Як Україна перетворилася на країну «четвертого світу»

13 Квітня 2017 12:06

 

Нещодавно в українському медіа-просторі поширили фейковий лист-відповідь нібито від імені президента компанії «Tesla» Ілона Маска українському прем’єру Володимиру Гройсману, в якому Маск відмовляє у співпраці, мотивуючи «високим рівнем корупції в нашій країні». Фейковий лист виявився настільки правдоподібним, що його передрукували десятки всеукраїнських медіа-ресурсів, та й самі слова листа стали констатацією очевидної істини: непрофесійної команди українських державних менеджерів та техніко-економічної відсталості нашої країни.

Чому Україна бідна?

Хоч лист виявився фейком, однак у ньому немає жодного слова, яке б не відповідало українським реаліям, адже правдою є те, що досі жодна авторитетна технологічна міжнародна компанія не розпочала співпраці з Україною, не інвестувала і не відкрила тут своїх підприємств. Попри величезні сподівання українців на підвищення рівня життя, у нас немає жодних вагомих підстав для зростання економіки й підґрунтя для цього навіть не формується.

Щоб стати багатими у ХХІ столітті, потрібно або мати нафту чи газ, або виготовляти технологічну продукцію: комп’ютери, телефони, ґаджети, автомобілі, побутову техніку. Саме так робили так звані «азійські тигри»: Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Таїланд, Сінгапур досягли свого економічного дива, виробляючи технологічну продукцію, на яку був попит за кордоном. Так само досягли успіху і світові лідери – Японія та Китай.

Натомість більшість наших підприємств спеціалізується на виробництві продукції з низькою доданою вартістю. Україна експортує зернові, олію, м’ясо, ліс, продукцію металургійних та хімічних заводів, яка переважно є сировиною для технологічних підприємств промислово розвинених країн, і саме вони отримують основні прибутки від реалізації завершеного циклу виробництва. Сировина традиційно коштує значно дешевше, ніж готова продукція.

Натомість українці найбільше купують пальне, закордонний одяг, побутову техніку, комп’ютери, телефони, автомобілі, обладнання, ліки, засоби гігієни, і всю цю продукцію імпортують за валюту. Метал, руду, транзит, зерно, м’ясо й горілку ми обмінюємо на іноземні високотехнологічні товари, які коштують значно дорожче.

Щоб почати заробляти, потрібно виготовляти щось дорожче й затребуваніше на світовому ринку, ніж ліс, руда та пшениця. В Україні ще залишилися від радянського спадку авіаційна та космічна промисловість, однак вони перебувають на межі існування. Та й значимість їхніх контрактів є надзвичайно мізерною – продають по 3-5, інколи 10 літаків на загальну суму 200-300 мільйонів доларів. До прикладу, лише на виставці в Ле Бурже концерн «Airbus» отримав замовлень на 730 літаків загальною вартістю 72 млрд доларів.

Чорна діра і сіра зона

Провідні світові компанії, які створюють бізнесовий клімат і формують тренди в технологіях, вважають Україну непридатним місцем для ведення бізнесу – своєрідною сірою зоною світової економіки. А непридатна наша країна тому, що авторитетним й успішним міжнародним та й вітчизняним компаніям заважають працювати чиновники, бюрократи й олігархи, які намагаються «доїти» бізнес на підконтрольній території та розглядають бізнесменів лише як джерела данини. Або ж із допомогою бюрократів та продажних правоохоронних органів олігархи намагаються в злочинний і рейдерський спосіб усунути потужних конкурентів власних недолугих монополій.

У таких умовах у країні працюють лише монопольні компанії, наближені корупційними чи родинними зв’язками до влади, а громадяни змушені купувати їхню продукцію, про якість якої власники не переймаються – і так куплять, альтернативи ж немає.

Будь-яка міжнародна компанія, яка захоче працювати в Україні, змушена подолати безліч бюрократичних перешкод, домогтися ухвалення законів та розпоряджень про дозвіл їхньої діяльності, а коли, оббивши пороги всіх чиновників, нарешті почне роботу, то в кожен її крок втручатимуться бюрократичні регулятори, перекриваючи кисень та погрожуючи націоналізацією. Судові рішення спроможні паралізувати роботу будь-якого підприємства, яке впало в око місцевим депутатам чи олігархам. До того ж кожна нова влада вимагає нових відкатів і поборів за безпроблемну роботу та утримання від створення юридичних проблем.

Банальний приклад: хоче зернотрейдерна компанія експортувати збіжжя за кордон – суди та органи контролю накладають заборону на експорт під надуманими приводами, обмежують квоту експорту зерна, нібито турбуючись про внутрішнього споживача. У підсумку – вирощене зерно гниє в одеському порту на елеваторах, бо його не можуть продати.

Те саме стосується й технологічних компаній, діяльність яких обмежують, прикриваючись захистом вітчизняного брухту. Тому не дивно, що Україна не має ні своєї «Nokia», ні «Samsung», ні «Apple», ні інших компаній, які б працювали на прибутковий експорт. І до нас навіть не приходять іноземні корпорації для відкриття виробництва, адже їх просто задушать і не дадуть працювати. Україну обходять стороною всі поважні транснаціональні корпорації, немов прокляте місце для ведення бізнесу, і воно дійсно має такий вигляд.

Показово, що нас за рівнем технологічного виробництва перегнали навіть країни, які ми ще якихось чверть століття тому вважали відсталим третім світом. Тоді як провідні німецькі, корейські, японські, французькі чи американські корпорації відкривають автомобільні заводи, високотехнологічні підприємства, виробництва телефонів, комп’ютерів та побутової техніки в таких країнах як Індія, Мексика, Таїланд, Малайзія, Румунія, Угорщина, Болгарія, промислово розвинуту Україну з найпрацьовитішим і найосвіченішим у світі населенням оминають.

Країна «четвертого світу»

Навіть у Росії, яка під санкціями, діють заводи та виробництва «Volkswagen», «Volvo», «General Motors», «Nissan», «Toyota», «Mazda», «Mitsubishi», де в якійсь Калузі виготовляють технологічну продукцію.

В Україні ж, окрім невдалого проекту співпраці з «Daewoо», прикладом може бути лише виробництво дротів на заводах японської фірми «Fujikurа». Дроти – це те, що нині міжнародний бізнес вважає за доцільне виробляти в Україні.

До слова, навіть у Південній Африці та Кенії почали виготовляти комп’ютери та смартфони, натомість українцям про такі проекти залишається лише мріяти. Якщо більшість країн Азії, які розвиваються і в яких працюють впливові міжнародні компанії, нині прийнято називати «третім світом», то країни, які оминає міжнародний бізнес, варто, мабуть, називати «четвертим світом» – до них можна також зарахувати КНДР, Сомалі, Анголу тощо.

Нам не дуже приємно про це говорити, але якщо міжнародні інвестори готові виробляти смартфони в Індії, Малайзії, Філіппінах, Кенії та Мексиці чи автомобілі в Росії і навіть не розглядають як варіант ведення бізнесу Україну, значить ми перебуваємо у списку країн-невдах, де неможливо працювати нормальним корпораціям.

Міжнародні технологічні компанії бачать нас у рейтингу сприятливості ведення бізнесу десь недалеко біля КНДР, Ірану, Афганістану, Сомалі чи Уганди – з ними також ніхто не хоче мати справи. Жодна серйозна міжнародна компанія за 25 років так і не захотіла вести бізнес у нашій країні, це є найбільш наочною оцінкою міжнародної спільноти діяльності українського державного менеджменту, насамперед команди Порошенка-Гройсмана, які довели свою державу до списку світових аутсайдерів. Тобто їх не лише українці, а й найпрогресивніші світові фахівці вважають одними з найгірших і некомпетентних державних управлінців.

Якщо проаналізувати досвід «азійських тигрів», характерно, що навіть після залучення іноземних інвесторів, упорядкування судової системи, відкриття нових технологічних підприємств та створення сприятливих умов для бізнесу ці країни лише через 20-30 років почали демонструвати показники зростання життя. Тобто, якби Україна почала цей шлях до розвитку, нині, можливо, через двадцять років життя українців почало б поліпшуватися. Але наша проблема в тому, що з чинною владою ми зараз навіть не підійшли до стартової лінії і навряд чи дійдемо.

Джерело: leopolis.news