Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького (м. Львів) та Центр сучасного мистецтва М17 (м. Київ) представляють спільний арт-проект скульптора Олега Пінчука та живописця Анатоля Галицького.
Обидва художники представили власний погляд на сучасне українське мистецтво. Свідоме звернення до нефігуративного живопису та народних традицій, високий рівень внутрішньої свободи, надсильного темпераменту та відкритих емоцій у творчості цих художників.
Цей нестандартний тандем експресивного, багатого на барви живопису та світу фантастичних тварин у скульптурі від початку обіцяв бути дуже цікавим, ще більш незвичними та вражаючими є роздуми про мистецтво, натхнення та творчість Анатолія Галицького та Олега Пічука.
Фото: Ірина ЛУПАЦА
Анатолій Галицький
– Як ви знайшли цей свій абстрактний стиль?
Справа в тому, що я не знайшов, не шукав, просто це все відбувається у процесі. Ми не можемо сказати, що це якось відбувається по-іншому, людина живе, вона працює, і так чи інакше робота набирає якоїсь форми. А полотно для мене та мова, яка дає мені можливість виражати свої думки. Тут немає оцього штучного, що я хотів так робити і все, це якось само собою стається.
– А чому власне така експресія, колір?
Тут все залежить від внутрішнього світу художника, якщо цей світ дуже експресивний як мій, тому мої роботи такі, а не інакші.
– А цей за який період були створені ці роботи?
Це роботи восновному цього року 2017, але є 2015 року, і 2016. Це, можна сказати, роботи створені протягом трьох останніх років.
– А чим інспірується ваша творчість де черпаєте натхнення?
Знову ж таки, тут не те що надихає, у моєму випадку це неможливо не працювати. Для мене не працювати – це не нормально, коли не працює, то я сумую. Це психофізична необхідність цим займатися.
Фото: Ірина ЛУПАЦА
– В анотації вказано, що Вас надихають народні мотиви.
Ну бачите, ніхто ж не впав з космосу, ми всеодно тут живемо, і так чи інакше нас щось надихає. Тут можна багато жонглювати цими категоріями, саме слово «надихає» – це хороша категорія. Ясно, що надихають красиві жінки, красива природа, але швидше, це моє життя. Інколи, натхнення спрацьовує коли «Бозя цьомає сюди, у тім’ячко» – і воно все легко з’являється, можна сказати відбувається якийсь такий «приплив». Я б не хотів говорити про натхнення, як про щось таке, тільки от сиджу, і чекаю поки воно прийде – це робота в першу чергу.
– Ваші роботи не мають назви, чи мають вони якусь тему, задум?
Ні. Справа в тому, що я принципово не називаю свої роботи тому, що пропоную вам стати співучасниками. Бо коли почну якось називати їх, тоді яніби щось вам нав’язую. Дехто скаже що ту є море, інші – космос. До мене сьогодні підійшла людина і сказала, що у моїй творчості домінує доміно стихія води, а хтось казав що стихія вогню. І той і той має рацію, просто кожен по-своєму це сприймає. Я свідомо не хочу нав’язувати комусь назви, бо це ніби втручання на вашу територію, хочу щоб ви були вільні і творчі разом зі мною.
Фото: Ірина ЛУПАЦА
– Яким, на вашу думку, повинно бути сучасне українське мистецтво?
Бачите, дуже велика помилка говорити «сучасне українське мистецтво». Справа в тому, що воно не має національності, воно не американське, не грузинське, не українське – це космополітична мова. Де б вона не була це – велика комунікація. А те, що мистецтво може мати різні елементи, вже інша справа. Абстрактне мистецтво – це мистецтво світове.
– Чи можемо ми говорити про творчий тандем «Пінчук ₰ Галицький»?
Це випадково сталося, адже ми співпрацюємо з тією самою галереєю. Але можливість такої виставки… для нього це виявилося переконливим, для мене також, але тандему як такого немає. Він виникає коли тобі хтось зовсім чужий, а тут, скоріше, ми однодумці.
Олег Пінчук
– Розкажіть про цих ваших персонажів, що це за герої?
На них просто потрібно дивитися і отримувати задоволення. Це моя дитяча фантазія, яку я втілив будучи здоровим великим дядьком, і, як на мене, вони фундаментальні і відображають моє внутрішнє Я.
– Чи тут є якась прихована философія, міфологічні сюжети?
Це спогади про дитинство, це вплив єгипетських скульптур, там всяких сфінксів, кентаврів, скоріше, щось таке. Є вплив Марії Приймаченко, багато такого цікавого і незвичного у її творчості. Завжди потрібно шукати себе, щоб воно було ні на кого не схоже, цим пошуком займаються все своє життя.
– Розкажіть про своїх улюблених персонажів?
Мої улюблені образи всі, але найулюбленіші останні, бо ще свіжі самі емоції з якими я їх творив. Моя улюблена робота «Сім’я» і оці «Равло-Слоники», які зроблені минулого року. Це просто така фантазія дитяча, зроблена з академічною вивіреністю. Вони несуть позитив такого дорослого хлопчика.
– А матеріал, з яким працюєте це здебільшого бронза, чому так?
Це найдовговічніші матеріал, який зберігається, який цінуюється, який буде існувати тисячі років після нас.
– Є таке упередження, що скульптор має обов’язково працювати з оголеною жіночою формою…
Це його право, але зараз стільки багато скульптури з оголеними жінками, що це вже не цікаво. Цікавий той, хто рухається вперед своїм шляхом, хто себе постійно шукає.
Виставка триватиме до 30 липня в Історичному корпусі НМЛ ім. А.Шептицького, що знаходиться за адресою: вулиця Драгоманова, 42.
