Потроху приглядаюся до оголошень про продаж антикваріату у Львові і виявила дуже цікаву групу людей. Зубожілі визволітєлі. Люди дуже поважного віку, які свого часу здобули статки, в той чи інший спосіб відтискаючи майно статечних львів’ян, кілька таких родин в’їхали в будинок моєї бабці в той самий день, коли її родину вивезли в Сибір (хоч я не стверджую, що усі такі). Так от, вони ті, хто в радянські часи жили добре, про це свідчать поодинокі речі – меблі, книги, картини в їхніх захаращених, смердючих помешканнях. Їхні нащадки не дали собі ради в житті, і вони опинилися на межі виживання. Старі, покинуті без засобів життя (умови далекі від тих, до яких вони звикли замолоду, це вже точно), жалюгідні. Оце прийшла я в таке одне помешкання вчора, в інше – сьогодні. Дивлюся на цих людей, на їхніх спитих незарадних дітей, віку моїх батьків. Вони готові розмовляти зі мною українською мовою, лиш би я купила в них креденс чи бамбетель. Схожі на ті, що колись стояли в галицьких українських або ж польських хатах. Можливо такі ж, які стояли в хаті моєї бабці. “Пані Устіна” – звертається до мене син такої старенької визволительки, – може чайку?”
“Я – УстИна, ні, дуже дякую” , – відповідаю. Відверто кажучи, трохи бриджуся там сідати.
Бабушка зацікавилася і питає. “Ой, а ето польскоє імя?” “Ні, українське” – кажу.
Старша жінка хвалиться своєю бібліотекою, яка дійсно добра. Класика світова і російська. Пропонує мені купити книжок.
“Я не читаю російською мовою, читаю англійською, здебільшого, і українською. Зараз з’явилася маса класної перекладної літератури. Колись в школі в мене була лише російськомовна, то тепер я насолоджуюся вибором, який нарешті є,” – цілком щиро пояснюю.
І в ту мить ця старенька, такий згорблений сухенький опеньок, спльовує злісно на свій прогнилий паркет, забитий куснями фанери, майже потрапляє в слоїк, в якому кваситься капуста. Іде геть, дорогою щось там бубонить. Я не слухаю. Вона не викликає в мене ні злості, ні ненависті, лише цікавість і трохи нудоту. Хоч не так вона, як сопух її хати.
Вона мене ненавидить і показує це усім виглядом, але не може це озвучити, поки я не заплатила за бісів креденс.
“Я щє 500 грн уступлю,” – каже син з усією милістю, яку міг з себе витиснути. Йому пох, що я УстИна, він не має проблем з тим, що я не читаю російською. І це видно. Йому це все до лямпи.
Вивалююся нарешті з тої конурки, сморід в якій дуже характерний, не можу точно сказати, чим тхне, але цей запах мені знайомий, подібний до того, який доносився з хати нашої сусідки тьоті Галіни, яка ненавиділа усе українське лютою ненавистю і була ще тоді в позиції, коли могла про це говорити, ба більше, верещати на повен голос. “Сволачі бандеровскіє!!!” І хоч це були 1990-ті, ніхто довкола в подвір’ї їй не перечив, не захищався.
Отож, вийшла я, вдихнула повітря загазованої старої частини міста. Дощ вальнув досить доречно. Мені не завадило освіжитися. Сховалася в браму базару, де поряд знайшло прихисток ще кілька людей. Молода дівчинка розпитує сільського хлопа в рамках якогось міського опитування: “До якої системи політичних поглядів ви себе відносите: ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні, націоналістичні?” — “Націоналістичні! – майже вигукує голубоокий вуйко, – і можу голосно про то говорити”. Дівчинка байдуже зачитує далі свої питання. Я собі подумки відповідаю на питання: “ліберальні!”, думки перемикається на мокрих голодних безпритульних псів, які швендяють базаром. До мене доходить кавалок іншої відповіді респондента “та то вороги! Москалі наші вороги, і поки кожен того не буде розумів, навіть такі дітиська, як ти, то ніц доброго не буде”. Поряд купа людей, деякі уважно слухають, інші торгуються із завзятою бабуською за гарбузи.
Колись я весь час собі думала, що я не з тої епохи, мені треба було народитися на початку століття. Ніколи, щоправда, не було ідей, щоб народитися деінде. І от раптом прийшло дивне розуміння, який оцей Львів теперішній, попри все, благословенний. Можу в ньому бути ким я є, ніхто не переслідує мене за мою мову чи мою культуру. Можу вільно і голосно висловлювати тут свою думку, і бачить Бог, висловлюю. І хай би хто там що не говорив, моє право як україномовної тубільної львів’янки все ж забезпечене, зафіксоване. Можливо, ще ніколи в історії цього міста це право не було таким гарантованим. Принаймні мені це так відчувається.
