Національний театр та Будинок опери, Тімішоара (Румунія). Світлина: Piotr Krawiec, www.flickr.com
Мої колеґи говорили про дуже узагальнені речі, яких не можна помацати руками1. Я не є фахівцем ані в політиці, ані в тих речах, про які йшлося. Я людина, яка займається дуже конкретними справами, пов’язаними з мистецькою сферою. І от декілька спостережень за минулий рік. Невеличке румунське місто Тімішоара. Місто цікаве тим, що тут уперше в Европі було ввімкнено вуличне освітлення. А ще тим, що саме з виступів у Тімішоарі розпочалася румунська революція, із Тімішоари розпочався процес, який впустив Румунію на поріг Европейського Союзу. У місті є оперний театр, побудований іще за Ґабсбурґів; філармонія, у якій виступали Бейла Барток і Рихард Штраус. Одним словом, типова европейська провінція. Господар квартири, яку я винаймав, запитує мене: «Ви звідки?» – «З України». – «О, з України. У вас там такі проблеми, такі проблеми. Ми так переживаємо. Але ви не думайте, що вам треба йти в Европейський Союз. Не думайте, що там добре, там дуже погано». – «Що ж, – запитую, – поганого?» – «Я гомофоб. І я не можу сказати вільно, що я гомофоб. Бо на мене одягнуть наручники і посадять у буцегарню». Отже, людина хоче користуватися економічними перевагами Европейського Союзу, хоче мати власні свободи – і не готова нести відповідальність за те, що її дії суперечать нормам толерантности, які є базовими для европейського суспільства. Це один приклад.
Другий приклад, знову-таки, абсолютно конкретний. Два міста в Польщі, Люблін і Вроцлав, у яких є прекрасні концертні зали. Обидва концертні зали було побудовано за кошти Евросоюзу. Як будували комплекс філармонії, наприклад, у Вроцлаві? Спочатку було оголошено конкурс на акустичні умови залу. Виграла американська фірма. Після того під ці акустичні умови було запропоновано конкурс на архітектурне облаштування. Після того було вирито котлован; у нього, поки йшли дощі, налетіли качки. Треба будувати, Евросоюз виділив кошти. Але в котловані плавають качки, і зелені проти того, щоб будувати там оцей комплекс, у який уже вкладено кошти. Качок відловлювали, відвозили у спеціяльне екологічно чисте місце, щоб вони жили там. Нам це може здатися смішним – однак це і є захист права кожного. Але справа не лише в тому. За кошти Евросоюзу побудовано абсолютно розкішну будівлю із чотирма концертними залами, в одному – камерному – залі наш оркестр проводить репетицію, савндчек. Місцевий звукорежисер каже: «Ні, для цього складу і репертуару треба змінити акустичну конфіґурацію приміщення». Натискає кнопку, висуваються конструкції, які змінюють акустичну конфіґурацію залу. Як ви думаєте, скільки людей було на концерті (безкоштовному) прекрасного колективу? Двадцять восьмеро. На сцені – двадцять одна особа. У залі – двадцять восьмеро. Знов-таки, про що це говорить? Це говорить про толерантність, про захист і забезпечення права кожного, зокрема, слухати ту музику, яка йому до вподоби. Однак це свідчить і про те, що ми перебуваємо в дуже складній ситуації.
Мені дуже сподобалася метафора хвиль, які йдуть туди-сюди. Коли я ішов сюди, то перечитав знамениту статтю Лєніна «О лозунге Соединённых Штатов Европы». Якого висновку доходить Лєнін? Того, що можна побудувати соціялізм в окремо взятій країні. Але він доходить іще й іншого висновку: що потім гасло «Соединённые Штаты Европы» треба буде замінити гаслом «Соединённые Штаты» усього світу. Це дуже чітке річище, в якому не можна рухатися «крок вліво – крок вправо». Треба рухатися тільки вперед, тільки в тому напрямку, який показали ці ідеологічні конструкти, попри бажання, прагнення і саме існування людей, які сповідують інші ідеології та цінності. Як на мене, ідея річища, метафора річища тут неправильна. Правильнішими є метафора океану і метафора маятника, який хитається туди-сюди. І тоді сьогоднішні антиглобалізаційні процеси є просто природною реакцією на глобалізаційні процеси, які відбувалися впродовж певного часу.
Віддзеркаленням цього може бути, наприклад, історія европейської музики. Що таке Европа? Норман Дейвіс пише, що Европа – це та територія, яка має спільну музичну мову. Надзвичайно цікава ідея, трохи метафорична, але дуже важлива. Ось ця спільна музична мова формувалася протягом тривалого часу і на початку модерної доби стала загальноприйнятою в европейському обширі. Країни, які не належали до Европи, ставали европейськими тоді, коли опановували европейську музичну мову. Зокрема, Росія стала европейською (частково) країною тоді, коли в ній з’явилися европейські музичні жанри. Але як відбувалась ця музична еволюція? Як відбувався цей розвиток в европейському музичному середовищі? За тим самим принципом маятника. Спочатку було багато різного барока: українське бароко, польське бароко, італійське бароко, німецьке бароко. Кожне з них відрізнялося, зокрема, жанровою конфіґурацією, за багатьма ознаками. Потім був класицизм – момент глобалізації: всі ці особливості нівелюються і отримують спільний знаменник. У XIX столітті – знову деглобалізація, виникають національні композиторські школи. Здавалося б, Бах: німець, така величина. Але коли постала німецька композиторська школа? Тільки у XIX столітті з появою Вебера, з появою романтиків, які почали культивувати саме національне. От за таким принципом маятника ми тепер трошки поїхали, як на гойдалці, в антиглобалізм, але мине трохи часу, – ми, може, не доживемо, а ті, хто сидить із того боку, точно доживуть, – і знову будуть глобалізаційні речі. Я дуже хотів би, щоб Україна потрапила до країн отого «золотого мільярда», який зможе використати всі переваги глобалізаційних процесів.
Я згоден із паном Миколою Рябчуком, що тривалий час Україна була джерелом ресурсу, «сировинним придатком» для світової спільноти. Якщо говорити про сферу музики і музичної освіти, то Україна донині є «сировинним придатком» світового музичного бізнесу. Тут є два чинники. З одного боку, добру музичну освіту може дозволити собі лише багата країна або імперія, в якій діє патерналістська державна політика щодо культури і мистецтва. Таку освіту булу вибудувано в Російській імперії упродовж другої половини XIX століття. Тут були потужні ресурси, сюди запрошували з усієї Европи тих, хто міг викладати, було проведено систему реформ. Із другого боку, Україна є дуже музичною нацією. Із чим це пов’язано? Як на мене, із тим, що у нас перетинаються багато різних традицій: українська, єврейська, польська, румунська, угорська, ромська і так далі. І ці два чинники дали дуже потужну базу, яка дотепер елімінує колись накопичену енергію. Люди здобувають тут добру виконавську освіту і їдуть до Европи. Я приїхав до Будапешта. Заходжу в оркестр: усі сидять наші. Чому? А тому, що вони місцевих «повибивали». Із другого боку, на Заході тепер починають захищати свої ринки. От нещодавно закінчилися гастролі хору «Київ» Америкою та Канадою. Для того, щоб одержати візу, хористам треба було довести, що продукт, який вони пропонують, є а) необхідним для реґіонів, яким вони його пропонують, і б) його не можуть виробити місцеві музиканти. Я писав це обґрунтування, і хор поїхав на гастролі. У такий спосіб на Заході захищають свої ринки. Отже, ми будемо сировинним придатком, ми будемо джерелом, доки вичерпаємо весь енергетичний запас, який було накопичено. Це за умови, що ми не будемо розвиватися. Але наш народ настільки креативний, настільки працелюбний і талановитий, що він не стоятиме на місці. Ми рухаємось уперед – може, не так швидко, як хотілося б, але рухаємося. Академічна мобільність – це прекрасно, вона стимулює до розвитку і заохочує конкуренцію. І якщо ми хочемо зберегтися, то змушені будемо активніше реаґувати на виклики. А потенціял у нас є.
Авторизований матеріял підготовано на основі виступу Юрія Чекана під час дискусії «Світ на порозі антиґлобалізації? Нові виклики демократії», що її часопис «Критика» і Центр польських та европейських студій НаУКМА організували 8 грудня. Підготувала Ганна Протасова.
Усю дискусію можна послухати як авдіо-подкаст тут.
