре!

Вище ми говорили про фестиваль, котрий проводиться на базі вашого театру. А чи берете ви участь у фестивалях, котрі відбуваються в Україні або за її межами?

Так. Наприклад, минулого року ми багато їздили – були в Кропивницькому, також – у Польщі, на дуже престижному фестивалі лялькових театрів «Лялька – теж людина», де наша актриса отримала нагороду за ляльковедення. Вже цього року були у Литві – брали участь у Днях України. Показували вистави «Еклезіаст» та «Ось та Ась». Попереду – фестивалі лялькових театрів у Вінниці, Черкасах та Варшаві.

А наскільки давньою взагалі є традиція лялькових фестивалів в Україні?

Мені важко відповісти на це запитання. А от якщо говорити про виникнення театру ляльок в Україні, то він набагато старший за Театр Образцова у Росії. Першим це зробив Афанасьєв у Харкові. Йдеться не лише про сам театр, а й про театральний музей, про живий куточок, припустимо. Щодо наших фестивалів, то ми намагатимемось все робити для того, щоби вони ставали дуже хорошим зв’язком між різними театрами і різними поколіннями акторів. Що є дуже важливо.

Часто спілкуюся з керівниками театрів і постійно чую, що театр в Україні – нікому не потрібен. Бо нема підтримки на державному рівні, нема елементарного фінансування, приміщення театрів – у жахливому стані. Також часто чую нарікання на відсутність гастрольної діяльності. Що скажете з цього приводу?

Ну, мені здається, що це дуже легка позиція – спиратися на те, що театр нікому не потрібен. Отже, якщо «ставити» на таку позицію, це буде правдою. Якщо ж спиратися на ту думку, що театр потрібен тобі як механізм пізнання себе у цьому світі, як механізм пізнання прекрасного, то, безумовно, театр потрібен. Безумовно, потрібно щось робити, бо в молодості, ще достеменно не знаючи, як і що робити, робимо щось… Помиляємося, падаємо, встаємо… Досягаючи середнього віку, маємо великі амбіції (я такий талановитий, а мене не помічають…). А у старості – нарікаємо… Мені здається, що тут дуже важливо лишатися у цій точці молодості. А коли ти, стаючи старшим, щось знаєш і в той же момент відмовляєшся від цього знання… Не можна відмовлятися! Треба вчитися! Причому не соромитися вчитися у молоді! От тоді театр буде обов’язково потрібним!

Зараз, у зв’язку з децентралізацією, кошти є на місцях. Чи вам, театралам, комфортніше від того, хоча б з огляду на те, що не потрібно звертатися нагору, бо все тут, у місцевих урядників?

Звісно, це добре, бо дає можливості розвиватися. Я зараз про Львів загалом. Але хочеться, щоби місто, крім туризму, поступово розвивало, власне, мистецькі родзинки. Тобто має бути не просто культура різних свят (вина, пива, сиру, кави тощо). Форум видавців – прекрасно. Музичні фестивалі – прекрасно. Отож говорю про суто мистецькі речі, бо ця атмосфера оберігатиме місто. А що більше буде таких міст, що цілісніша буде держава.